Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 23.06.2019 року у справі №754/12907/17

Постанова

Іменем України

09 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 754/12907/17

провадження № 61-11056св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О.,

Яремка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Парфеньонок Тетяна Євгенівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Костюк Олени Анатоліївни на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 22 лютого 2019 року у складі судді Журавської О.

В. та постанову Київського апеляційного суду від 07 травня 2019 року у складі колегії суддів: Приходька К. П., Таргоній Д. О., Журби С. О.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У жовтні 2017 ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом, надалі уточненим, до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Парфеньонок Т. Є., про визнання договору купівлі-продажу об'єкта нерухомого майна недійсним та скасування державної реєстрації речових прав на зазначене нерухоме майно.

На обґрунтування позову посилався на те, що він є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 10 березня 1992 року. У 2017 році йому стало відомо, що незнайомі люди зламали замок до його квартири та повиносили меблі. Також дізнався, що нібито його квартира належить новому власнику, проте він її нікому не продавав, довіреності на вчинення таких дій не надавав. Як з'ясувалось пізніше, квартиру зареєстровано на відповідача ОСОБА_2, яка придбала її на підставі договору купівлі-продажу, укладеного з ОСОБА_3, який нібито володів спірною квартирою на підставі договору купівлі-продажу від 21 травня 2010 року. Проте ОСОБА_3 ніколи не був власником спірної квартири, його право власності на неї не було зареєстровано.

Враховуючи, що об'єкт нерухомого майна вибув з володіння поза його волею, позивач просив суд визнати договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, від 14 грудня 2016 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Парфеньонок Т. Є., серія та номер - 1718, номер запису про право власності від 14 грудня 2016 року № 18016840, недійсним та скасувати державну реєстрацію речових прав на вказане нерухоме майно.

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 22 лютого 2019 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не надав доказів нікчемності та/або недійсності договору купівлі-продажу спірної квартири, укладеного між ним та ОСОБА_3 21 травня 2010 року, на підставі якого був укладений оспорюваний правочин. Крім того, позивач не навів обставин та не надав доказів невідповідності договору вимогам статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), або існування обставин, визначених статтями 215, 216, 217, 218, 219, 220, 221, 222, 223, 224, 225, 226, 227, 228, 229, 230, 231, 232, 233, 234, 235, 236 ЦК України, не надав доказів на підтвердження того, що спірна квартира вибула з його права власності не з його волі, а саме доказів відсутності волевиявлення позивача при укладанні договору від 21 травня 2010 року.

Постановою Київського апеляційного суду від 07 травня 2019 року рішення Деснянського районного суду міста Києва від 22 лютого 2019 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що позивач не надав належних та допустимих доказів, які б спростовували право власності ОСОБА_3 на спірну квартиру, станом на день укладення оспорюваного договору, а також не надав доказів недійсності договору купівлі-продажу від 14 грудня 2016 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У червні 2019 року представник ОСОБА_1 - адвокат Костюк О. А. звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що спірна квартира вибула з володіння власника поза його волею. Договір купівлі-продажу від 14 грудня 2016 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, є недійсним, оскільки ОСОБА_3 ніколи не був власником зазначеного майна та не мав жодних повноважень щодо вчинення будь-яких правочинів із цією квартирою, крім того, він помер у 2013 році, тобто за три роки до укладення оспорюваного договору, а нотаріусу для вчинення такого правочину надали недійсні документи. Суди першої та апеляційної інстанцій належним чином не оцінили докази, які містяться в матеріалах справи, та дійшли помилкового висновку про відмову у задоволенні позову.

У серпні 2019 року надійшли відзиви на касаційну скаргу, у яких ОСОБА_2 та приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Парфеньонок Т. Є. просили касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 липня 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали.

Ухвалою Верховного Суду від 27 серпня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - ~law27~) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності ~law28~, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності ~law29~ (08 лютого 2020 року).

Касаційна скарга у цій справі подана у червні 2019 року, тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності ~law30~.

Частиною 1 статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням Частиною 1 статті 402 ЦПК України.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції до набрання чинності ~law31~) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзивів на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що 14 грудня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1.

Відповідно до пункту 2 зазначеного договору, документом, що підтверджує право власності продавця на відчужувану квартиру, є договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Телегою Т. М. 21 травня 2010 року за реєстровим номером 2463.

Згідно з договором купівлі-продажу спірної квартири від 21 травня 2010 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Телегою Т. М. за реєстровим № 2463, він укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3.

Відповідно до пункту 1 зазначеного договору, об'єкт, що відчужується, належить продавцю на підставі дубліката договору купівлі-продажу квартири, виданого П'ятнадцятою київською державною нотаріальною конторою 22 листопада 2004 року за реєстровим номером 8-2898, взамін втраченого оригіналу договору купівлі-продажу квартири, посвідченого П'ятнадцятою київською державною нотаріальною конторою 10 березня 1992 року за реєстровим № 2у-198, зареєстрованого 28 грудня 2004 року в Комунальному підприємстві Київської міської ради "Київського міського бюро технічної інвентаризації" (далі - КМ БТІ).

Для посвідчення оспорюваного договору купівлі-продажу надано належні документи, які підтверджували право власності ОСОБА_3 на спірну квартиру, а саме: договір купівлі-продажу від 21 травня 2010 року, довідку КМ БТІ від 19 лютого 2016 року, були отримані Інформаційні довідки з державного реєстру речових прав на майно та встановлено особи, які вчиняли вказаний правочин.

Згідно з довідкою КМ БТІ від 19 лютого 2016 року КВ-2016 № 1216 квартира АДРЕСА_1 зареєстрована за ОСОБА_3. Зазначене також підтверджується Інформаційною довідкою з державного реєстру речових прав на майно.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці, зокрема, у рішеннях від 13 травня 1980 року у справі "Артіко проти Італії" (пункт 35), рішенні від 30 травня 2013 року у справі "Наталія Михайленко проти України" (пункт 32), визначає, що Конвенція призначена для ґарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.

Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений статтею 16 ЦК України.

Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18) та від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).

У цій справі позивач, посилаючись на те, що він є власником спірної квартири, заявив вимогу про визнання договору купівлі-продажу, стороною якого він не був, недійсним.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Вирішуючи спір, суди попередніх інстанції не звернули уваги на те, чи обраний позивачем спосіб захисту порушеного права є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Так, статтею 387 ЦК України передбачено право власника витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Згідно із частиною 1 статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Оскільки добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з незаконного володіння.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. При встановленні наявності речово-правових відносин, до таких відносин не застосовується зобов'язальний спосіб захисту. У зобов'язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача. У разі, якщо особа, яка вважає себе власником майна, не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб, то відповідно до статті 392 ЦК України права такої особи підлягають захисту шляхом пред'явлення позову про визнання права власності на належне цій особі майно.

Зазначений правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 07 листопада 2012 року № 6-107цс12, від 10 червня 2015 року № 6-348ц15, від 13 травня 2015 року № 6-67цс15.

У пунктах 142,146,147 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц (провадження № 14-208цс18) зроблено висновок, що "метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника".

Таким чином, ефективним способом захисту права власності ОСОБА_1 у спірних правовідносинах є віндикаційний позов до особи, за якою зареєстровано право власності на спірну квартиру.

Проте вимоги про витребування спірної квартири позивач не заявив, а заявлені вимоги про визнання договору купівлі-продажу квартири, стороною якого позивач не був, про скасування державної реєстрації речових прав на зазначене нерухоме майно не відповідають змісту відповідного права, характеру його порушення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Обраний позивачем спосіб захисту прав не є ефективним і не призведе до поновлення його прав.

Зазначеного суди попередніх інстанцій до уваги не взяли та дійшли помилкового висновку про відмову у позові з підстав його недоведеності, не врахували, що відмова у позові за недоведеністю вимог можлива за умови, якщо позовні вимоги відповідають змісту відповідного права, характеру його порушення та спричиненим цими діяннями наслідкам, а обраний спосіб захисту є ефективним.

Тому у позові необхідно відмовити саме з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту, а не з підстав недоведення позову.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з частинами 1 , 2 статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

У зв'язку з наведеним, зважаючи на неправильне застосування судами попередніх інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, Верховний Суд вважає за необхідне вийти за межі доводів та вимог касаційної скарги на підставі частини 3 статті 400 ЦПК України, рішення судів попередніх інстанцій скасувати та ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити з наведених вище підстав.

Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки в цьому випадку за результатами касаційного перегляду вимоги заявника по суті не задовольняються, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Костюк Олени Анатоліївни задовольнити частково.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 22 лютого 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 травня 2019 року скасувати.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Парфеньонок Тетяна Євгенівна, відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко