Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 26.02.2018 року у справі №233/2257/17

Постанова

Іменем України

11 грудня 2019 року

місто Київ

справа № 233/2257/17

провадження № 61-294св17

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - Приватне акціонерне товариство "АПК-ІНВЕСТ",

відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

третя особа - Костянтинівська районна державна адміністрація Донецької області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргуОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Донецької області від 22 листопада 2017 року у складі колегії суддів: Гапонова А. В., Новікової Г. В., Біляєвої О. М.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

Приватне акціонерне товариство "АПК-ІНВЕСТ" (далі - ПрАТ "АПК-ІНВЕСТ") у квітні 2017 року звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа - Костянтинівська районна державна адміністрація Донецької області, про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та скасування державної реєстрації права оренди земельної ділянки.

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що 25 травня 2012 року між ПрАТ "АПК-ІНВЕСТ" та ОСОБА_1 укладено договір оренди землі, згідно із яким в оренду передається земельна ділянка для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, загальною площею 4,33 га, що розташована на території Миколайпільської сільської ради Костянтинівського району Донецької області.

Згідно із інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право оренди на цю земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_2.

На час укладення та державної реєстрації договору оренди земельної ділянки між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 діяв та був чинним договір оренди землі, укладений 25 травня 2012 року між позивачем та ОСОБА_1

ПрАТ "АПК-ІНВЕСТ" просило визнати недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, та скасувати запис про державну реєстрацію права оренди.

Стислий виклад заперечень відповідачів

ОСОБА_1 позовні вимоги не визнала, пояснила, що договір оренди землі, укладений між позивачем та нею 25 травня 2012 року, не був зареєстрований відповідно до вимог чинного законодавства України, а тому у неї не було перешкод розпоряджатися зазначеною земельною ділянкою на свій власний розсуд.

ОСОБА_2 також позовні вимоги не визнав, пояснивши, що договір оренди земельної ділянки від 28 жовтня 2016 року між ОСОБА_1 та ним укладений з дотриманням вимог чинного законодавства України та підстави для визнання його недійсним відсутні.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 24 жовтня 2017 року у задоволенні позову ПрАТ "АПК-ІНВЕСТ" відмовлено.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалося тим, що відсутня державна реєстрація договору оренди землі між ПрАТ "АПК-ІНВЕСТ" та ОСОБА_1 від 25 травня 2012 року, обов'язковість якої передбачена законом. У зв'язку з цим відсутні підстави для задоволення позовних вимог.

Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 22 листопада 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано, позов задоволено. Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки, кадастровий номер 1422483900:35:000:0031, площею 4,33 га, укладений 28 жовтня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 27 жовтня 2016 року, номер запису 17176618, на підставі рішення про реєстрацію від 31 жовтня 2016 року № 32124813, та скасовано його державну реєстрацію.

Рішення апеляційного суду обґрунтовувалося тим, що договір оренди земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, загальною площею 4,33 га, укладений 25 травня 2012 року між ПрАТ "АПК-ІНВЕСТ" та ОСОБА_1 з додержанням вимог статті 125, частини 5 статті 126 ЗК України (у редакції, чинній станом на 25 травня 2012 року). Відповідач ОСОБА_1 не надала доказів, що її волевиявлення на укладання цього правочину не було вільним та не відповідало її внутрішній волі, отже ОСОБА_1 у такий спосіб розпорядилася земельною ділянкою, що належить їй на праві власності, передавши її в оренду 25 травня 2012 року строком на двадцять років.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у грудні 2017 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується тим, що апеляційний суд неправильно застосував до спірних правовідносин правила частини 1 статті 210 ЦК України, статті 125, частини 5 статті 126 ЗК України (у редакції, чинній станом на 25 травня 2012 року), статей 6, 18 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній до 08 серпня 2012 року), а також Порядку ведення Поземельної книги та Порядку ведення Книги записів про державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 09 вересня 2009 року № 1021

(далі - Порядок ведення Поземельної книги та Порядок ведення Книги записів про державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі).

