Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 09.08.2020 року у справі №199/3846/19

Постанова

Іменем України

09 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 199/3846/19

провадження № 61-11407св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,

учасники справи:

позивач - Дніпропетровське регіональне управління Державної спеціалізованої фінансової установи "Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву",

відповідач - ОСОБА_1,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 26 листопада 2019 року у складі судді Руденко В. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 червня 2020 року в складі колегії суддів:Варенко О. П., Городничої В. С., Лаченкової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2019 року Дніпропетровське регіональне управління Державної спеціалізованої фінансової установи "Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву" (далі - Фонд) звернулося до суду із позовом

до ОСОБА_1 про розірвання кредитної угоди.

Позовна заява мотивована тим, що 01 грудня 2004 року між ним і відповідачем укладено кредитну угоду № 186, відповідно до якої позивач від імені держави надав відповідачу прямий адресний (пільговий) кредит у сумі 112 729,00 грн терміном повернення 30 років з дати укладення кредитної угоди.

Відповідно до пункту 1.2 цієї угоди кредит надавався на будівництво житла загальною площею 73,76 кв. м згідно з проектом за будівельною адресою:

АДРЕСА_1. Протягом терміну, встановленого в пункті 1.1 угоди, відповідач зобов'язувався внести суму коштів, що визначені у розрахунку погашення кредиту, який закріплений в додатку 2

до кредитної угоди № 186 від 01 грудня 2004 року, до повного виконання зобов'язань на рахунок позивача.

На підставі вказаної кредитної угоди між сторонами і Товариством з обмеженою відповідальністю "Домобуд" (далі - ТОВ "Домобуд") укладено договір № 34/7 про дольову участь у будівництві житла від 01 грудня 2004 року, відповідно

до якого відповідач вносить інвестиції у будівництво коштами відповідача,

а ТОВ "Домобуд" зобов'язувалося передати квартиру згідно з Положенням про порядок надання пільгових довготермінових кредитів молодим сім'ям

та одиноким молодим громадянам на будівництво житла, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 травня 2001 року № 584 (далі - Положення) за актом приймання-передачі, з наступним оформленням свідоцтва про право власності.

Позивачу стало відомо, що відповідач порушив пункт 4.2.5 кредитної угоди

від 01 грудня 2004 року № 186.

26 грудня 2008 року відповідач змінив місце реєстрації, та порушив пункт 4.2.5 кредитної угоди від 01 грудня 2004 року № 186, не повідомив про зазначений факт в місячний термін, а повідомив Фонд лише 28 жовтня 2015 року.

ОСОБА_2, дружина відповідача, придбала квартиру за адресою:

АДРЕСА_2, загальною площею 84,3 кв. м, внаслідок чого її знято з квартирного обліку, тобто в сім'ї відповідача відпала підстава для надання житлового приміщення.

На підставі викладеного просив розірвати кредитну угоду від 01 грудня

2004 року № 186, укладену між Фондом та ОСОБА_1.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська

від 26 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 18 червня 2020 року, позов задоволено.

Розірвано кредитну угоду від 01 грудня 2004 року № 186, укладену між Дніпропетровським регіональним управлінням Державної спеціалізованої фінансової установи "Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву" та ОСОБА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Установивши, що відповідач порушив пункт 4.2.5 кредитної угоди від 01 грудня 2004 року № 186, а також те, що у сім'ї відпала підстава для надання житлового приміщення, суд 1 інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що наявні підстави, передбачені статтями 598, 611, 651 ЦК України, статтею 40 ЖК Української РСР, про задоволення позовних вимог.

Узагальнені доводи касаційної скарги

У серпні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу,

у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували, що позивач не надав належних та допустимих доказів про наявність істотного порушення відповідачем кредитної угоди та спричинення йому шкоди, завданої цим порушенням, і не застосували висновок, викладений в постановах Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 530/121/17, від 27 листопада

2018 року у справі № 912/1385/17, постанові Верховного Суду України

від 18 вересня 2013 року у справі № 6-75цс13. Крім того, застосування судом частини 1 статті 652 ЦК України не відповідає обставинам справи

та доводам позивача.

Доводи інших учасників справи

У серпні 2020 року Фонд подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу,

у якому зазначав, що при ухваленні оскаржуваних рішень не вбачається порушень судами матеріального чи процесуального права, незгода позивача

із судовими рішеннями не може бути підставою для їх скасування. Просив залишити судові рішення без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

У вересні 2020 року Фонд подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, указував, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, а тому касаційна скарга підлягає відхиленню.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 04 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі № 199/3846/19, витребувано її з Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Суд установив, що 01 грудня 2004 року між сторонами у справі укладено кредитну угоду № 186, відповідно до пункту 1.1 якої позивач від імені держави надав відповідачу прямий адресний (пільговий) кредит у сумі 112 729,00 грн терміном повернення 30 років з дати укладання кредитної угоди.

