Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 24.05.2018 року у справі №623/2518/17

Постанова

Іменем України

22 квітня 2019 року

м. Київ

справа № 623/2518/17

провадження № 61-22897св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «СК Восток»,

третя особа - ОСОБА_5,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 29 грудня 2017 року у складі судді Герцова О. М. та постанову Апеляційного суду Харківської області від 27 лютого 2018 року в складі колегії суддів: Хорошевського О. М., Кіся П. В., Кружиліної О. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У жовтні 2017 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «СК Восток» (далі - ТОВ «СК Восток»), третя особа - ОСОБА_5, про визнання договорів оренди землі недійсними.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначила, що вона на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку від 29 грудня 2002 року № НОМЕР_3 є власником земельних ділянок, що розташовані на території Бугаївської сільської ради Ізюмського району Харківської області, за кадастровим номером НОМЕР_1, площею 3,8911 га та кадастровим номером НОМЕР_2, площею 0,4944 га.

09 липня 2005 року приватним нотаріусом Ізюмського районного нотаріального округу Стрельцовою О. О. посвідчено довіреність за № 1458, відповідно до якої вона уповноважили ОСОБА_5 на розпорядження та використання від її імені та в її інтересах земельних ділянок, які належать їй на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку НОМЕР_3, виданого 29 грудня 2002 року.

У липні 2017 року їй випадково стало відомо про те, що ОСОБА_5, без її відома та згоди, 27 лютого 2017 року укладені договори оренди земельних ділянок із кадастровими номерами НОМЕР_1 та НОМЕР_2. Орендарем за вказаними договорами оренди земельних ділянок є ТОВ «СК Восток».

Вважає, що дії ОСОБА_5 є такими, що порушують її законні права та інтереси як власника зазначених земельних ділянок, порушують вимоги цивільного законодавства щодо представництва та цивільного і земельного законодавства щодо порядку укладання договорів взагалі і укладання договорів оренди землі зокрема. Ні ТОВ «СК Восток», ні ОСОБА_5 не було поставлено до відома власника земельних ділянок про їх наміри укласти спірні договори оренди земельних ділянок, при цьому не дотримано процедури укладання цих договорів, визначених цивільним законодавством. Крім того, ОСОБА_5 є представником ТОВ «СК Восток» і особою, яка безпосередньо зацікавлена в господарській діяльності цієї юридичної особи.

При цьому, зазначає, що вона як власник спірних земельних ділянок не погоджується із розміром орендної плати та строком дії договорів оренди.

Враховуючи наведене, позивач просила визнати недійсними вказані договори оренди земельних ділянок, укладені 27 лютого 2017 року між ОСОБА_5 та ТОВ «СК Восток» та зобов'язати останнього повернути позивачу передані за цими договорами земельні ділянки.

Рішенням Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 29 грудня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що свою волю ОСОБА_4 виявила в момент видачі довіреності на ім'я ОСОБА_5, якою в подальшому були погоджені усі істотні умови договору та яка, підписуючи договори оренди земельних ділянок діяла в межах повноважень, наданих їй довіреністю.

Постановою Апеляційного суду Харківської області від 27 лютого 2018 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що судом першої інстанції правильно встановлено, що відповідно до норм діючого законодавства та за змістом довіреності, яка була видана добровільно позивачем і на день укладення спірних договорів не була скасована, ОСОБА_5 мала право укладати, підписувати договори оренди землі, при цьому вона діяла не в особистих інтересах, а в інтересах позивача, маючи право здійснювати для цього всі необхідні дії. Той факт, що після укладення договорів оренди позивач скасувала довіреність створює юридичні наслідки лише на майбутнє та не призводить до недійсності спірних договорів.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У березні 2018 року ОСОБА_4 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 29 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 27 лютого 2018 року, в якій просить скасувати зазначені судові рішення та справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

У касаційній скарзі заявник вказує на те, що на час посвідчення довіреності в липні 2005 року ОСОБА_4 із ОСОБА_5 узгоджувалися суттєві умови договорів оренди землі, які існували на той час та до яких відносилися строк дії договорів, розмір орендної плати та право кожній з його сторін в односторонньому порядку розірвати договори, проте ОСОБА_5 без її відмова уклала договори оренди належних їй земельних ділянок на зовсім інших, на вкрай невигідних для неї, як власника вказаних земельних ділянок, умовах. Фактично вона, власник переданих проти її волі земельних ділянок, позбавлена права на користування та розпорядження належними їй земельними ділянками, що є порушенням частини першої статті 320 ЦК України. Крім того, ОСОБА_5 , укладаючи спірні договори оренди діяла в інтересах ТОВ «СК Восток», оскільки є його учасником, а значить і у власних інтересах так як вона є особою, яка безпосередньо зацікавлена в господарській діяльності цієї юридичної особи, а тому оскаржувані договори також мають бути визнані недійсними з підстав порушення частини першої статті 232 та частини третьої статті 238 ЦК України.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 14 травня 2018 року відкрито касаційне провадження у зазначеній цивільній справі, витребувано справу та надано строк для подання відзиву на неї.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Позиція Верховного Суду

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають вимогам ЦПК України (у редакції на час їх ухвалення) щодо законності та обґрунтованості.

Судами встановлено, що ОСОБА_4 є власником земельних ділянок: кадастровий номер НОМЕР_1, площею 3,8911 га, що розташована на території Бугаївської сільської ради Ізюмського району Харківської області, державний акт на право власності на земельну ділянку НОМЕР_3, виданий 29 грудня 2002 року та кадастровий номер НОМЕР_2, площею 0,4944 га, що розташована на території Бугаївської сільської ради Ізюмського району Харківської області, державний акт на право власності на земельну ділянку НОМЕР_3, виданий 29 грудня 2002 року.

09 липня 2005 року приватним нотаріусом Ізюмського районного нотаріального округу Стрельцовою О. О. посвідчено довіреність за № 1458, відповідно до якої ОСОБА_4 уповноважила ОСОБА_5 на вчинення від її імені та в її інтересах юридично значимих дій щодо земельних ділянок, які належать ОСОБА_7 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку НОМЕР_3, виданого 29 грудня 2002 року.

27 лютого 2017 року укладені договори оренди земельних ділянок із кадастровими номерами НОМЕР_1 та НОМЕР_2. Орендодавцем за договорами оренди є ОСОБА_4, від імені якої діє ОСОБА_5, а орендарем є ТОВ «СК Восток».

Нормативно-правове обґрунтування

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно із частинами першою, третьою статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Відповідно до частин другої, третьої статті 238 ЦК України представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Повноваження представника фізичної особи може здійснюватися за довіреністю, якою є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

За загальним правилом довірена особа, яка виступає від імені довірителя, зобов'язана діяти в її інтересах добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

Статтею 248 ЦК України визначено, що представництво за довіреністю припиняється в тому числі у разі скасування довіреності особою, яка її видала. У разі припинення представництва за довіреністю представник зобов'язаний негайно повернути довіреність.

Відповідно до статті 249 ЦК України особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення.

Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно із частинами першої, третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою і шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з частиною першою статті 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.

Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.

Для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю.

Для задоволення позовних вимог за статтею 232 ЦК України необхідно на підставі певних доказів встановити, що представник за правочином вступив у зловмисну домовленість із другою стороною і діє при цьому у власних інтересах або в інтересах інших осіб, а не в інтересах особи, яку представляє.

Критерій «зловмисності» не залежить від того, чи був направлений умисел повіреного на власне збагачення чи заподіяння шкоди довірителю, важливим є фактор того, що умови договору, укладеного повіреним, суперечать волі довірителя взагалі, тобто підставою для визнання правочину недійсним є розходження волі довірителя та волевиявленням повіреного при укладенні договору, а наслідки, що настали, є такими, що є неприйнятними для довірителя.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Враховуючи наведене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів, дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову з підстав недоведеності заявлених позивачем позовних вимог.

Судами правильно встановлено, що за змістом довіреності, яка видана добровільно позивачем, на день укладення спірних договорів не була скасована, ОСОБА_5 мала право укладати, підписувати договори оренди землі, при цьому вона діяла не в особистих інтересах, а в інтересах позивача, маючи право здійснювати від цього всі необхідні дії. Скасування позивачем довіреності після укладення договорів оренди землі не призводить до недійсності спірних договорів, а створює лише юридичні наслідки на майбутнє.

Доводи касаційної скарги про те, що укладаючи спірні договори оренди ОСОБА_5 діяла в інтересах ТОВ «СК Восток», оскільки є його учасником, а значить і у власних інтересах так як вона є особою, яка безпосередньо зацікавлена в господарській діяльності цієї юридичної особи, а тому оскаржувані договори також мають бути визнані недійсними з підстав порушення частини першої статті 232 та частини третьої статті 238 ЦК України, а також, що спірні договори оренди укладені на вкрай невигідних для позивача умовах, не заслуговують на увагу, оскільки кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, при цьому, що у процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає, тобто доведення вказаних обставин покладено на позивача.

Позивачем не доведено, що оспорювані договори оренди укладені представником на невигідних для нього умовах і такі договори суперечать його інтересам.

Інші доводи касаційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки по своїй суті зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).

З урахуванням того, що доводи касаційної скарги, є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким суд надав належну оцінку, висновки суду є достатньо аргументованими, Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника, при цьому Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Суди забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих доказів, оскаржувані рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права. Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судами порушено норми матеріального чи процесуального права, що може бути підставою для скасування судового рішення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необгрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 29 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 27 лютого 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:О. В. Ступак С. О. Погрібний Г. І. Усик