Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 02.05.2018 року у справі №462/7413/15

Постанова

Іменем України

28 березня 2019 року

м. Київ

справа № 462/7413/15-ц

провадження № 61-19781св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Пророка В. В.,

учасники справи:

позивач - Приватне акціонерне товариство «Львівський локомотиворемонтний завод»

відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5,

третя особа - Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради як орган опіки та піклування,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Львівський локомотиворемонтний завод» на постанову Апеляційного суду Львівської області від 21 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Крайник Н. П., Мельничук О. Я., Савуляка Р. В.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ:

Короткий зміст позовних вимог:

У жовтні 2015 року Приватне акціонерне товариство «Львівський локомотиворемонтний завод» (далі - ПрАТ «Львівський локомотиворемонтний завод» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа - Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради як орган опіки та піклування, про виселення.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_4 була надана у користування кімната АДРЕСА_1 у гуртожитку ПрАТ «Львівський локомотиворемонтний завод» згідно з договором від 16 лютого 2012 року. Відповідач звільнився з підприємства за власним бажанням відповідно до наказу від 24 березня 2015 року, однак продовжує проживати в гуртожитку разом з дружиною ОСОБА_5 і донькою ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1. Вважає проживання відповідачів у гуртожитку безпідставним, тому просило виселити відповідачів із займаного ними жилого приміщення.

На підставі вищевикладеного, уточнивши позовні вимоги, ПрАТ «Львівський локомотиворемонтний завод» просиловиселити ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, з кімнати АДРЕСА_1 гуртожитку ПрАТ «Львівський локомотиворемонтний завод» в АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції:

Рішенням Залізничного районного суду міста Львова від 15 листопада 2016 року позов задоволено.

Виселено ОСОБА_4, ОСОБА_5 з кімнати АДРЕСА_1 гуртожитку ПрАТ «Львівський локомотиворемонтний завод» в АДРЕСА_1.

Рішення мотивоване тим, що у ОСОБА_4 при вселенні до гуртожитку не виникло право постійного користування житлом в установленному законом порядку. Ордер на право зайняття конкретної кімнати йому не видавався. Його звернення стосовно проживання було спрямовано на тимчасове користування житлом. Інших підстав для набуття права на житло в гуртожитку законом не передбачено.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції:

Постановою Апеляційного суду Львівської області від 21 грудня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_4 разом з сім'єю вселився до спірного житлового приміщення з підстав, що не суперечать положенням законодавства, не самоправно, зі згоди адміністрації та профспілкового комітету ПрАТ «Львівський локомотиворемонтний завод», перебував в трудових відносинах з позивачем понад 10 років та прожив у спірному гуртожитку, іншого житла сім'я відповідача не має, неповнолітня ОСОБА_7 проживає в спірному жилому приміщенні.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги:

У квітні 2018 року ПрАТ «Львівський локомотиворемонтний завод» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасуватипостанову апеляційного суду і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що судами залишено поза увагою, що відповідач фактично не проживав в гуртожитку до укладення договору, а лише мав реєстрацію. Оскільки ордеру на вселення відповідачам не видавалося, спільного рішення також не приймалось, то їх вселення у це житлове приміщення є неправомірним,відповідач ОСОБА_4 звільнився з підприємства за власним бажанням, однак продовжує проживати в гуртожитку разом з сім'єю, унаслідок чого вони підлягають виселенню на підставі статті 132 Житлового кодексу Української РСР.

Доводи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_4 зазначив, що при вирішенні питання про виселення з кімнати у гуртожитку апеляційним судом вірно враховано визначений статтею 125 ЖК Української РСР перелік осіб, які не можуть бути виселені з них без надання іншого жилого приміщення, тому суд дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Рух касаційної скарги:

Ухвалою Верховного Суду від 18 червня 2018 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи.

У липні 2018 року касаційна скарга разом з матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Короткий зміст встановлених судами першої та апеляційної інстанцій обставин справи:

Апеляційний суд встановив, що відповідач ОСОБА_4 зареєстрований в гуртожитку на АДРЕСА_1 з 13 липня 2006 року, згідно з довідкою ПрАТ «Львівський локомотиворемонтний завод» від 22 червня 2015 року.

Вселився в гуртожиток на підставі рішення адміністрації та профспілкового комітету підприємства про виділення йому ліжко-місця в гуртожитку на АДРЕСА_1.

Відповідно до трудової книжки ОСОБА_4 працював на ВАТ «Львівський локомотиворемонтний завод» з 22 вересня 2003 року слюсарем-електриком. 17 лютого 2010 року звільнений за згодою сторін. 11 березня 2011 року прийнятий у ВАТ «Львівський локомотиворемонтний завод» майстром. Наказом ПрАТ «Львівський локомотиворемонтний завод» від 24 березня 2015 року звільнений з роботи 25 березня 2015 року за власним бажанням.

02 листопада 2011 року за заявою відповідача ОСОБА_4 у зв'язку з одруженням 16 лютого 2012 року між ПрАТ «Львівський локомотиворемонтний завод» та ОСОБА_4 було укладено договір на проживання в гуртожитку, за яким позивач надав відповідачу ОСОБА_4 у користування кімнату № АДРЕСА_1 в гуртожитку для проживання його сім'ї у складі трьох осіб, за адресою: АДРЕСА_1 та поклав на нього обов'язок вносити плату за три ліжко-місця та уклав з ним договір найму з оплатою за трьох осіб.

Норми права, які регулюють спірні правовідносини:

Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Із 01 січня 2009 року набрав чинності Закон України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» (далі - Закон) відповідно до статті 1 якого, цей закон поширюється на громадян, які на законних підставах тривалий час (не менше п'яти років) зареєстровані та фактично проживають у гуртожитках, призначених для проживання одиноких громадян або для проживання сімей, та не мають іншого власного житла.

Згідно з частиною першою статті 8 цього Закону громадяни, на яких поширюється дія цього Закону, які на законних підставах зареєстровані та тривалий час (не менше як п'ять років) проживають у гуртожитках, віднесених до недержавного житлового фонду (які перебувають у власності чи у повному господарському віданні відповідних державних чи комунальних підприємств, установ, організацій, а також підприємств та організацій, утворених шляхом корпоратизації чи приватизації колишніх державних підприємств, крім тих організацій, які створено органами державної влади, органами місцевого самоврядування для управління житловим фондом) та призначених для проживання працівників (членів їх сімей), які не мають можливості самостійно придбати чи побудувати власне житло, у разі, коли такі гуртожитки не передаються їх власниками у власність територіальних громад, мають право подальшого проживання в таких гуртожитках до розв'язання їх житлової проблеми.

Відповідно до частини першої статті 19 цього Закону забороняється виселення, переселення та відселення мешканців гуртожитків, на яких поширюється дія цього Закону без попереднього надання їм (їх сім'ям) іншого житла, придатного для постійного проживання людей, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Виселення, переселення чи відселення громадян з гуртожитків допускається лише у випадку визнання гуртожитку таким, що перебуває в аварійному стані або в стані, непридатному для проживання людей.

Крім того, відповідно до положень статті 132 ЖК Української РСР сезонні, тимчасові працівники і особи, які працювали за строковим трудовим договором і які припинили роботу, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв'язку з роботою чи навчанням. Інших працівників підприємств, установ, організації, які поселилися в гуртожиток в зв'язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення у разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину. Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення. Надаване громадянам у зв'язку з виселенням з гуртожитку інше жиле приміщення має відповідати вимогам, передбаченим частиною другою статті 114 цього Кодексу.

Відповідно до статті 125 ЖК Української РСР без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено, зокрема осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років.

Висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду за результатом розгляду касаційної скарги:

Установлено, що відповідач вселився в належний позивачу гуртожиток у зв'язку з перебуванням з ним в трудових відносинах у 2003 році, з 2006 року зареєстрований за адресою ІНФОРМАЦІЯ_2, припинив трудові відносини з ПрАТ «Львівський локомотиворемонтний завод» 24 березня 2015 року, сім'я відповідача вселилася в гуртожиток у 2012 році зі згоди адміністрації та профспілкового комітету ПрАТ «Львівський локомотиворемонтний завод», позивач перебував в трудових відносинах з позивачем понад 10 років та прожив у спірному гуртожитку, іншого житла у м. Львові сім'я відповідача не має, неповнолітня ОСОБА_7 проживає в спірному жилому приміщенні.

Залізнична райадміністрація Львівської міської ради як орган опіки та піклування, дозволу на виселення неповнолітньої ОСОБА_6 з кімнати № АДРЕСА_1 гуртожитку ПрАТ «Львівський локомотиворемонтний завод» за адресою: АДРЕСА_1, в якому неповнолітня проживає, не надала.

На підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, апеляційний суд дійшов вірного висновку про те, що ОСОБА_4 разом з сім'єю вселився до спірного житлового приміщення з підстав, що не суперечать положенням законодавства, понад 10 років перебував у трудових відносинах, тому не може бути виселений (разом із членами своєї сім'ї) без надання іншого жилого приміщення. При вирішенні цієї справи апеляційним судом дотримано принципу пропорційності, а вимоги позивача про виселення відповідачів зі спірної житлової кімнати є невиправданим втручанням у їх право на повагу до житла, що відповідає сталій практиці Європейського суду з прав людини (рішення Європейського суду з прав людини від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України»).

Щодо доводів касаційної скарги:

Доводи касаційної скарги про те, що оскільки ордеру на вселення відповідачам не видавалося, то їх вселення у спірне житлове приміщення є неправомірним, безпідставні, так як спростовуються вищевказаними встановленими апеляційним судом обставинами. Крім того, позивач не аргументував ні мету, яку він переслідував, подавши позов про виселення відповідача з сім'єю без надання їм іншого житлового приміщення, ні співрозмірність такого виселення відповідній меті.

У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді апеляційної інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Львівський локомотиворемонтний завод» залишити без задоволення.

Постанову Апеляційного суду Львівської області від 21 грудня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. М. Фаловська

В. С.Висоцька

В. В.Пророк