Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 11.03.2019 року у справі №180/2030/17

Постанова

Іменем України

24 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 180/2030/17

провадження № 61-4407св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Виконавчий комітет Марганецької міської ради Дніпропетровської області,

третя особа - ОСОБА_2,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 10 травня 2018 року у складі судді Хомченко С. І. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 січня 2019 року у складі колегії суддів: Куценко Т. Р., Свистунової О. В., Макарова М. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Виконавчого комітету Марганецької міської ради Дніпропетровської області, третя особа - ОСОБА_2, про визнання недійсними акта встановлення меж та державного акта про право власності на земельну ділянку, посилаючись на те, що вона є власником домоволодіння по АДРЕСА_1, яке успадкувала після смерті своєї матері ОСОБА_3, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1.У 2004 році вона придбала домоволодіння по АДРЕСА_2, розташоване на суміжній земельній ділянці. Поряд з її домоволодінням по АДРЕСА_3 проживає ОСОБА_2 Земельна ділянка по АДРЕСА_1 межує протяжністю 3,68 м із земельною ділянкою по АДРЕСА_3, а земельна ділянка по АДРЕСА_2 - по всій ширині. Для обслуговування домоволодіння по АДРЕСА_2 та ведення господарства надавалася земельна ділянка площею 1 735 кв. м, з якої 928 кв. м ОСОБА_2 приватизував у 1996 році, а решта 807 кв. м залишилися в її безстроковому користуванні. Оформлення права власності на земельну ділянку за ОСОБА_2 проведено з порушенням норм чинного законодавства, оскільки її матір, яка у 1996 році проживала по АДРЕСА_1, не підписувала акт встановлення меж земельної ділянки. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просилавизнати поважними причини пропуску позовної давності та поновити її, визнати недійсним акт встановлення меж земельної ділянки площею 0,0928 га від 1996 року по АДРЕСА_2, що передана у власність ОСОБА_2, та державний акт на право приватної власності на землю серії ДП площею 0,0928 га, виданий ОСОБА_2 07 серпня 1996 року, зареєстрований у книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 3466.

Рішенням Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 10 травня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивач ОСОБА_1 не набула у встановленому законом порядку статусу власника земельної ділянки по АДРЕСА_3 та по АДРЕСА_1. Також позивач не надала доказів на підтвердження меж земельної ділянки, на якій розташоване належне їй нерухоме майно. ОСОБА_1 є неналежним позивачем у справі та не має права оскаржувати акт встановлення меж земельної ділянки від 11 серпня 1996 року, оскільки його складено за 8 років до придбання нею незавершеного будівництва та за 4 роки до смерті її матері ОСОБА_3.

Пояснення позивача щодо фальсифікації землевпорядної документації ґрунтуються на припущенні, не підтверджені належними доказами. При купівлі недобудованого будинку у 2004 році позивач була обізнана про встановлення меж земельної ділянки, а про приватизацію земельної ділянки ОСОБА_2 вона дізналася у 2012 році, що підтверджується листом Виконавчого комітету Марганецької міської ради Дніпропетровської області від 12 листопада 2012 року. Тому клопотання позивача про поновлення позовної давності задоволенню не підлягає. При цьому позивач не довела факту порушення її прав як користувача земельної ділянки.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 24 січня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 10 травня 2018 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг, позиції інших учасників справи.

22 лютого 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 10 травня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 січня 2019 року і задовольнити її вимоги в повному обсязі.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди неповно з'ясували обставини справи, не дослідили у повному обсязі доказів і не звернули уваги на те, що приватизацію земельної ділянки ОСОБА_2 провів з порушенням передбаченої законом процедури, без погодження меж із суміжними землекористувачами, а також на підставі недостовірних документів. В оспорюваному державному акті на право приватної власності на землю, виданому ОСОБА_2, зазначено адресу - АДРЕСА_4, однак такої адреси ніколи не існувало. Адреса - АДРЕСА_3 була присвоєна земельній ділянці ОСОБА_2 лише у 2015 році. Тому проведена у 1996 році приватизація земельної ділянки відбулася за неіснуючою адресою. Оскільки вона успадкувала домоволодіння по АДРЕСА_1 після смерті своєї матері ОСОБА_3, то відповідно до статей 1216, 1218 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) до неї перейшли всі права та обов'язки, які належали її матері на момент відкриття спадщини, в тому числі право на оскарження акта встановлення меж земельної ділянки та державного акта на право приватної власності на землю, виданого ОСОБА_2. Тому суди дійшли помилкового висновку про те, що вона є неналежним позивачем.

