Історія справи

Постанова КЦС ВП від 23.04.2025 року у справі №727/11571/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 квітня 2025 року

м. Київ

Справа № 727/11571/23

Провадження № 61-10341св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М.

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Марченка Романа Михайловича на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 28 березня 2024 року в складі судді Одовічен Я. В. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 11 червня 2024 року в складі колегії суддів Височанської Н. К., Лисака І. Н., Литвинюк І. М.

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання договору довічного утримання та

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовної заяви

У жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому зазначив, що 15 лютого 2018 року між ним, його дружиною ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір довічного утримання.

Згідно з умовами договору відповідачка зобов`язалася довічно їх утримувати, забезпечувати харчуванням та одягом, доглядати за ними, надавати необхідну грошову та іншу допомогу, підтримувати житлове приміщення у належному стані. Взамін вони передали їй у власність квартиру АДРЕСА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 його дружина померла і він залишився проживати один. Після похорону відповідачка повідомила, що всі документи будуть у неї та протягом двох тижнів до нього не приходила. Крім того ОСОБА_2 взяла у нього грошові кошти в розмірі 5 000 грн, а також інші кошти, які знаходились у квартирі.

24 серпня 2023 року позивач зателефонував ОСОБА_2 та повідомив, що має намір розірвати договір і просив прийти до нотаріуса 25 серпня 2023 року. Остання погодилась і прибула до нотаріуса, проте відмовилась підписувати відповідні документи.

Оскільки відповідачка після смерті дружини перестала сумлінно виконувати свої зобов`язання, приходити до нього і забезпечувати харчуванням, доглядом, просив суд розірвати договір довічного утримання, укладений 15 лютого 2018 року між ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , зареєстрований за № 320.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанції

28 березня 2024 року рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівців у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

11 червня 2024 року постановою Чернівецького апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 28 березня 2024 року залишено без змін.

Судові рішення мотивовані тим, що позивачем не доведено, що відповідачка свідомо ухилялася від виконання покладених на неї обов`язків за договором довічного утримання.

Натомість у справі підтверджено, що на виконання умов договору довічного утримання від 15 лютого 2018 року ОСОБА_2 з моменту його укладення своєчасно сплачувала вартість комунальних послуг за відчужуване нерухоме майно, що підтверджується належними доказами, здійснила поховання ОСОБА_3 на суму 20 000,00 грн. Допитані в суді першої інстанції свідки підтвердили, що відповідачка до позивача та його покійної дружини приходила по декілька разів на тиждень, прибирала, приносила продукти харчування. У квартирі позивача здійснювала косметичний ремонт.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

12 липня 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Марченко Р. М. засобами поштового зв`язку надіслав до Верховного Суду касаційну скаргуна рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 28 березня 2024 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 11 червня 2024 року, в якій просить їх скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 19 червня 2019 року в справі № 759/501/17, щодо застосування судами пунктом 1 частини першої статті 755 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Суди викривили фактичні обставини в справі, покази свідків, а в деякій частині дані проігнорували; не врахували, що підставою звернення ОСОБА_1 до суду з позовом був факт неналежного виконання ОСОБА_2 умов договору довічного утримання від 15 лютого 2018 року після смерті ОСОБА_3 , тобто після ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Суд першої інстанції в порушення ухвали про задоволення клопотання про виклик та допит свідка ОСОБА_4 , останню не допитала, не зважаючи на те, що 01 лютого 2024 року остання була присутня в залі суду. Суд не задовольнив клопотання про виклик свідка ОСОБА_5 , хоча всі покази відповідача та її свідків ґрунтувалися на спілкуванні виключно з ним.

Суддя першої інстанції постійно втручався в перебіг допиту свідків адвокатом, неправильно формулюючи питання, здійснював тиск на адвоката Марченка Р. М. Зокрема направив 28 лютого 2024 року на адресу адвоката лист про недопустимість затягування розгляду справи, не зважаючи на те, що адвокат Марченко Р. М. звертався з обґрунтованим клопотанням про відкладення розгляду справи.