Відповідно до пункту 1.2 цієї угоди кредит надавався на будівництво житла загальною площею 73,76 кв. м згідно з проектом за будівельною адресою:

АДРЕСА_1. Протягом терміну, встановленого в пункті 1.1 угоди, ОСОБА_1 зобов'язувався внести суму коштів, що визначені у розрахунку погашення кредиту, який закріплений

в додатку 2 до кредитної угоди, до повного виконання зобов'язань на рахунок позивача.

Кредитна угода № 186 укладена на підставі поданих відповідачем документів, перелік яких визначено пунктом 18 Положення.

ОСОБА_1 подав заяву про надання пільгового довготермінового кредиту

від 30 листопада 2004 року на будівництво житла загальною площею 73,76 кв. м для молодої сім'ї у складі трьох осіб, анкету кандидата на отримання довготермінового кредиту на будівництво (реконструкцію) чи придбання житла від 30 листопада 2004 року та довідку з місця проживання про склад сім'ї

та прописки від 05 листопада 2004 року № 513, відповідно до якої до складу сім'ї входять: ОСОБА_1, дружина ОСОБА_2 та донька ОСОБА_3. Також відповідач подав довідку від 28 жовтня 2004 року № 186, відповідно до якої ОСОБА_2 перебуває на квартирному обліку за місцем проживання на підставі рішення від 15 жовтня 2004 року № 290, видану виконавчим комітетом Амур-Нижньодніпровської районної ради.

Між сторонами у справі і ТОВ "Домобуд" укладено договір № 34/7 про дольову участь у будівництві житла від 01 грудня 2004 року, відповідно до якого позивач вносить інвестиції у будівництво коштами відповідача, а ТОВ "Домобуд" зобов'язується передати квартиру згідно з Положенням, актом приймання-передачі з подальшим оформленням свідоцтва про право власності.

Пунктом 4.3.3 кредитної угоди передбачено, що позивач має право достроково розірвати угоду, письмово повідомивши про це позичальника за 10 календарних днів, у разі: 1) виявлення недостовірних даних у документах, що подавалися позичальником на етапі підготовки до укладання цієї угоди, та протягом терміну погашення кредиту; 2) несплати позичальником щоквартального платежу (повністю або частково) протягом трьох місяців після закінчення терміну чергової виплати; 3) невиконання позичальником вимог пунктів 3.1,3.2,3.3,4.2.1,4.2.5 кредитної угоди;

- невиконання позичальником вимог договору про іпотеку.

ОСОБА_1 порушив пункт 4.2.5 кредитної угоди, відповідно до якого у місячний термін з моменту виникнення змін у статусі та складі сім'ї (народження, смерть, одруження, розлучення, зміна місця роботи тощо) зобов'язаний був подавати Фонду відомості про такі зміни, а також про зміну місця постійного проживання.

26 грудня 2008 року ОСОБА_4 змінив місце реєстрації, але всупереч пункту 4.2.5 кредитної угоди не повідомив про зазначений факт в місячний термін.

28 жовтня 2015 року відповідач подав позивачу повідомлення про зміну місця свого проживання. На момент подання цього повідомлення відповідач зазначив своє постійне місце проживання за адресою: АДРЕСА_2, про що надав довідку, видану начальником КЖЕП № 48.

ОСОБА_2 як член сім'ї відповідача, на виконання пункту 4.2.5 договору відповідну заяву позивачеві не подала. Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 24 березня 2019 року ОСОБА_2 придбала квартиру за адресою: АДРЕСА_2, загальною площею 84,3 кв. м на підставі договору купівлі-продажу ВКО № 287605, реєстраційний номер 7419 від 19 травня 2008 року.

Рішенням виконавчого комітету Амур-Нижньодніпровської районної у місті Дніпропетровську ради від 15 жовтня 2004 року № 290 ОСОБА_2 зі складом сім'ї 3 особи: вона, чоловік ОСОБА_1, дочка ОСОБА_3, прийнята

на квартирний облік і рішенням виконкому районної у місті ради від 20 липня 2012 року № 167/2 знята з квартирного обліку. Проте відповідач усупереч пункту 4.2.5 не повідомив про це позивача.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частин 1 , 2 статті 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) завданням цивільного судочинства

є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1 , 3 статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини 1 статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права

чи порушення норм процесуального права.

Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 651 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше

не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того,

на що вона розраховувала при укладенні договору.

У справі, що переглядається, суди встановили, що пунктом 4.3.3 кредитної угоди сторони передбачили, що позивач (позикодавець) має право достроково розірвати угоду, письмово повідомивши про це позичальника за 10 календарних днів, у разі невиконання позичальником вимог пунктів 3.1,3.2,3.3,4.2.1,4.2.5 кредитної угоди. Таким чином, формально відбулася подія (прострочення повідомлення у місячний термін про зміну місця реєстрації), з настанням якої укладений договір та закон пов'язує можливість дострокового розірвання договору.

Згідно зі статтею 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Частиною 1 статті 611 ЦК Українивизначено, що в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору, зміна умов зобов'язання, сплата неустойки, відшкодування збитків

та моральної шкоди.

Отже, істотним є таке порушення, що тягне за собою для іншої сторони неможливість досягнення мети договору, тобто, вирішуючи питання про оцінку істотності порушення стороною договору, слід встановити: наявність істотного порушення договору та шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може полягати у реальних збитках і (або) упущеної вигоди; її розмір, а також

чи є істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що вона змогла отримати.

Оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно

до критеріїв, що встановлені вказаною нормою. Оціночне поняття істотності порушення договору законодавець розкриває за допомогою іншого оціночного поняття - "значної міри" позбавлення сторони того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Це (друге) оціночне поняття значно звужує сферу повноважень суду. Істотність порушення визначається виключно

за об'єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. В такому випадку вина (як суб'єктивний чинник) сторони,

що припустилася порушення договору, не має будь-якого значення і для оцінки порушення як істотного, і для виникнення права вимагати розірвання договору на підставі частини 2 статті 651 ЦК України.

Відповідно до статті 16 ЦК України розірвання порушеного договору є способом захисту цивільних прав, оскільки розірвання кредитором порушеного договору спрямоване на припинення правовідношення у такому договорі. Такий спосіб захисту (1) застосовується у відповідь на порушення боржником договору

(2) застосовується з ініціативи кредитора (3) спрямований на захист прав кредитора та (4) позбавляє боржника певних суб'єктивних прав. У такому разі боржник позбавляється права вимагати виконання договору кредитором, оскільки розірвання договору тягне для боржника, який допустив порушення, цілком конкретний негативний наслідок - він позбавляється суб'єктивних прав, наданих йому договором.

Відповідно до статті 19 ЦК України особа має право на самозахист свого цивільного права від порушень і протиправних посягань. Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства. Водночас частина 2 статті 13 ЦК України встановлює загальне правило, що при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Таким чином, частина 2 статті 651 ЦК України дозволяє розірвання договору лише тоді, коли порушення має істотний характер, оскільки має дотримуватися принцип пропорційності порушення і відповідальності.

Контрагент може порушити як основне зобов'язання, заради якого укладався договір, так і будь-який інший договірний обов'язок. Якщо має місце порушення будь-якого договірного обов'язку, у кредитора теоретично виникає право

на розірвання договору, але і таке порушення має бути істотним для наділення кредитора правом на судове розірвання порушеного договору.

Оскільки частина 2 статті 651 ЦК України вказує на те, що договір може бути розірвано і в деяких випадках, передбачених законом або договором,

то і в цьому випадку має застосовуватись критерій істотності порушення договірних умов, оскільки зворотнє може призвести до того, що кредитор, який має відповідно до закону або договору право на відмову від нього або розірвання, може ним скористатися за найменший відступ від умов договору. Таке положення є неприпустимим, оскільки може підірвати стабільність цивільного обороту і є надзвичайно несправедливим нехтуванням правовим принципом пропорційності тяжкості порушення і відповідальності.

Незастосування критерію істотності позбавляє порушника можливості заперечувати проти розірвання договору і провокує кредитора відмовлятися від договору (розривати) під прикриттям найменшого порушення.

При оцінці істотності порушення умов договору як підстави для його розірвання необхідно враховувати такі чинники: 1) значущість шкоди від порушення;

2) фактор неможливості або ускладненості покладання відповідальності

за збитки на боржника; 3) значущість порушення як такого; 4) втрату кредитором інтересу у виконанні договору; 5) втрату довіри до боржника; 6) фактор передбачуваних негативних наслідків порушення; 7) принциповість суворого дотримання умов договору; 8) інтерес боржника у збереженні договору;

9) ступінь виконання договору до моменту його розірвання; 10) відсутність інтересу боржника у збереженні договору; 11) не оспорювання боржником здійсненої кредитором односторонньої відмови протягом розумного строку;

12) звільнення боржника від відповідальності за допущене порушення;

13) недобросовісність боржника; 14) врахування вини кредитора і його добросовісності; 15) неодноразовість порушення (визначення істотності порушення за сукупністю); 16) публічний характер порушеного договору;

17) неусунення боржником порушення в додатковий термін; 18) ненадання боржникові можливості усунути порушення; 19) готовність боржника усунути порушення, виражена у вигляді відповідного запиту; 20) об'єктивну неможливість усунення порушення; 21) можливість легкого виправлення порушення силами кредитора або залучених ним осіб.

Одним із факторів, що може братися до уваги, є питання про те, наскільки боржник, який порушив договір, реально заінтересований у збереженні договору: чи не спричинить розірвання договору для нього значної шкоди. Розірвання порушеного договору як санкція має бути максимально збалансованим

і відповідати тяжкості правопорушення. Оскільки кредитний договір укладався сторонами 01 грудня 2004 року з терміном повернення 30 років з дати його укладення, то неістотність порушення відповідачем умов договору, тривалий проміжок часу, що передував зверненню позивача до суду з указаним позовом, зацікавленість боржника у збереженні договору та інші критерії свідчать про те, що немає правових підстав для розірвання договору у судовому порядку.

Іншим критерієм істотного порушення договору закон визнає розмір завданої порушенням шкоди, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору. При цьому йдеться не лише про грошовий вираз завданої шкоди, прямі збитки, а й випадки, коли потерпіла сторона не зможе використати результати договору.

Вирішальне значення для застосування зазначеного положення закону має співвідношення шкоди з тим, що могла очікувати від виконання договору сторона.

У кожному конкретному випадку питання про істотність порушення повинне вирішуватися з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення. Так, суди повинні встановити не лише наявність істотного порушення договору,

а й наявність шкоди, завданої цим порушенням другій стороні, яка може бути виражена у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди, її розмір, який

не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору;

а також установити, чи є дійсно істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати. Такий висновок зробив Верховний Суд України у постановах

від 18 вересня 2013 року у справі № 6-75цс13, від 14 жовтня 2014 року у справі № 3-143гс14.

Встановивши фактичні обставини справи на підставі доказів, суди дійшли висновку про те, що відповідач порушив пункт 4.2.5 кредитної угоди

від 01 грудня 2004 року № 186, відповідно до якого у місячний термін з моменту виникнення змін у статусі та складі сім'ї (народження, смерть, одруження, розлучення, зміна місця роботи тощо) повинен був подати Фонду відомості про такі зміни, а також про зміну місця постійного проживання, проте суди залишили поза увагою, що належних та допустимих доказів на підтвердження того,

що у зв'язку з таким порушенням позивачу заподіяно шкоди, сторона позивача не надала; саме по собі посилання позивача на те, що відповідач вчасно

не надав зазначену інформацію, не дає підстав для висновку, що відповідач

не виконує умови договору.

Оскільки позивач не довів обставин, що дають підстави для розірвання договору відповідно до частини 2 статті 651 ЦК України, а саме: істотність порушення відповідачем умов договору; завдання позивачеві шкоди, внаслідок якої позивач позбавився того, на що він розраховував при укладенні договору, у задоволенні позову слід відмовити.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частин 1 , 2 статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково та ухвалення нового рішення

у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, оскаржувані судові рішення не можуть вважатися законними та обґрунтованими, а тому відповідно до статті 412 ЦПК України підлягають скасуванню з ухваленням у справі нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної

чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 і скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій,

то з позивача на користь відповідача за подання апеляційної та касаційної скарг підлягає стягненню судовий збір у розмірі 6 723,50 грн (2 881,50 + 3 842,00).

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська

від 26 листопада 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду

від 18 червня 2020 рокускасувати, ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову Дніпропетровського регіонального управління Державної спеціалізованої фінансової установи "Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву" до ОСОБА_1 про розірвання кредитної угоди відмовити.

Стягнути з Дніпропетровського регіонального управління Державної спеціалізованої фінансової установи "Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву" на користь ОСОБА_1 6 723,50 грн витрат зі сплати судового збору.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту

її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:М. Є. Червинська С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В.

М. Коротун