У травні 2019 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, зазначивши про їх законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 28 березня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Марганецького міського суду Дніпропетровської області.

11 квітня 2019 року справа № 180/2030/17 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною 3 статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набув чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Відповідно до частини 2 статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною 1 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до пункту 3 частини 1 , пункту 3 частини 4 статті 6 Земельного кодексу Української РСР 1990 року N 561-XII (далі - ЗК Української РСР), чинного на час набуття ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку по АДРЕСА_4, громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка). Безплатно земельні ділянки передаються у власність громадян для будівництва та обслуговування будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), в тому числі земельні ділянки, що були раніше надані у встановленому порядку громадянам для цієї мети, у межах граничного розміру, визначеного ЗК У.

Згідно з частинами 1 , 2 статті 17 ЗК Української РСР передача земельних ділянок у колективну та приватну власність провадиться Радами народних депутатів, на території яких розташовані земельні ділянки. Громадяни, заінтересовані у передачі їм у власність земельних ділянок із земель запасу, подають заяву про це до сільської, селищної, міської, а у разі відмови - до районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розмір і місце розташування ділянки, мета її використання і склад сім'ї.

Статтею 22 ЗК Української РСР передбачено, що право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється.

Право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів (частина 1 статті 23 ЗК Української РСР).

Відповідно до пункту 1.7. Інструкції "Про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди)", затвердженої наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 15 квітня 1993 року № 28, на земельні ділянки, якими користуються громадяни, підприємства, установи, організації та садівницькі товариства, державні акти виготовляються після визначення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) і складання плану земельної ділянки.

Судами встановлено, що за договором конкретного користування від 18 листопада 1980 року, укладеним між ОСОБА_2, ОСОБА_4 та ОСОБА_5, посвідченим державним нотаріусом Горпиняк В. А. та зареєстрованим в реєстрі за № 1392, визначено порядок користування домоволодінням АДРЕСА_2 відповідно до розміру їх часток.

За матеріалами інвентаризаційної справи домоволодіння АДРЕСА_2 належить ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності від 08 вересня 1981 року, виданого Виконавчим комітетом Марганецької міської ради, та свідоцтва про право на спадщину за заповітом № 1568 від 27 квітня 1983 року, виданого Марганецькою державною нотаріальною конторою, на праві спільної часткової власності, частка - 19/20, що включає житловий будинок, позначений на плані літерою "Б", погріб, позначений на плані літерою "В ", літній душ, позначений на плані літерою "Г", туалет, позначений на плані літерою "Д", літня кухня, позначена на плані літерою "Ж".

Рішенням Виконавчого комітету Марганецької міської ради від 31 липня 1996 року № 338/1 ОСОБА_2 передано безкоштовно у приватну власність земельну ділянку загальною площею 928 кв. м для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських споруд і будівель, особистого підсобного господарства та садівництва, по АДРЕСА_4.

На виконання рішення міської ради від 31 липня 1996 року № 338/1 складено акт від 11 серпня 1996 року, яким встановлено в натурі межі земельної ділянки загальною площею 0,0928 га, що відводиться у власність ОСОБА_2, по АДРЕСА_4.

Вказаний акт підписано суміжними землекористувачами, а саме: ОСОБА_6 (АДРЕСА_5); ОСОБА_7 (АДРЕСА_6); ОСОБА_8 (АДРЕСА_3).

07 серпня 1996 року ОСОБА_2 було видано державний акт на право приватної власності на землю, а саме на земельну ділянку по АДРЕСА_4 площею 0,0928 га.

За планом зовнішніх меж земельної ділянки, що відведена у власність ОСОБА_2, частина цієї ділянки (розміром 3.42 м х 6.50 м х 4.20 м), на якій знаходиться спірна літня кухня, також належить ОСОБА_2, що підтверджується технічним паспортом на житловий будинок, складеним 15 листопада 2012 року Марганецьким бюро технічної інвентаризації.

