Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 листопада 2018 року

м. Київ

справа №195/40/16-ц

провадження № 61-9418св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - судді Стрільчука В. А.,

суддів: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Кузнєцова В. О., Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Марганецька державна нотаріальна контора Дніпропетровської області, Миросівська сільська рада Томаківського району Дніпропетровської області,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 1 квітня 2016 року, ухвалене у складі судді Омеко М. В., та на ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 серпня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі: Лисичної Н. М., Баранніка О. П., Посунся Н. Є.,

ВСТАНОВИВ:

У січні 2016 року ОСОБА_1 звернувся із позовом до ОСОБА_2 про визнання частково недійсними свідоцтв про право на спадщину за законом.

Посилався на те, що після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 його батька, ОСОБА_5 , при видачі його матері ОСОБА_6 свідоцтв про право власності на спадкове майно не були враховані його, позивача, права і інтереси як спадкоємця першої черги, оскільки на день смерті батька він проживав разом з ним і фактично прийняв спадщину.

З огляду на наведене, просив визнати частково недійсними: свідоцтво про право на спадщину за законом, видане ОСОБА_6 28 листопада 2008 року Марганецькою державною нотаріальною конторою Дніпропетровської області на житловий будинок; свідоцтво про право на спадщину за законом, видане ОСОБА_6 28 листопада 2008 року на земельну ділянку площею 0,66 га, земельну ділянку площею 0,21 га та земельну ділянку площею 0,45 га; державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,21 га від 26 березня 2009 року; державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,45 га; скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_6 на 1/2 частку житлового будинку по АДРЕСА_1 ; скасувати державну реєстрацію права власності на присадибну ділянку площею 0,21 га і на земельну ділянку для підсобного господарства площею 0,45 га.

Також просив визнати за ним право власності за законом на 1/2 частку житлового будинку з господарськими спорудами, що належали ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право приватної власності від 9 грудня 1988 року; визнати за ним право власності у порядку спадкування за законом на 1/2 частку земельної ділянки площею 0,21 га для будівництва та обслуговування жилого будинку господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 , земельної ділянки площею 0,45 га для ведення особистого підсобного господарства за цією ж адресою у порядку спадкування після ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Томаківського районного суду Дніпропетровської областівід 1 квітня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із пропущення позивачем позовної давності для звернення до суду за захистом порушених прав, про застосування наслідків спливу якої подано заяву відповідачем.

Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 серпня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Погоджуючись із висновком суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що обставини справи встановлені повно, а норми матеріального права застосовані правильно.

У вересні 2016 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати рішення районного суду і ухвалу апеляційного суду та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на неврахування судом першої інстанції його необізнаності щодо оформлення права власності на все спадкове майно на ОСОБА_6 ; він є таким, що фактично прийняв спадщину, оскільки на час смерті спадкодавця проживав з ним; суди не дали належної оцінки доказам, які містяться у постанові нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії, про те, що він на час смерті спадкодавця проживав з ним, отже прийняв спадщину.

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 посилається на те, що судові рішення є законними та обґрунтованими, оскільки ОСОБА_1 достовірно знав про оформлення спадщини після смерті батька лише на матір, ОСОБА_6 , отже пропустив позовну давність на звернення до суду за захистом порушених прав.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою і ухвалою цього ж суду від 2 березня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до ст. 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд .

У січні 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону від 3 жовтня 2017 року касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд керувався положеннями статтей 266, 267 ЦК України та виходив із того, що позивачем пропущено строк, у межах якого позивач може звернутися з вимогою про захист порушеного права.

Такі висновки є передчасними.

Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_5 - батько ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та третіх осіб у справі, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.

На час смерті ОСОБА_5 йому як голові колгоспного двору на праві приватної власності належав житловий будинок по АДРЕСА_1 .

За даними довідки № 173 від 7 вересня 2015 року, виданої виконкомом Мирівської сільської ради Томаківського району Дніпропетровської області, станом на ІНФОРМАЦІЯ_1 в будинку по АДРЕСА_1 проживали ОСОБА_5 , позивач ОСОБА_1 та ОСОБА_6 ; ОСОБА_1 є зареєстрованим та проживає за цією ж адресою і на час видачі довідки.

За повідомленням нотаріуса, на час відкриття спадкової справи після смерті ОСОБА_5 його спадкоємця значились ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , але за свідоцтвом про право на спадщину звернулась лише ОСОБА_6

Заява про відмову від прийняття спадщини подана ОСОБА_3

28 листопада 2008 року свідоцтва про право на спадщину на спірний житловий будинок та земельні ділянки видані ОСОБА_6 .

Згідно з матеріалами спадкової справи після ОСОБА_5 позивач із заявою про прийняття спадщини не звертався, але проживав із спадкодавцем на момент відкриття спадщини.

Так, за статтею 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

На підставі частини п`ятої статті 1268 ЦК України спадщина належить спадкоємцю незалежно від часу її прийняття з часу відкриття спадщини.

Відповідно до частини першої статті 1297 ЦК України у редакції, чинній на час відкриття спадщини, спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

Відповідно до абзацу 1 пункту 210 Розділу 22 Глави ІІІ Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 року (у відповідній редакції) № 20/5 свідоцтво про право на спадщину видається на підставі заяви спадкоємців, які прийняли спадщину, після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини, а у випадках, передбачених частиною другою статті 1270, статтею 1276 ЦК України, - не раніше зазначених у цих статтях строків.

Відповідно до абзацу 3 пункту 210 Розділу 22 Глави ІІІ Інструкції видача свідоцтва про право на спадщину спадкоємцям, які прийняли спадщину, ніяким строком не обмежена.

Ураховуючи викладене, у спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникли з часу відкриття спадщини.

Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України), а лише обмежує його право на розпорядження нею.

Отже, установивши, що ОСОБА_1 постійно проживав із спадкодавцем на момент відкриття спадщини, суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач є таким, що прийняв спадщину.

Разом з тим, застосовуючи положення статей 256, 257, 267 ЦК України, суд не врахував, що у спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникло з моменту відкриття спадщини, а неотримання свідоцтва про право на спадщину лише обмежує право розпорядження нею і не може призвести до її позбавлення .

З огляду на наведене, касаційний суд не погоджується з висновками, викладеними в оскаржуваних судових рішеннях, оскільки вони не відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також не узгоджуються з нормами матеріального права, які судами застосовані неправильно.

Відповідно до вимог чинного цивільного процесуального законодавства, суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним.

У даній справі невстановлення судами попередніх інстанцій фактичних обставин щодо визначення обставин прийняття позивачем спадщини, а також неналежна перевірка доводів відповідача про початок перебігу строку позовної давності для звернення до суду за захистом своїх прав унеможливлює прийняття судом касаційної інстанції остаточного рішення.

Ураховуючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що суди не встановили фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, що відповідно до пункту 2 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 1 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 серпня 2016 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. А. СтрільчукСудді: С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов О. В. Ступак Г. І. Усик