Заявник вважає, що позивач не довів належними та допустимими доказами здійснення уповноваженими державними органами державної реєстрації договору оренди землі, укладеного 25 травня 2012 року між ПрАТ "АПК-ІНВЕСТ" та нею.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ПрАТ "АПК-ІНВЕСТ" просило залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду без змін. Позивач вважає, що доводи касаційної скарги стосуються переоцінки зібраних у справі доказів.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

Ухвалою Верховного Суду від 02 січня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1, а ухвалою від 29 листопада 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 25 травня 2012 року ОСОБА_1 та ПрАТ "АПК-ІНВЕСТ" підписали договір оренди землі від 25 травня 2012 року, згідно з умовами якого орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, державний акт на право власності на земельну ділянку, серія ДН № 100834, реєстраційний № 2981 від 28 жовтня 2004 року, яка знаходиться у Костянтинівському районі, Миколайпільська сільська рада, кадастровий номер 1422483900:35:000:0031, загальною площею 4,3300 га, в тому числі рілля 4,3300 га, строком на 20 років.

На екземплярі зазначеного договору оренди землі, наявному у матеріалах справи, міститься позначка про те, що договір зареєстровано у відділі Держкомзему у Костянтинівському районі Донецької області, про що у книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі вчинено запис 25 травня 2012 року за № 142240004001261 за підписом ОСОБА_3, яка скріплена печаткою відділу Держкомзему у Костянтинівському районі Донецької області.

Згідно із інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 28 жовтня 2016 року № 71706663 станом на дату укладення оспорюваного договору оренди землі від 28 жовтня 2016 року право оренди ПрАТ "АПК-ІНВЕСТ" на земельну ділянку, кадастровий номер 1422483900:35:000:0031, площею 4,3300 га, що розташована на території Миколайпільської сільської ради Костянтинівського району Донецької області за договором оренди землі від 25 травня 2012 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано не було.

Свідок ОСОБА_3 у судовому засіданні спростував достовірність свого підпису на примірнику договору оренди землі від 25 травня 2012 року, пояснивши, що реєстрацію зазначеного договору він не проводив, підпис на договорі йому не належить. Крім того, у судовому засіданні свідок заперечив можливість державної реєстрації договору оренди в день його підписання сторонами, пояснивши, що проведення державної реєстрації потребує певного часу.

Також судами встановлено, що між ОСОБА_1, як орендодавцем, та ОСОБА_2, як орендарем, укладено договір оренди землі від 28 жовтня 2016 року, згідно із яким орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться у Костянтинівському районі, Миколайпільська сільська рада, кадастровий номер 1422483900:35:000:0031, загальною площею 4,3300 га, у тому числі рілля 4,3300 га, строком на 25 років.

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 31 жовтня 2016 року № 71806689 право оренди на земельну ділянку, кадастровий номер undefined, площею 4,33 га, що розташована на території Миколайпільської сільської ради Костянтинівського району Донецької області зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі договору оренди земельної ділянки, номер запису 17176618.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд застосовує системний аналіз норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про оренду землі" оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем (частина 4 статті 124 ЗК України).

Згідно із частиною 1 статті 626 ЦК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - ЦК України) договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1 статті 627 ЦК України).

За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк (частина 1 статті 759 ЦК України). Особливості найму окремих видів майна встановлюються ЦК України та іншим законом (частина 3 статті 760 ЦК України).

За договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату (частина 1 статті 792 ЦК України).

Договір найму укладається на строк, встановлений договором (частина 1 статті 763 ЦК України).

Наймодавець зобов'язаний передати наймачеві майно у користування негайно або у строк, встановлений договором найму (частина 1 статті 765 ЦК України).

Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору (частина 1 статті 631 ЦК України).

Договір набирає чинності з моменту його укладення (частина 2 статті 631 ЦК України).

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (частина 1 статті 638 ЦК України). Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції (частина 1 статті 640 ЦК України).

Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (частина 2 статті 640 ЦК України).

Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації (частина 3 статті 640 ЦК України).

Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом.

Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації (частина 1 статті 210 ЦК України).

Зокрема, право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права (згідно із частиною 1 статті 125 ЗК України). Право оренди земельної ділянки посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону (частина 5 статті 126 ЗК України).

Укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації (частина 1 статті 20 Закону України "Про оренду землі" у редакції Закону України від 07 липня 2011 року № 3613-VI, чинній на момент укладення договору оренди землі від 25 травня 2012 року). Договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації (стаття 18 Закону України "Про оренду землі" у редакції Закону України від 07 липня 2011 року № 3613-VI, чинній на момент укладення договору оренди землі від 25 травня 2012 року).

Право оренди земельної ділянки виникає з дня державної реєстрації цього права відповідно до закону, що регулює державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (частина 2 статті 20 Закону України "Про оренду землі" у редакції Закону України від 07 липня 2011 року № 3613-VI, чинній на момент укладення договору оренди землі від 25 травня 2012 року).

Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (абзац перший частини 1 статті 1 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Нерухоме майно - земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення (абзац третій частини 1 статті 1 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").

Державна реєстрація прав є обов'язковою. Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації відповідно до Закону, виникають з моменту такої реєстрації (частини 1 та 3 статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").

Державна реєстрація прав проводиться на підставі, зокрема договорів, укладених у порядку, встановленому законом (підпункт 1 частини 1 статті 19 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").

Відповідно до пункту 1 Порядку ведення Поземельної книги цей Порядок визначає процедуру ведення за формою згідно з додатком Поземельної книги - документа, який є складовою частиною державного реєстру земель, містить відомості про земельну ділянку, обмеження на використання земельної ділянки, суб'єктів прав на земельну ділянку та правовстановлюючі документи, а також дані про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, її цільове призначення, склад земельних угідь.

У пункті 6 Порядку ведення Поземельної книги визначено, що Поземельна книга відкривається та ведеться на кожну земельну ділянку: у паперовому вигляді - територіальними органами Держземагентства; в електронному вигляді - операторами - структурними підрозділами державного підприємства "Центр державного земельного кадастру", яке є адміністратором автоматизованої системи державного земельного кадастру, які мають доступ та вносять відомості до автоматизованої системи державного земельного кадастру, формують з її використанням аркуші Поземельної книги та аркуші витягів з неї, перевіряють результати робіт із землеустрою в електронному вигляді, дані про які містяться в файлі обміну даними про результати робіт із землеустрою в електронному вигляді.

Відповідно до підпункту 2 пункту 13-2 цього Порядку державна реєстрація земельної ділянки здійснюється територіальним органом Держземагентства за її місцезнаходженням на підставі заяви набувача права на земельну ділянку.

Системний аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку про те, що договір оренди земельної ділянки вважається вчиненим та набирає чинності після здійснення його державної реєстрації, при цьому обґрунтованими є висновки суду першої інстанції, що відмітка на договорі оренди землі не свідчить про його державну реєстрацію, оскільки передбачена реєстрація такого договору у Поземельній книзі, а також відображення відомостей про реєстрацію договору оренди землі в електронному вигляді.

Сенс державної реєстрації договору оренди земельної ділянки полягає у тому, що ці відомості мають бути загальновідомими та загальнодоступними з тією метою, щоб заінтересовані особи могли пересвідчитися у наявності прав третіх осіб на земельну ділянку. Відповідно, відсутність відомостей про державну реєстрацію є достатньою підставою для висновку про відсутність прав третіх осіб на земельну ділянку. Здійснюючи державну реєстрацію оскаржуваного договору оренди земельної ділянки, ані новий орендар, ані державний реєстратор не мали підстав вважати, що існують особи, права яких можуть бути порушені вчиненням цього правочину.

Позивач, звернувшись до суду з позовом про визнання недійсним договору оренди землі, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, мав належними та допустимими доказами довести порушення його прав вчиненням оскаржуваного правочину.

Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частини 1 статті 215 ЦК України.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина 2 статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина 3 статті 215 ЦК України).

Аналіз змісту частини 3 статті 215 ЦК України дає підстави для висновку, що договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов'язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Саме по собі порушення сторонами договору при його укладенні окремих вимог закону не може бути підставою для визнання його недійсним, якщо судом не буде встановлено, що укладеним договором порушено право чи законний інтерес позивача і воно може бути відновлене шляхом визнання договору недійсним. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист порушеного цивільного права.

Недійсність - це така ознака правочину, який його сторони мали намір укласти чи уклали, яка має бути притаманна цьому юридичному факту на момент його вчинення.

Якщо недійсність обґрунтовується обставинами, які на момент його вчинення не існували, це не може бути підставою для рішення суду про визнання його недійсним. Так само позивач у справі повинен мати право на позов у матеріальному сенсі на момент вчинення правочину.

На момент укладення оспорюваного договору оренди землі від 25 травня 2012 року, укладеного між ПрАТ "АПК-ІНВЕСТ" та ОСОБА_1, відомості про його державну реєстрацію не було внесено до реєстрів, відповідно ПрАТ "АПК-ІНВЕСТ" не набуло право користування земельною ділянкою, а тому позивач не довів, що на момент вчинення правочину було порушено його права та інтереси.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з частиною 1 статті 1 ЦПК України 2004 року завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Кожна особа має право в порядку, встановленому частиною 1 статті 1 ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (частина 1 статті 3 ЦПК України 2004 року).

За змістом частини 1 статті 11 ЦПК України 2004 року суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до частини 1 статті 11 ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

У процесуальному законодавстві закріплена конструкція позовного провадження як певна процедура розгляду і вирішення цивільних справ зі спорів про право цивільне (стаття 15 ЦПК України 2004 року).

Позовному провадженню притаманна позовна форма як модельна, узагальнююча конструкція процедури позовного провадження. Для неї характерні такі ознаки, як наявність матеріально-правової вимоги, яка випливає із порушеного або оспорюваного права сторони і яка підлягає в силу закону розгляду в певному порядку, встановленому законом; наявність спору про суб'єктивне право; наявність двох сторін із протилежними інтересами, які наділені законом певними правомочностями щодо захисту своїх прав, свобод чи інтересів у суді.

Цивільні процесуальні правовідносини персоніфікують учасників цивільного судочинства, визначають їхні права і обов'язки відповідно до процесуальних функцій і гарантії забезпечення справедливого судочинства.

Отже, провадження цивільного процесу - це специфічна модель розгляду цивільної справи, що відбиває предметну характеристику цивільного судочинства з точки зору матеріально-правової природи справ, що розглядаються, специфіку доказування фактів як юридико-фактологічної основи справи та результатів розгляду справи, які відбиваються у процесуальних актах - певного роду документах.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, відносно якої суд має ухвалити рішення. Ця вимога повинна мати правовий характер, тобто бути врегульованою нормами матеріального права.

Матеріально-правова вимога позивача повинна спиратися на підставу позову.

Підставою позову визнають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (стаття 119 ЦПК України 2004 року). Цими обставинами можуть бути лише юридичні факти, тобто такі факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки: виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Тому до підстави позову не можуть входити обставини, що є доказами у справі. З ними закон не пов'язує виникнення, зміну або припинення прав чи обов'язків. Вони лише підтверджують наявність чи відсутність юридичних фактів, які входять у підставу позову.

Верховний Суд врахував, що ПрАТ "АПК-ІНВЕСТ" звернулося до суду з позовом про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки з підстав укладення його під час дії іншого договору оренди цієї ж земельної ділянки. Таким чином, доказуванню у цій справі підлягають обставини щодо укладення, набрання чинності та дійсності договору оренди землі від 25 травня 2012 року, що за встановлених обставин справи не підтверджено зібраними у справі доказами.

Відповідно до частини 1 статті 57 ЦПК України 2004 року доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно зі статтею 58 ЦПК України 2004 року належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Статтею 59 ЦПК України 2004 року передбачено, що суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до частин 1 , 3 та 4 статті 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених частин 1 , 3 та 4 статті 60 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з частиною 1 статті 179 ЦПК України 2004 року предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Висновки апеляційного суду про те, що договір оренди землі від 25 травня 2012 року пройшов державну реєстрацію, оскільки на примірнику цього договору зазначена дата державної реєстрації договору оренду земельної ділянки, реєстраційний номер, міститься підпис посадової особи та відбиток печатки державної установи Верховний Суд визнає помилковими, оскільки такі висновки не відповідають аналізованим нормам матеріального права.

Зважаючи на наведені норми матеріального права, а також встановлені фактичні обставини справи, Верховний Суд дійшов висновку про те, що апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції, яке відповідає вимогам закону.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Зважаючи на наведене, Верховний Суд зробив висновок про підставність задоволення касаційної скарги, скасування рішення апеляційного суду із залишенням силі рішення суду першої інстанції.

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

За правилами статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Розподіл судових витрат

Згідно із підпунктами "б ", "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, крім іншого, з нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Відповідно до частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що Верховний Суд дійшов висновку про задоволення вимог касаційної скарги, скасування рішення апеляційного суду із залишенням в силі рішення суду першої інстанції, судовий збір, сплачений ОСОБА_1 у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 1 920,00 грн підлягає відшкодуванню ПрАТ "АПК-ІНВЕСТ" на користь ОСОБА_1.

Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Апеляційного суду Донецької області від 22 листопада 2017 року скасувати, рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 24 жовтня 2017 року залишити в силі.

Стягнути з Приватного акціонерного товариства "АПК-ІНВЕСТ" на користь ОСОБА_1 судовий збір, сплачений у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 1 920,00 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко