Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 19.02.2018 року у справі №2-779/09

Постанова

Іменем України

26 червня 2018 року

м. Київ

справа № 2-779/09

провадження № 61-6343св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Кузнєцова В. О. (суддя - доповідач), Олійник А. С., Погрібний С. О., УсикаГ.І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5 (правонаступник ОСОБА_6),

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 жовтня 2017 року у складі судді Пищиди М. М.,

ВСТАНОВИВ :

У вересні 2009 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_6 про визнання правочину дійсним.

Позовні вимоги мотивовано тим, що 10 липня 2001 року між ним та відповідачем ОСОБА_6 було укладено у простій письмовій формі договір купівлі-продажу земельної ділянки, площею 5,260 га, яка призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Відповідно до умов договору купівля-продаж земельної ділянки здійснена за 35 000,00 грн, які були одержані ОСОБА_6 в момент підписання цього договору.

Позивач взяті на себе зобов'язання виконав в повному обсязі, передав відповідачеві ОСОБА_6 грошові кошти в обумовленій сумі.

Згідно зі статтею 48 Земельного Кодексу України (далі - ЗК України) 1990 року, що діяв на момент укладання договору, землі сільськогосподарського призначення передавалися у власність і надавалися у користування: громадянам, радгоспам, колективним та іншим сільськогосподарським підприємствам і організаціям - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Відповідно до частини другої статті 6 ЗК України 1990 року громадяни набували право власності на земельні ділянки у разі: купівлі-продажу, дарування та обміну.

Відчуживши спірну земельну ділянку, за яку отримала грошові кошти, відповідач ОСОБА_6, посилаючись на хворобу, постійно ухиляється від посвідчення договору у нотаріальному порядку, як того передбачає закон, а тому позивач просив суд визнати дійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки розміром 5,260 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Новопетрівської сільської ради від 10 липня 2001 року укладений між ним та ОСОБА_6, визнати за ним право власності на вказану земельну ділянку та стягнути з відповідача на його користь сплачений судовий збір.

Рішенням Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 29 вересня 2009 року позов ОСОБА_4 задоволено.

Угоду купівлі-продажу за 35 000,00 грн земельної ділянки площею 5,260 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Новопетрівської сільської ради від 10 липня 2001 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 визнано дійсною.

Визнано право власності за ОСОБА_4 на земельну ділянку, площею 5,260 га в межах згідно з планом, переданої для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовану на території Новопетрівської сільської ради Магдалинівського району Дніпропетровській області, яка належала ОСОБА_6, згідно з державним актом на право приватної власності на землю серія НОМЕР_1, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за НОМЕР_2 від 01 червня 2001 року.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач повністю виконав умови договору, а саме сплатив відповідачеві грошові кошти в обумовленому розмірі, проте відповідач від нотаріального посвідчення цього договору ухиляється, а тому позовні вимоги підлягають задоволенню.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 липня 2016 року рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 29 вересня 2009 року скасовано та ухвалено нове рішення.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 відмовлено.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що згідно з пунктом 15 розділу Х «Перехідних положень» ЗК України 1990 року, в редакції чинній на час укладення оспорюваного договору, громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України - власники земельних часток (паїв) не вправі до 01 січня 2005 року продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім міни, передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб. Дія вказаного мораторію була продовжена до 01 січня 2007 року. Отже, нормами ЗК України 1990 року, який діяв на час укладення між сторонами у простій письмовій формі договору купівлі-продажу земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва від 10 липня 2001 року, заборонялося продавати або іншим способом відчужувати земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилено.

Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 липня 2016 року залишено без змін.

Суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного суду та водночас зауважив, що на час перегляду судового рішення також встановлена заборона на продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок, виділених у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, передбачена п. 15 розділу Х «Перехідних положень» ЗК України (в редакції 2002 року).

Постановою Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року заяву ОСОБА_4 задоволено частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 липня 2016 року скасовано, справу передано до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги.

Постанова Верховного Суду України мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, поновив відповідачеві строк на апеляційне оскарження, не навівши жодних на те причин, та, з урахуванням обставин справи, зокрема того, що відповідач була присутня в судовому засіданні, ще в жовтні 2009 року отримала копію рішення суду першої інстанції, не встановив, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження, зазначені останньою, втручання у принцип правової визначеності.

Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 жовтня 2017 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 29 вересня 2009 року.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що відповідач, строк на апеляційне оскарження пропустила та не навела жодних поважних на те причин, та з урахуванням того, що відповідач була присутня у судовому засіданні, ще в жовтні 2009 року отримала копію судового рішення суду першої інстанції, не встановив чи виправдовують причини поновлення строку оскарження, зазначені останньою, втручання у принцип визначеності.

У касаційній скарзі ОСОБА_5 просить скасувати ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 жовтня 2017 року, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що заявник є правонаступником відповідача ОСОБА_7, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 року, проте ці обставини залишилось поза увагою апеляційного суду.

У касаційній скарзі заявник посилається на те, що відповідач ОСОБА_7 копію рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 29 вересня 2009 року отримала 29 лютого 2016 року, проте з апеляційною скаргою звернулась лише 01 квітня 2016 року, надавши при цьому апеляційному суду належні докази такого пропуску строку звернення з апеляційною скаргою.

15 лютого 2015 року ухвалою Верховного Суду відкрите касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_5

Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_5 позивач не подавав.

Ухвалою Верховного Суду від 06 червня 2016 року справу призначено до розгляду.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини третьої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційногосуду не відповідає.

Відповідно до статті 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно зі статтею 13 ЦПК України 2004 року, статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної інстанції, оскільки перегляд таких рішень в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів особи. За правовою позицією Конституційного Суду України правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абз. 10 п. 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).

Згідно зі статтею 292 ЦПК України 2004 року сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Частиною першою статті 294 ЦПК України 2004 року передбачено, що заяву про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції може бути подано протягом десяти днів з дня проголошення рішення. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.

Відповідно до частини третьої статті 297 ЦПК України 2004 року апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 294 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом тридцяти днів з моменту отримання ухвали особа має право звернутися до апеляційного суду з заявою про поновлення строків або вказати інші підстави для поновлення строку.

Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку апеляційного оскарження будуть визнані неповажними, суддя-доповідач відмовляє у відкритті апеляційного провадження.

Відповідно до частини першої статті 73, частини третьої статті 294 ЦПК України апеляційний суд за заявою особи може поновити пропущений процесуальний строк на апеляційне оскарження у разі наявності поважних причин пропущення цього строку.

При розгляді апеляційної скарги ОСОБА_6, апеляційний суд на вказані положення цивільного процесуального законодавства уваги не звернув.

Відмовляючи у відкритті апеляційного провадження, апеляційний суд зауважив, що відповідачем не наведено жодних причин пропуску нею строку на апеляційне оскарження, крім того вона була присутня у судовому засіданні та у жовтні 2009 року отримала копію судового рішення.

Такі висновки апеляційного суду ґрунтуються на припущеннях.

Так, поза увагою апеляційного суду залишилось те, що матеріали справи не містять жодних доказів про належне повідомлення відповідача про розгляд цієї справи у суді першої інстанції.

Зі змісту судового рішення вбачається, що відповідач у суді позов визнала повністю і не заперечує проти визнання угоди дійсною та визнання права власності на земельну ділянку за позивачем, від якого отримала гроші у сумі 35 000,00 грн в момент підпису договору.

Частинами першою, другою статті 197 ЦПК України 2004 року передбачено, що суд під час судового розгляду справи здійснює повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу. Фіксування судового засідання технічним засобом здійснює секретар судового засідання або за розпорядженням головуючого інший працівник апарату суду.

Відповідно до статті 198 ЦПК України 2004 року одночасно з проведенням фіксування технічними засобами секретарем судового засідання ведеться журнал судового засідання.

У журналі судового засідання зазначаються такі відомості:

1) рік, місяць, число і місце судового засідання;

2) найменування суду, який розглядає справу, прізвище та ініціали судді, секретаря судового засідання;

3) справа, що розглядається, імена (найменування) сторін та інших осіб, що беруть участь у справі;

4) порядковий номер вчинення процесуальної дії;

5) назва процесуальної дії;

6) час вчинення процесуальної дії;

7) інші відомості, визначені цим Кодексом.

Журнал судового засідання ведеться секретарем судового засідання та підписується ним невідкладно після судового засідання і приєднується до справи.

У матеріалах справи відсутній журнал судового засідання від 29 вересня 2009 року, а також носій, на який здійснювався технічний запис цивільного процесу, що виключає можливість пересвідчитись у присутності відповідача у судовому засіданні. При цьому відповідач ОСОБА_6 свою участь у судовому засіданні 29 вересня 2019 року заперечувала.

Апеляційний суд, посилаючись на отримання відповідачем рішення суду першої інстанції у жовтні 2009 року не обґрунтував, виходячи з яких обставин суд дійшов такого висновку.

Відомостей про направлення судом першої інстанції копії згаданого рішення на адресу відповідача у встановленому законом порядку матеріали справи не містять.

В матеріалах справи наявні заперечення позивача ОСОБА_4 на апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_6 (а.с. 54-56), до яких долучено повідомлення про вручення поштового відправлення від 21 жовтня 2009 року (а.с. 37), надіслано останній саме позивачем з описом вкладення від 14 жовтня 2009 року, де зазначено вміст поштового відправлення - рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 29 вересня 2009 року (а.с. 38). Однак такі дії не відповідають правам та обов'язкам позивача, передбаченим чинним на час виникнення спірних правовідносин ЦПК України, а тому зазначене повідомлення не може бути визнано належним доказом про отримання відповідачем копії рішення суду першої інстанції.

Апеляційним судом не надано жодної оцінки медичних довідкам, наданим відповідачем на підтвердження поважності пропуску строку на апеляційне оскарження.

Судовий розгляд визнається справедливим за умови забезпечення рівного процесуального становища сторін, що беруть участь у справі. Поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду без доведення поважності причин його пропуску не забезпечує рівноваги між інтересами сторін та правової визначеності у цивільних правовідносинах, які є складовими принципу верховенства права, закріпленого статтею 8 Конституції України.

Так, визнавши причини пропущення строку на апеляційне оскарження неповажними, а дії апелянта щодо повторного звернення з апеляційною скаргою, як такі, що затягують розгляд справи, та одночасно відмовивши заявникові у відкритті апеляційного провадження з підстав, передбачених частиною п'ятої статті 297 ЦПК України, суддею апеляційного суду залишено поза увагою вимоги частини третьої статті 297 ЦПК України, зокрема, щодо залишення апеляційної скарги ОСОБА_7 без руху з наданням строку на усунення її недоліків також у випадку, якщо підстави, вказані ними у заяві, визнані неповажними.

Згідно з положеннями статті 1 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

При цьому Цивільний процесуальний кодекс України не містить вичерпного переліку поважних причин, які можна враховувати при вирішенні питання про поновлення пропущеного процесуального строку; вони враховуються у кожному конкретному випадку залежно від обставин справи.

Отже, право на апеляційне оскарження судових рішень у розумінні наведених вище положень є складовою права кожного на звернення до суду. Апеляційне провадження є важливою процесуальною гарантією захисту прав і охоронюваних законом інтересів осіб, які брали участь у розгляді справи у випадках та порядку, встановлених ЦПК України та закріплених у ст. 13 ЦПК України.

Таким чином, апеляційний суд належним чином не дослідив причини пропущення строку на апеляційне оскарження, не врахував те, що заявник була позбавлена права на виконання вимог суду щодо усунення недоліків апеляційної скарги в частині вирішення питання про поновлення строку на апеляційне оскарження, і, відмовив у відкритті апеляційного провадження у справі.

В силу вищенаведених положень статті 400 ЦПК України у Верховного Суду відсутні процесуальні можливості з'ясувати дійсні обставини справи та оцінити докази, які не були досліджені судами попередніх інстанцій, що перешкоджає Верховному Суду ухвалити нове судове рішення.

Відповідно до пункту 1 частини третьої та частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Оскільки порушення норм процесуального права, що призвели до ухвалення незаконних судових рішень, при розгляді даної справи допущені апеляційним судом, оскаржуване рішення необхідно скасувати і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції зі стадії вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.

Під час нового розгляду суду необхідно врахувати викладене, вирішити вказане питання в установлені законом розумні строки з додержанням вимог процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами та іншими особами, чиї права та обов'язки зачіпаються оскаржуваним судовим рішенням, докази, дати правову оцінку доводам і запереченням цих осіб та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.

Керуючись статями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково.

Ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 жовтня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук Судді:В. О. Кузнєцов А. С. Олійник С. О. Погрібний Г. І. Усик