Згідно з довідкою від 29 червня 1992 року № 76, виданою на підставі рішення Виконавчого комітету Марганецької міської ради від 21 травня 1992 року № 248/1, ОСОБА_8 було відведено земельну ділянку для будівництва нового житлового будинку замість старого по АДРЕСА_3.

Таким чином, судами встановлено, що ОСОБА_2, який має у власності 19/20 частин домоволодіння, та ОСОБА_8, який мав 1/20 частину домоволодіння, узгодили між собою будівництво нового будинку ОСОБА_8 за умови надання місця для будівництва нової будівлі замість частини старого будинку ОСОБА_2. Згода була досягнута та співвласники не мали претензій один до одного. На місці частини старого будинку ОСОБА_2 побудував літню кухню. При визначенні меж земельної ділянки, що виділялася ОСОБА_2, ОСОБА_8 погодив відстань між його будинком та літньою кухнею ОСОБА_2.

Зазначені обставини були встановлені також рішенням Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 13 березня 2018 року у справі № 180/1498/17, яким відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: Комунальне підприємство "Марганецьке бюро технічної інвентаризації". Виконавчий комітет Марганецької міської ради Дніпропетровської області, про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та майном.

Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 вересня 2018 року у справі № 180/1498/17 апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 13 березня 2018 року - без змін.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина 4 статті 82 ЦПК України).

За договором купівлі-продажу від 31 січня 2004 року ОСОБА_1 купила в ОСОБА_9 1/20 частину домоволодіння по АДРЕСА_2, яке знаходиться на земельній ділянці площею 1 735 кв. м, де розташований житловий будинок "Б", недобудований житловий будинок "Е " - 36 відсотків готовності, сарай "А1 ", погріб "В ", туалет "Д", літній душ "Г", споруди.

Крім того, на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 14 лютого 2006 року ОСОБА_1 є власником 1/3 частин житлового будинку АДРЕСА_1.

За наслідками розгляду звернення ОСОБА_1 листом Виконавчого комітету Марганецької міської ради Дніпропетровської області від 10 грудня 2013 року № А-1170/23 ОСОБА_2 повідомлено, що спеціалістами міської ради під час виїзду за адресою: АДРЕСА_2 здійснено заміри спірної межі та встановлено, що земельна ділянка, яка належить ОСОБА_2 на підставі державного акта, підтверджує відображений у графічному плані розмір цієї ділянки. Відповідність розміру земельної ділянки ОСОБА_2 графічному плану також встановлена актом перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності від 09 липня 2015 року.

Актом обстеження земельної ділянки від 08 грудня 2015 року, складеним спеціалістом відділу землекористування та екології, спеціалістами відділу з питань містобудування та архітектури, підтверджено, що ОСОБА_2 користується земельною ділянкою площею 0,0928 га, яка належить йому на праві власності на підставі державного акта.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що оформлення права власності на земельну ділянку за ОСОБА_2 проведено з порушенням норм чинного законодавства, оскільки її матір, яка в 1996 році проживала по АДРЕСА_1, не підписувала акт встановлення меж земельної ділянки по АДРЕСА_4.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Частиною 1 статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

За змістом статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно зі статтею 328 ЦК України в редакції, чинній на час набуття ОСОБА_1 права власності на 1/3 частину житлового будинку АДРЕСА_1 та на 1/20 частину домоволодіння по АДРЕСА_2, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Статтею 1218 ЦК України передбачено, що до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Згідно з частиною 1 статті 1225 ЦК України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення.

Умовою для переходу в порядку спадкування права власності на об'єкти нерухомості, в тому числі житловий будинок, інші споруди, земельну ділянку, є набуття спадкодавцем зазначеного права у встановленому законодавством України порядку.

Відповідно до частини 1 статті 125 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) в редакції, чинній на час набуття ОСОБА_1 права власності на 1/3 частину житлового будинку АДРЕСА_1 та на 1/20 частину домоволодіння по АДРЕСА_2, право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Згідно з частиною 1 статті 126 ЗК України в редакції, чинній на час набуття ОСОБА_1 права власності на 1/3 частину житлового будинку АДРЕСА_1 та на 1/20 частину домоволодіння по АДРЕСА_2, право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами.

Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до частини 1 статті 182 ЦК України в редакції, чинній на час набуття ОСОБА_1 права власності на 1/3 частину житлового будинку АДРЕСА_1 та на 1/20 частину домоволодіння по АДРЕСА_2, право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частини 1 , 2 статті 2 ЦПК України).

Згідно з частинами 1 -4 статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частинами 1 -4 статті 12 ЦПК України. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Статтею 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до частин 1 , 6 , 7 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частин 1 , 6 , 7 статті 81 ЦПК України. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених частин 1 , 6 , 7 статті 81 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку, встановивши, що позивач у встановленому законом порядку не набула права власності на спірну земельну ділянку, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність передбачених законом підстав для визнання недійсним оспорюваного акта встановлення меж земельної ділянки по АДРЕСА_4, а також державного акта на право приватної власності на землю площею 0,0928 га, виданого ОСОБА_2.

Доводи касаційної скарги про те, що приватизацію земельної ділянки ОСОБА_2 провів з порушенням передбаченої законом процедури, без погодження меж земельної ділянки із суміжними землекористувачами, а також на підставі недостовірних документів, є необґрунтованими та не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень з огляду на таке.

Згідно з частинами 1 , 4 статті 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. У разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.

Зазначена норма закріплює загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку в разі набуття права власності на нерухомість.

При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку в набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності.

Тобто за загальним правилом, закріпленим у частині 1 статті 120 ЗК України, особи, які набули права власності на будівлю чи споруду стають власниками земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику.

Перехід майнових прав до іншої особи зумовлює перехід до неї і прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований відповідний об'єкт нерухомості, та частину земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Особа, яка набула право власності на об'єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім'я документів на користування всією земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача-власника об'єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об'єкта нерухомості, розташованого на ній.

Наведені вище норми встановлюють, що перехід майнових прав до іншої особи тягне за собою перехід до неї і земельних прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований об'єкт нерухомості, та частину земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Розмір цієї частини земельної ділянки має визначатися на основі державних будівельних норм та санітарних норм і правил.

Вказані правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18).

Враховуючи вищезазначене, набувши право власності на 1/3 частину житлового будинку АДРЕСА_1 та на 1/20 частину домоволодіння по АДРЕСА_2, ОСОБА_1 набула право користування лише тими частинами вказаних земельних ділянок, на яких безпосередньо розташовані ці об'єкти нерухомості, та частинами земельних ділянок, які необхідні для їх обслуговування, а не всіма земельними ділянками.

Крім того, Верховним Судом взято до уваги, що оспорюваний позивачем акт встановлення меж земельної ділянки, а також державний акт на право приватної власності на землю площею 0,0928 гапо АДРЕСА_4 складено та видано ОСОБА_2 у 1996 році, тобто за 8 років до придбання ОСОБА_1 домоволодіння по АДРЕСА_2 та за 4 роки до відкриття спадщини після смерті її матері ОСОБА_3. При цьому попередні законні власники житлового будинку АДРЕСА_1 та домоволодіння по АДРЕСА_2 не ставили питання про неправомірність вказаних актів.

Аргументи касаційної скарги про те, що в оспорюваному державному акті на право приватної власності на землю, виданому ОСОБА_2, зазначено адресу - АДРЕСА_4, однак такої адреси ніколи не існувало, а адреса - АДРЕСА_3 була присвоєна спірній земельній ділянці лише у 2015 році, не заслуговують на увагу, оскільки рішенням Виконавчого комітету Марганецької міської ради від 31 липня 1996 року № 338/1 ОСОБА_2 передано безкоштовно у приватну власність земельну ділянку саме по АДРЕСА_4 і матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про те, що це не одна й та сама земельна ділянка. Вказані аргументи зводяться до переоцінки доказів та обставин справи, що відповідно до вищевказаної статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається.

Згідно з частиною 2 статті 80 ЦПК України питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").

Обставини справи встановлені судами першої та апеляційної інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону.

Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Згідно з частиною 3 статті 401 та частиною 1 статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 10 травня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 січня 2019 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко