Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 23.12.2019 року у справі №648/3547/18

Постанова

Іменем України

16 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 648/3547/18

провадження № 61-22006св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Кузнєцова В. О.,

суддів: Жданової В. С., Карпенко С. О., Стрільчука В. А., Тітова М. Ю. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: Інгулецька сільська рада Білозерського району Херсонської області, Головне управління Держгеокадастру у Херсонській області,

третя особа - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Білозерського районного суду Херсонської області від 07 серпня 2019 року у складі судді Рибас А. В. та постанову Херсонського апеляційного суду від 05 листопада 2019 року в складі колегії суддів: Майданіка В, В., Кутурланової О.

В., Орловської Н. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Інгулецької сільської ради Білозерського району Херсонської області, Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області та з урахуванням уточнених позовних вимог просила визнати за нею у порядку спадкування за законом право постійного користування земельними ділянками загальною площею 39,55 га, що розташовані на території Інгулецької сільської ради, наданими для ведення селянського (фермерського) господарства, на підставі державного акта на право постійного користування землею серії IV-ХС № 003481, виданого 24 листопада 1998 року Інгулецькою сільською радою, зареєстрованого в книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 10, що перебували в постійному користуванні ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1.

В обґрунтування позову зазначала, що вона є спадкоємцем за законом після батька ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1.

Рішенням Інгулецької сільської ради народних депутатів Білозерського району Херсонської області від 21 січня 1993 року ОСОБА_3 для ведення селянського (фермерського) господарства була надана земельна ділянка площею 25,1 га, розташована на території вказаної сільської ради. Рішенням сесії Білозерської районної ради народних депутатів № 185 від 23 квітня 1996 року ОСОБА_3 була надана у постійне користування земельна ділянка площею 14,45 га для ведення селянського (фермерського) господарства. На підставі вищевказаних рішень 24 листопада 1998 року ОСОБА_3 був виданий державний акт на право постійного користування землею загальною площею 39,55 га серії IV-ХС №003481, зареєстрований в книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 10.

01 березня 1993 року розпорядженням Білозерської районної ради народних депутатів Херсонської області було зареєстроване Фермерське господарство "Лідія", засновником якого став ОСОБА_3

26 січня 1998 року ОСОБА_3 видано свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи Фермерського господарства "Лідія" (далі - ФГ "Лідія"), про що зроблено запис в журналі обліку реєстрацій за № 528.

Після смерті ОСОБА_3 19 жовтня 2018 року її представник звернувся до державного нотаріуса Білозерської державної нотаріальної контори Херсонської області із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на земельну ділянку, проте нотаріусом було видано лист - роз'яснення про неможливість видачі свідоцтва про право на спадщину на земельну ділянку у зв'язку з тим, що спадкодавець користувався земельною ділянкою не на підставі договору емфітевзису, а на підставі державного акту на право постійного користування землею.

Вважаючи вказану відмову нотаріуса незаконною та такою, що суперечить вимогам чинного законодавства, посилаючись на статті 7, 22, 23 ЗК України 1990 року, ОСОБА_1 просила позов задовольнити.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Білозерського районного суду Херсонської області від 07 серпня 2019 року, залишеним без змін постановою Херсонського апеляційного суду від 05 листопада 2019 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що спірні земельні ділянки загальною площею 39,55 га не належали спадкодавцю ОСОБА_3 на праві власності і він, отримавши право постійного користування спірними земельними ділянками, за життя не скористався правом на оформлення права власності або укладення іншої угоди з власником земельної ділянки.

Право постійного користування земельною ділянкою не може входити до складу спадщини і не може бути успадковане. На час відкриття спадщини положення статті 92 ЗК України виключали можливість набуття громадянами права постійного користування землею.

Спірні земельні ділянки загальною площею 39,55 га не належали спадкодавцю ОСОБА_3 на праві власності та відповідно до статті 31 Закону України "Про фермерське господарство" не входять до складу земель ФГ "Лідія", очолюваного позивачем у теперішній час, тому зазначений цивільно-правовий спір не стосується інтересів ФГ "Лідія".

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Білозерського районного суду Херсонської області від 07 серпня 2019 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 05 листопада 2019 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

В обґрунтування касаційної скарги зазначала, що у чинному на час видачі державного акта на право постійного користування земельною ділянкою Земельному кодексі не було передбачено таку підставу для припинення права постійного користування земельною ділянкою, як смерть землекористувача.

Право користування земельною ділянкою, отримане до набрання чинності новою редакцією ЗК України визнається державою в повному обсязі.