Доводи інших учасників справи

У грудні 2024 року представник ОСОБА_2 - адвокат Мельник С. Г. звернувся до Верховного Суду з відзивом, у якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, рішення судів попередніх інстанції - без змін з тих підстав, що всі доводи касаційної скарги зводяться переоцінки доказів та необґрунтованих посилань на неправомірні дії судді першої інстанції.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

15 лютого 2018 року між ОСОБА_1 , ОСОБА_3 (відчужувачами) та ОСОБА_2 (набувачем) укладено договір довічного утримання (т. 1, а. с. 4-6).

Згідно з пунктами 1, 4 цього договору відчужувачі передали у власність набувача, а набувачка прийняла у власність належну відчужувачам на праві власності квартиру АДРЕСА_1 , яка складається з однієї житлової кімнати, загальною площею 30,2 кв. м, взамін чого набувачка зобов`язалася забезпечувати відчужувачів утриманням та доглядом довічно на умовах, визначених цим договором. За домовленістю сторін ціну відчужуваної квартири визначено в розмірі 67 626,56 грн.

У пункті 7 договору сторони домовились, що утримання, зокрема забезпечення харчуванням, одягом, необхідною допомогою, включаючи і медичну, має грошовий еквівалент і оцінюється сторонами за спільною згодою в розмірі 1 200,00 грн на місяць.

Утримання (догляд) визначається сторонами у вигляді: надання побутових послуг; забезпечення відчужувачів житлом шляхом збереження права безоплатного довічного проживання у відчужуваній квартирі; щотижневого забезпечення відчужувачів продуктами харчування шляхом організації їх доставки за місцем його проживання та оплати їх вартості; щомісячної оплати комунальних послуг за відчужувану квартиру у терміни, встановлені відповідними договорами про надання таких послуг, незалежно від того, з ким вони укладені; забезпечення належними лікарськими засобами та належне лікування; забезпечення надання відчужувачам медичної допомоги; забезпечення відчужувачів відповідним сезонним одягом та взуттям (пункт 8 договору).

У випадку виникнення в майбутньому потреби забезпечення відчужувачів іншими видами матеріального забезпечення чи догляду, відчужувачі самостійно, на свій розсуд, несуть всі витрати на ці види забезпечення в межах грошового утримання, передбаченого цим договором, згідно обумовлених сум (пункт 9 договору).

Відчужувачі мають право вимагати своєчасного та повного здійснення видів матеріального забезпечення від набувача згідно пунктів цього договору, вимагати розірвання договору у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов`язків за цим договором (пункт 10 договору).

Набувач зобов`язаний у встановлені строки та в обсязі, передбаченому цим договором, надавати відчужувачам матеріальне забезпечення та здійснювати догляд за ним відповідно до умов договору; до смерті відчужувачів, не укладати щодо майна, яке отримано за цим договором, правочини купівлі-продажу, міни, дарування, застави чи іншим способом не передавати майно у власність іншій особі (пункт 11 договору).

Відчужувачі та набувач стверджують, що вони однаково розуміють значення і умови цього договору та його правові наслідки; договір спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; волевиявлення кожного з них є вільним і відповідає внутрішній волі; договір не носить характеру фіктивного та удаваного правочину; вони необмежені в праві укладати правочини; не визнані в установленому порядку недієздатними; не страждають в момент укладення цього договору на захворювання, що перешкоджають усвідомленню його суті; вільно володіють українською мовою (пункт 12 договору).

15 лютого 2018 року на підставі зазначеного договору довічного утримання право власності на квартиру АДРЕСА_1 , яка складається з однієї житлової кімнати, загальною площею 30,2 кв. м зареєстровано за ОСОБА_2

29 липня 2023 року ОСОБА_3 (т. 1, а. с. 7).

Згідно з копіями квитанцій, акта звірки взаєморозрахунків за електроенергію станом на 30 листопада 2023 року, довідки Комунального підприємства (далі - КП)«Містосервіс» від 28 листопада 2023 року, довідки Товариства з обмеженою відповідальністю «Макс Клін Сіті» від листопада 2023 року, довідки КП «Чернівціводоканал» від 27 листопада 2023 року, довідки МКП «Чернівцітелокомуненерго» від 28 листопада 2023 року, довідки Акціонерного товариства «Чернівцігаз» з моменту укладання договору довічного утримання відповідачка своєчасно сплачувала вартість комунальних послуг за відчужуване нерухоме майно, заборгованість відсутня (т. 1, а. с. 49-60).

ОСОБА_2 здійснила поховання ОСОБА_3 , що підтверджується товарним чеком складу-магазину ритуальних послуг від 29 липня 2023 року та рахунком-замовленням КП «Муніципальна ритуальна служба» від 31 липня 2023 року № 727763 (т. 1, а. с. 48).

Відповідно до довідки Чернівецького районного управління поліції Головного управління Національної поліції в Чернівецькій області (далі - ЧРУП ГУНП в Чернівецькій області) від 21 вересня 2023 року про результати проведення перевірки інформації, викладеної у зверненні ОСОБА_2 , встановлено, що остання 01 вересня 2023 року звернулася із заявою про факт створення їй перешкод у виконанні обов`язків за договором довічного утримання за ОСОБА_1 зі сторони особи, яка називається сином останнього. У процесі проведення перевірки було опитано ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який пояснив, що є сином ОСОБА_1 . Повідомив, що його батько розірвав договір довічного утримання з ОСОБА_2 у зв`язку з неналежним виконанням договору довічного утримання, а тому їй повідомлено, щоб до квартири вона більше не заходила. Під час опитування ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , останній повідомив аналогічні обставини (т. 1, а. с. 37, 38).

05 жовтня 2023 року ОСОБА_2 повторно звернулася до ЧРУП ГУНП в Чернівецькій області з заявою щодо проведення перевірки за фактом чинення їй перешкод у виконанні обов`язків за договором довічного утримання за ОСОБА_1 зі сторони особи, яка називається сином останнього (т. 1, а. с. 41, 42).

Свідок ОСОБА_7 суду пояснила, що вперше в квартирі АДРЕСА_1 була в 2010 році, робила уколи подружжю. Після цього періодично, приблизно два рази на рік, син позивача просив її робити уколи подружжю похилого віку. ОСОБА_1 казав їй, що жінка, яка їх доглядає, не купила ліки. Востаннє вона там була в жовтні 2023 року, позивач перебував у квартирі один та самостійно дав їй гроші за ліки. Жінку, яка доглядала за подружжям, вона не бачила.

Свідок ОСОБА_8 суду вказав, що син позивача його товариш. Він інколи просив його допомагати по господарству батьку. У квартирі позивача свідок бував приблизно тричі на рік. Приносив ліки та інші речі, за які платив ОСОБА_1 . Останні шість місяців у квартирі він не був.

Свідок ОСОБА_9 суду пояснила, що з 2019 року мешкає в одному під`їзді з ОСОБА_1 . Подружжя їй розповідало, що у них є опікунка ОСОБА_2 . Своє незадоволення опікункою подружжя їй не висловлювало. Відповідачка часто приходила до її сусідів, декілька разів на тиждень, прибирала, приносила продукти харчування. Коли ОСОБА_2 не мала можливості у зв`язку з роботою прийти, то приходив її чоловік. Також вона бачила, що у квартирі за потребою здійснювався косметичний ремонт. ОСОБА_10 померла в серпні 2023 року. ЇЇ похованням займалася ОСОБА_2 , вона бачила як остання давала гроші священнику, робила поминальний обід. Після смерті ОСОБА_3 позивач перестав впускати ОСОБА_2 до квартири, мотивуючи тим, що син забороняє.

Свідок ОСОБА_11 суду пояснила, що багато років працювала з ОСОБА_2 . Вона їй розповідала, що доглядає за подружжям похилого віку. Познайомилась із ОСОБА_3 у лікарні, де остання перебувала на лікуванні, а ОСОБА_2 працювала санітаркою. Саме ОСОБА_3 попросила її здійснювати догляд за ними. Відповідачка ходила до них декілька разів на тиждень, купувала їм продукти харчування, ліки. ОСОБА_2 здійснила поховання ОСОБА_3 , зробила поминальний обід. Після смерті останньої з`явився син позивача від першого шлюбу і почав погрожувати відповідачці. Її перестали впускати до квартири, відмовились від послуг, які вона надавала.

Свідок ОСОБА_12 суду вказала, що відповідачка доглядала її сусідів, які з квартири не виходили за станом здоров`я та у зв`язку з похилим віком. Також ОСОБА_2 допомагав її чоловік. Вони носили туди продукти харчування, виносили сміття, мили під`їзд. Свідок зазначила, що перебуває у декретній відпустці, а тому переважно перебуває вдома. У зв`язку з цим мала можливість спостерігати за цими подіями. Після смерті ОСОБА_3 вона ходила разом із ОСОБА_2 до квартири, де проживає ОСОБА_1 , проте той її не впустив та відмовився спілкуватись із нею.

Позиція Верховного Суду

Касаційне провадження в справі відкрито з підстави, передбаченої пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзиву та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначено частиною другою вказаної статті.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Під час оспорювання або невизнання права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Відповідно до статей 626 629 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, а також його обов`язковість для сторін договору.

Свобода договору належить до загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України).

Тлумачення пункту 3 частини першої статті 3 та статті 627 ЦК України свідчить, що свобода договору має декілька складових, зокрема, свобода укладання договору, вибору контрагента, виду договору, визначення умов договору.

Сторони є вільними в укладенні договору та визначенні його умов з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статей 525 526 530 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином та у встановлений строк. Одностороння відмова від виконання зобов`язання не допускається.

У статті 744 ЦК України встановлено, що за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або її частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Договір довічного утримання є однією із правових форм забезпечення непрацездатних за віком або за станом здоров`я фізичних осіб. Недієздатна особа, відчужуючи квартиру (домоволодіння), передусім має на меті отримання утримання, догляду чи інших послуг, яких вона потребує внаслідок недієздатності.

Закон чи договір не ставить в залежність факт належності здійсненого забезпечення утриманням чи доглядом від прийняття виконання таких дій відчужувачем. Тому зобов`язання за договором довічного утримання вважається належно виконаним з моменту вчинення передбаченої договором дії набувачем. Мотиви неприйняття виконання, як і сам факт такого неприйняття, не мають правового значення до вирішення питання про належність виконання набувачем своїх обов`язків.

У договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача (частина перша статті 749 ЦК України).

За правилами статті 751 ЦК України матеріальне забезпечення, яке щомісячно має надаватися відчужувачу, підлягає грошовій оцінці. Така оцінка підлягає індексації у порядку, встановленому законом.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 755 ЦК України договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов`язків, незалежно від його вини.

Правовим наслідком розірвання договору довічного утримання у зв`язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов`язків за договором є повернення до відчужувача права власності на майно, яке було ним передане (частина перша статті 756 ЦК України).

Згідно з вимогами статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала під час укладення договору.

Порушення є істотним, якщо тягне за собою для іншої сторони неможливість досягнення мети договору, тобто, вирішуючи питання про оцінку істотності порушення стороною договору, слід встановити: наявність істотного порушення договору та шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може полягати у реальних збитках і (або) упущеної вигоди; її розмір, а також чи є істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що вона змогла отримати.

Оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критеріїв, що встановлені вказаною нормою. Оціночне поняття істотності порушення договору законодавець розкриває за допомогою іншого оціночного поняття - «значної міри» позбавлення сторони того, на що вона розраховувала під час укладення договору. Це (друге) оціночне поняття значно звужує сферу повноважень суду. Істотність порушення визначається виключно за об`єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. В такому випадку вина (як суб`єктивний чинник) сторони, що припустилася порушення договору, не має будь-якого значення і для оцінки порушення як істотного, і для виникнення права вимагати розірвання договору на підставі частини другої статті 651 ЦК України.

Іншим критерієм істотного порушення договору закон визнає розмір завданої порушенням шкоди, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване під час укладення договору.

У кожному конкретному випадку питання про істотність порушення повинне вирішуватися з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення. Так, суди повинні встановити не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена як у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди, її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване під час укладення договору; а також установити, чи є дійсно істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-75цс13 та в постановах Верховного Суду від 19 березня 2025 рокув справі № 761/16002/22, від 09 грудня 2020 року в справі № 199/3846/19.

У постановах від12 березня 2025 року в справі № 127/27292/22, від 15 серпня 2023 року в справі № 712/10192/22 Верховний Суд виснував, що відчужувачу за договором довічного утримання законом надано право ініціювати питання розірвання такого правочину в судовому порядку у випадку невиконання набувачем його умов. Саме відповідач мав би убезпечити себе від подальших претензій відчужувача шляхом ведення відповідного обліку та на виконання вимог статей 12 81 ЦПК України повинен надати суду докази відсутності цих обставин, на які посилається позивач.

За правилами статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

З урахуванням таких вимог статті 81 ЦПК України та положень пункту 3 частини першої і частини другої статті 318 ЦПК України заявник повинен довести ті обставини на які він посилається як на підставу своїх вимог, зазначивши про такі обставини у своїй заяві та про докази, які їх підтверджують і до заяви додати ці докази.

За змістом статей 76-80 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показами свідків.

Докази мають бути належними, допустимими, достовірними, достатніми.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, яким є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню під час ухвалення судового рішення. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування, що становлять допустимість доказів.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних в справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним в справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься в справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України в попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Суди в справі встановили, що на виконання умов договору довічного утримання від 15 лютого 2018 року ОСОБА_2 з моменту укладання договору довічного утримання своєчасно сплачувала вартість комунальних послуг за відчужуване нерухоме майно, заборгованість за якими відсутня. Допитані в суді першої інстанції свідки підтвердили, що відповідачка до позивача та його дружини приходила декілька разів на тиждень, прибирала, приносила продукти харчування, провела в квартирі косметичний ремонт. Крім того, ОСОБА_2 здійснила поховання ОСОБА_3 , підготувала поминальний обід.

Відповідно до частини другої ЦК України договір довічного утримання припиняється зі смертю відчужувача.

Згідно з частиною першою статті 748 ЦК України набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання (догляду), відповідно до статті 334 цього Кодексу.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що після смерті ОСОБА_3 відповідачка відповідно до умов укладеного договору довічного утримання від 15 лютого 2018 року набула право власності на 1/2 частини квартири квартирі АДРЕСА_1 , яка належала ОСОБА_3 на праві власності, і це право ніким не оспорюється.

Оскільки за життя ОСОБА_3 питання про розірвання договору довічного утримання не порушувала, права ОСОБА_3 за оспорюваним договором мають особистий характер та припинилися внаслідок її смерті відповідно до правил статті 1218 ЦК України, договір довічного утримання в частині 1/2 частки квартири, яка належала ОСОБА_3 , а тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про розірвання договору в цій частині.

ОСОБА_1 проживає в зазначеній квартирі на день подання позову, що свідчить про виконання ОСОБА_2 обов`язку забезпечення відчужувача житлом шляхом збереження права безоплатного довічного проживання у відчужуваній квартирі.

Водночас з повідомленням про вчинення перешкод у виконання обов`язків, передбачених договором довічного утримання, позивачем та його сином ОСОБА_5 відповідачка неодноразово зверталася до ЧРУП ГУНП в Чернівецькій області.

Такі обставини спростовують доводи представника позивача про те, що суди залишили поза увагою, що підставою позову є невиконання відповідачкою своїх обов`язків саме після смерті ОСОБА_3 29 липня 2023 року, оскільки суди встановили, що з цієї дати позивач, який наразі проживає з сином, сам відмовляється від будь-яких контактів із відповідачкою, двері квартири не відчиняє та заявляє, щоб її послуг не потребує, що підтверджено інформацією, наданою ЧРУП ГУНП в Чернівецькій області, та показаннями свідків.

У суді першої інстанції були допитані свідки ОСОБА_9 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , які підтвердили факт виконання ОСОБА_2 умов договору, а також свідки ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , які повідомили суду, що не бачили ОСОБА_2 , проте бували у вказаній квартирі не часто - 2-3 рази на рік, із відповідачем не знайомі, у зв`язку з чим суд виснував, що такі пояснення не спростовують покази свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 .

Доводи касаційної скарги про те, що судами не допитано свідка ОСОБА_4 , яку викликали за клопотанням відповідачки (т. 1, а. с. 61), Верховним Судом відхиляються, оскільки в касаційній скарзі позивач не обґрунтував, яким чином покази свідка зі сторони відповідачки впливатимуть на предмет доказування позивача, та яким чином недопит судом ОСОБА_4 вплинув на зміст судового рішення.

Доводи заявника про необхідність допиту судом першої інстанції ОСОБА_5 , який наразі проживає в квартирі разом з позивачем, і який, як вбачається з матеріалів справи, перешкоджає відповідачці виконувати обов`язки за договором довічного утримання, також є необґрунтованими, оскільки заявником не доведено, що такий допит вплине на розгляд справи по суті, такі доводи зводяться до переоцінки доказів у справі.

Отже, суди першої та апеляційної інстанції правильно виснували про відсутність правових підстав для задоволення позову та розірвання договору довічного утримання від 15 лютого 2018 року, оскільки позивач не довів, що відповідачка свідомо ухилялася від виконання покладених на неї обов`язків за договором довічного утримання, а відповідачка зі свого боку заявлені позивачем доводи спростувала.

Тобто обставини, на які посилався позивач в обґрунтування своїх позовних вимог, не знайшли свого підтвердження, а відповідачка довела, що порушення істотних умов договору довічного утримання не відбулося й підтвердила свої наміри на належне виконання умов договору.

Доводи касаційної скарги вказаних висновків не спростовують, вони зводяться до власного тлумачення норм права, власної оцінки доказів та незгоди з рішеннями судів попередніх інстанцій по суті спору і спростовуються матеріалами справи.

Посилання заявника в касаційній скарзі на те, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваній постанові не врахували висновків Верховного Суду в постанові від 19 червня 2019 року в справі № 759/501/17, є безпідставним, з огляду на таке.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року в справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначила, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов`язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання (пункт 31) з урахуванням обставин кожної конкретної справи (пункт 32).

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд нижчої інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій про відмову в позові про розірвання договору довічного утримання, Верховний Суд в постанові від 19 червня 2019 року в справі № 759/501/17 вказав, що у позовній заяві та в апеляційній скарзі представник позивача як на одну із підстав для розірвання договору вказував на те, що відповідачка не виконує обов`язку щодо забезпечення позивача доглядом. Зокрема, зазначив, що відповідачка телефонувала позивачу не більше двох разів на місяць, а також не більше одного разу на місяць відвідувала її. Відповідачка щороку з сім`єю виїжджала за кордон на відпочинок і жодного разу нікому не доручала доглянути за нею. Щодня позивача доглядають соціальний працівник, який її обслуговує вже 10 років, та її друзі: приносять продукти харчування, газети, підтримують чистоту в її квартирі, зокрема роблять вологі прибирання та миття вікон, допомагають сплачувати комунальні платежі. Суди зазначених обставин належним чином не перевірили, не взяли до уваги, що факт призначення позивачу соціального працівника не узгоджується з тією обставиною, що особа за договором довічного утримання повинна бути забезпечена доглядом з боку відповідачки.

Отже, не можна вважати, що обставини справи, на яку посилається заявник в касаційній скарзі, є подібними обставинам справи, що переглядається.

Посилання заявника в касаційній скарзі на те, що суд першої інстанції здійснював тиск на представника позивача, колегія суддів Верховного Суду відхиляє, з огляду на таке.

Презумпція особистої неупередженості судді діє, допоки не з`являться докази на користь протилежного. За об`єктивним критерієм необхідно встановити, чи існують факти, які можна встановити та які можуть ставити під сумнів безсторонність судді (див. постанову Верховного Суду від 15 січня 2025 року в справі № 199/1719/23).

Доводи заявника про те, що суддя першої інстанції втручався в перебіг допиту свідків, здійснював тиск на адвоката Марченка Р. М., не доведено. Відводів у зв`язку з існуванням обставин, що викликали сумнів в неупередженості або об`єктивності судді, стороною позивача в справі не заявлялося.

Клопотання про відкладення розгляду справи, призначене на 28 лютого 2024 року, з підстав зайнятості адвоката в іншій справі з 27 по 29 лютого 2024 року, було подано в день судового засідання - 28 лютого 2024 року, тому роз`яснення судом першої інстанції представнику позивача - адвокату статті 44 ЦПК України внаслідок неявки до суду не є порушенням судом норм процесуального права.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника, Верховний Суд керується тим, що в справі, яка розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають під час кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Інші доводи касаційної скарги на правильність висновків судів не впливають та їх не спростовують.

Суд враховує позицію ЄСПЛ, сформовану, зокрема, у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01, пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00, пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04, пункт 58), за якою принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що в рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належно зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення в справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), пункт 29).

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції- без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 389 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Марченка Романа Михайловича залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 28 березня 2024 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 11 червня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:О. М. Ситнік В. М. Ігнатенко І. М. Фаловська