Верховний Суд України у справі № 6-1275цс15 зробив правовий висновок, що особа має право в добровільному порядку відмовитися від права землекористування. В іншому випадку припинення права землекористування можливе лише в судовому порядку.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з того, що між власником земельної ділянки та ОСОБА_2 не було укладено договір про право користування земельною ділянкою. Вказане твердження є хибним, оскільки чинним на момент виникнення права користування земельною ділянкою законодавством не було передбачено укладення такого договору.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 19 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Білозерського районного суду Херсонської області.

13 лютого 2020 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду в складі Касаційного цивільного суду від 19 листопада 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Головне управління Держгеокадастру у Херсонській області направило відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX.

Тому у тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина 2 статті 389 ЦПК України).

Відповідно до частини 1 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною 3 статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 21 січня 1993 року рішенням Інгулецької сільської ради народних депутатів Білозерського району Херсонської області ОСОБА_3 була надана земельна ділянка площею 25,1 га, розташована на території вказаної сільської ради. Крім того, рішенням сесії Білозерської районної ради народних депутатів №185 від 23 квітня1996 року ОСОБА_3 була надана у постійне користування земельна ділянка площею 14,45 га для ведення селянського (фермерського) господарства.

На підставі вищевказаних рішень 24 листопада 1998 року ОСОБА_3 отримав державний акт серії IV-ХС № 003481 на право постійного користування вищевказаними земельними ділянками, розташованими на території Інгулецької сільської ради народних депутатів Білозерського району Херсонської області, загальною площею 39,55 га, який зареєстрований в книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 10.

Відповідно до свідоцтва про державну реєстрацію (перереєстрацію) суб'єкта підприємницької діяльності Білозерською районною державною адміністрацією Херсонської області 26 січня 1998 року зареєстроване ФГ "Лідія", про що зроблено запис в журналі обліку реєстрацій за № 528.

Відповідно до статті 8 статуту ФГ "Лідія" (в редакції станом на 10 грудня 2013 року) до земель господарства належать земельні ділянки, що належать на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; земельні ділянки, що належать громадянам-членам фермерського господарства на праві приватної власності; земельні ділянки, що використовуються фермерським господарством на умовах оренди.

Відповідно до пункту 3.3 статті 3 вищевказаного статуту ФГ "Лідія", його засновником та головою є ОСОБА_3, членом господарства зазначена його дочка ОСОБА_1.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1, виданим 21 березня 2017 року виконавчим комітетом Інгулецької сільської ради Білозерського району Херсонської області.

19 жовтня 2018 року представник ОСОБА_1 звернувся до державного нотаріуса Білозерської державної нотаріальної контори щодо видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на земельну ділянку після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3, але нотаріусом було видано лист-роз'яснення про неможливість видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на земельну ділянку, у оскільки вона не належала ОСОБА_3 на праві власності.

Відповідно до витягу про реєстрацію у спадковому реєстрі №50383030 від 21 грудня 2017 року спадкова справа № 61284084 заведена Білозерською державною нотаріальною конторою за заявою ОСОБА_1.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відмовляючи у задоволенні вимог про визнання в порядку спадкування за законом права постійного користування земельними ділянками, наданими для ведення селянського (фермерського) господарства, на підставі державного акта на право постійного користування землею, суди виходили з того, що спадкодавець ОСОБА_3 не уклав з власником спірних земельних ділянок договір про право користування ними.

Зазначали, що право постійного користування земельною ділянкою не може входити до складу спадщини і не може бути успадковане, а на момент відкриття спадщини стаття 92 ЗК України виключала можливість набуття громадянами права постійного користування землею.

Колегія суддів не може у повній мірі погодитися з такими висновками судів з огляду на наступне.

На час надання засновнику права постійного користування спірною земельною ділянкою діяв ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року.

Постійним визнавалося землекористування без заздалегідь установленого строку (частина друга статті 7 зазначеного Кодексу (тут і далі - у редакції, чинній на час надання спірної земельної ділянки засновникові)). Право постійного користування землею посвідчували державні акти. Їх видавали та реєстрували сільські, селищні, міські, районні Ради народних депутатів (частина 1 статті 23 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року).

Громадянам України, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, земельні ділянки передавалися у власність або надавалися в користування, в тому числі на умовах оренди, включаючи присадибний наділ (частина 1 статті 23 ЗК У). Землю у постійне користування надавали Ради народних депутатів, зокрема і для ведення громадянами України селянського (фермерського) господарства (пункт 1 частини 5 статті 7 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року).

Громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи й тих, хто переїздив з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у власність або користування подавали до сільської, селищної, міської, районної Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, яку підписував голова створюваного селянського (фермерського) господарства. У заяві зазначали: бажані розмір і місце розташування ділянки, кількість членів селянського (фермерського) господарства, повідомляли про їх досвід роботи в сільському господарстві та наявність кваліфікації або спеціальної підготовки.

Можливими були також інші обґрунтування щодо виділення земельної ділянки (частини 1 та 2 статті 51 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року).

На час заснування ФГ "Лідія" відносини, пов'язані зі створенням і діяльністю селянських (фермерських) господарств, регулював Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (далі-Закон № 2009-XII), приписи якого були спеціальними до відповідних приписів інших Законів України, зокрема і до ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року.

Селянське (фермерське) господарство було формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Інтереси селянського (фермерського) господарства перед підприємствами, установами та організаціями, окремими громадянами представляв голова господарства. На його ім'я видавався Державний акт на право приватної власності на землю або Державний акт на право постійного користування землею; з головою селянського (фермерського) господарства укладався договір на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, складалися інші документи відповідно до законодавства України (~law40~).

Право на створення селянського (фермерського) господарства мав кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, виявив таке бажання, мав документи, що підтверджують його здатність займатися сільським господарством, і пройшов конкурсний відбір. Першочергове право на створення селянського (фермерського) господарства надавалося громадянам, які проживали в сільській місцевості і мали необхідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві (~law41~).

Земельні ділянки громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства передавалися у приватну власність і надавалися в користування, в тому числі на умовах оренди. У постійне користування земля надавалася громадянам для ведення селянського (фермерського) господарства із земель, що перебували у державній власності. У тимчасове користування земельні ділянки надавалися, зокрема, із земель запасу, а також могли надаватися із земель лісового та водного фондів (~law42~).

Після одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягало у 30-денний строк державній реєстрації у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку. Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) й одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування або укладання договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набувало статусу юридичної особи, одержувало печатку з його найменуванням і адресою, відкривало розрахунковий та інші рахунки в установах банку, вступало у відносини з підприємствами, установами та організаціями, визнавалося державними органами та органами місцевого самоврядування як самостійний товаровиробник при плануванні економічного і соціального розвитку регіону (~law43~).

Відповідно до ~law44~ діяльність селянського (фермерського) господарства припиняється у разі припинення права власності на землю, права користування земельною ділянкою у випадках, передбачених статтями 27 і 28 Земельного кодексу України.

За змістом наведених приписів на час створення ФГ "Лідія" можливість реалізації права на створення селянського (фермерського) господарства була підпорядкована фактичному одержанню громадянином, зокрема, права постійного користування земельною ділянкою для ведення такого господарства. Наявність у засновника визначеного законом права на земельну ділянку була однією з умов державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи.

Враховуючи законодавчі обмеження у використанні земельної ділянки інакше, ніж за її цільовим призначенням (пункт 1 частини 1 статті 40 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року), а також юридичні наслідки її використання не за цільовим призначенням (пункт 7 частини 1 статті 27, частина 2 статті 29, частина 1 статті 88 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року), надана громадянину у встановленому порядку для ведення селянського (фермерського) господарства земельна ділянка за її правовим режимом була та є такою, яку слід використовувати виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб цього громадянина.

Після набуття засновником селянського (фермерського) господарства права постійного користування земельною ділянкою для ведення такого господарства та проведення державної реєстрації останнього постійним користувачем зазначеної ділянки стає селянське (фермерське) господарство.

Таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17.

Враховуючи наведене, з моменту створення ФГ "Лідія" відбулася фактична заміна постійного землекористувача, і обов'язки останнього перейшли до селянського (фермерського) господарства з дня його державної реєстрації. Державна реєстрація права постійного користування земельною ділянкою для ведення селянського (фермерського) господарства за його засновником не змінює вказаний висновок, оскільки після державної реєстрації такого господарства саме воно як суб'єкт підприємницької діяльності могло використовувати відповідну ділянку за її цільовим призначенням, тобто бути постійним користувачем.

01 січня 2002 року набрав чинності ЗК України від 25 жовтня 2001 року, згідно з частиною першою статті 92 якого право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

За змістом наведеної норми передача земельної ділянки у постійне користування громадян не передбачена.

Пунктом 6 Перехідних положень ЗК України визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за ЗК України не можуть їх мати на такому праві, повинні переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них. При переоформленні права постійного користування земельними ділянками, наданими для ведення селянських (фермерських) господарств, у довгострокову оренду строк оренди визначається селянським (фермерським) господарством відповідно до закону.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду № 5-рп/2005 від 22 вересня 2005 року положення пункту 6 розділу 10 ЗК України втрачають чинність, як такі, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) в частині зобов'язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення.

Отже, земельні ділянки, надані громадянам чи юридичним особам у постійне користування, перебувають у власності держави або територіальної громади до часу передання цих земельних ділянок громадянам чи юридичним особам у власність чи у користування у порядку, встановленому чинним земельним законодавством.

Статті 27 і 114 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року, а також стаття 141 ЗК України від 25 жовтня 2001 року не передбачали припинення права постійного користування земельною ділянкою внаслідок смерті особи. Тому право постійного користування (на підставі відповідного державного акта) земельною ділянкою не припиняється зі смертю особи, якій було надане таке право, незалежно від цільового призначення відповідної ділянки.

Перелік прав та обов'язків особи, які не входять до складу спадщину визначений у статті 1219 ЦК України. За змістом вказаного переліку право постійного користування земельною ділянкою, яке належало спадкодавцю, не є тим правом, яке не можна успадкувати. А тому таке право за загальним правилом входить до складу спадщини. Проте право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав для ведення селянського (фермерського) господарства його засновник, може бути об'єктом спадкування, якщо зазначена особа до її смерті не змогла створити (зареєструвати) селянське (фермерське) господарство. Тільки у такому разі право постійного користування зазначеною ділянкою входить до складу спадщини у разі смерті цієї особи та може бути успадкованим лише для мети, для якої це право отримав спадкодавець.

Майно фермерського господарства належить йому на праві власності (частина 1 статті 20 Закону України "Про фермерське господарство"). Фермерське господарство як цілісний майновий комплекс включає майно, передане до складеного капіталу, не розподілений прибуток, майнові та інші зобов'язання (частина 1 статті 20 Закону України "Про фермерське господарство"). Успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до закону (частина перша статті 23 того ж Закону).

У випадку смерті засновника (члена) селянського (фермерського) господарства його спадкоємці мають право на спадкування цього господарства (прав засновника, члена). За наявності у фермерського господарства статутного (складеного) капіталу з розподілом часток між його засновником, членами спадкоємці засновника (члена) фермерського господарства спадкують відповідні права засновника (члена), якому належала відповідна частка у статутному (складеному) капіталі.

За змістом системного тлумачення статей 2, 4, 5, 7, 8, 10, 11 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство", статей 1, 5, 7, 8 і 12 Закону України "Про фермерське господарство", статей 7, 27, 38, 50 і 51 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року, статей 31, 92 ЗК України від 25 жовтня 2001 року після отримання у постійне користування земельної ділянки, наданої для ведення селянського (фермерського) господарства, та проведення державної реєстрації такого господарства постійним користувачем цієї ділянки є відповідне господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. Тому у такій ситуації зазначене право не може бути об'єктом спадкування, а постійним користувачем вказаної ділянки після смерті засновника залишається селянське (фермерське) господарство.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (провадження № 14-63цс20).

Відтак, відсутні підстави для задоволення вимоги позивачки про визнання за нею як за спадкоємцем засновника ФГ "Лідія" права постійного користування спірною земельною ділянкою з огляду на ту обставину, що після отримання у постійне користування земельної ділянки, наданої для ведення ФГ "Лідія", та проведення державної реєстрації такого господарства постійним користувачем цієї ділянки є відповідне господарство, а не ОСОБА_3, якому вона надавалась. Тому у такій ситуації зазначене право не може бути об'єктом спадкування, а постійним користувачем вказаної ділянки після смерті засновника залишається селянське (фермерське) господарство.

З огляду на зазначене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору, але помилилися щодо мотивів такої відмови

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 1 статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина 3 стаття 412 ЦПК України).

З огляду на вищевикладене, враховуючи, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції не відповідають вимогам щодо законності й обґрунтованості, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги та зміни судових рішень в частині мотивів відмови в задоволенні позову.

Оскільки Верховний Суд змінює оскаржувані рішення, але виключно в частині мотивів відмови у позові, то новий розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Білозерського районного суду Херсонської області від 07 серпня 2019 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 05 листопада 2019 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення Білозерського районного суду Херсонської області від 07 серпня 2019 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 05 листопада 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. О. Кузнєцов СуддіВ. С. Жданова С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М.

Ю. Тітов