Історія справи

Постанова

Іменем України

21 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 464/5156/19

провадження № 61-19482св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф.,

Шиповича В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - заступник військового прокурора Військової прокуратури Західного регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, концерну «ІНФОРМАЦІЯ_1»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону на рішення Сихівського районного суду м. Львова, у складі судді Тімченко О. В., від 30 жовтня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду, у складі колегії суддів:Бойко С. М., Копняк С. М., Ніткевича А. В., від 28 вересня 2021 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2019 року заступник військового прокурора Військової прокуратури Західного регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, концерну «ІНФОРМАЦІЯ_1» звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у 2009 році за державою, в особі державного підприємства Міністерства оборони України «Управління торгівлі Західного оперативного командування» було оформлено право власності на приміщення кафе Львівського комбінату громадського харчування № 60, загальною площею 162,2 кв. м, розташованого по

АДРЕСА_1 . Підставою державної власності зазначено свідоцтво про право власності від 11 грудня 2000 року, видане Франківською районною адміністрацією Львівської міської ради на підставі розпорядження від 11 грудня 2000 року № 1598.

В подальшому, 24 червня 2009 року між концерном «ІНФОРМАЦІЯ_1» та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу зазначеного нерухомого майна.

21 квітня 2015 року відповідно до договору про задоволення вимог іпотекодержателя спірне нерухоме майно перейшло із власності

ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , який на підставі договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 04 серпня 2017 року відчужив їх ОСОБА_2 .

Прокурор стверджував, що відчуження державного майна за договором купівлі-продажу від 24 червня 2009 року, відбулося з порушенням вимог закону, а саме без погодження з Фондом державного майна України та без дозволу органу управління майном концерну - Міністерства оборони України, а тому цей договір підлягає визнанню недійсним, а майно - витребуванню від останнього власника ОСОБА_2 на користь держави в особі суб`єктів управління майном.

Вказує, що порушення інтересів держави щодо вибуття з державної власності спірного майна встановлено прокурором у 2019 року і повідомлено про даний факт на адреси концерну «ІНФОРМАЦІЯ_1» та Міністерства оборони України, а тому перебіг строку позовної давності слід обчислювати з моменту направлення вказаних повідомлень - 22 серпня 2019 року.

Просив визнати поважними причини пропуску строку на звернення з цим позовом до суду, оскільки, ні прокурор, ні Міністерство оборони України не знали і не могли знати про наявність порушень при укладенні оспорюваного договору купівлі-продажу нерухомого майна.

Посилаючись на викладене, прокурор просив визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень кафе Львівського комбінату громадського харчування № 60, загальною площею 162,2 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 24 червня 2009 року між концерном «ІНФОРМАЦІЯ_1» та ОСОБА_1 , та витребувати ці приміщення із незаконного володіння ОСОБА_2 на користь держави Україна в особі Міністерства оборони України у повне господарське відання концерну «ІНФОРМАЦІЯ_1».

Короткий зміст оскаржених судових рішень

Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 30 жовтня 2020 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду

від 28 вересня 2021 року, у задоволенні позову прокурора відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з того, що договір купівлі-продажу від 24 червня 2009 року укладений за відсутності згоди Фонду державного майна України на відчуження спірного нерухомого майна, а тому не відповідає вимогам чинного законодавства. Проте при зверненні до суду пропущений строк позовної давності та доказів поважності пропуску цього строку не надано.

Крім того, визнання недійсним договору купівлі-продажу та повернення майна у власність держави за відсутності доказів протиправних дій

ОСОБА_2 потягло б порушення його права на мирне володіння майном та справедливого балансу між необхідністю забезпечення інтересів держави і захистом основоположних прав особи.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі заступник керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

30 листопада 2021 року заступник керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Сихівського районного суду м. Львова

від 30 жовтня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду

від 28 вересня 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 17 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

У січні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 05 вересня 2022 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження судових рішень прокурор зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду

від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц, від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13, від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17, у постановах Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 922/2058/17, від 22 вересня 2021 року у справі № 453/121/19, від 23 грудня 2020 року у справі № 755/174/18, у постановах Верховного Суду України від 22 квітня

2015 року у справі № 916/2122/13, від 12 квітня 2017 року у справі

№ 6-1852цс16, від 20 серпня 2013 року у справі № 3-18гс13, від 17 лютого

2016 року у справі № 6-2407цс15, від 01 липня 2015 року у справі № 6-178гс15, від 23 грудня 2014 року у справі № 3-194гс14, від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Вказує на помилковість висновків щодо пропуску строку позовної давності без поважних причин, оскільки суди не послалися на докази, які підтверджуються факт обізнаності позивачем про порушення прав оспорюваним договором купівлі-продажу від 24 червня 2009 року, укладеним між концерном «ІНФОРМАЦІЯ_1» та ОСОБА_1 .

Наголошує, що саме прокурором встановлено факт порушення інтересів держави щодо вибуття з державної власності спірного майна та повідомлено про даний факт концерн «ІНФОРМАЦІЯ_1» та Міністерство оборони України, а тому строк позовної давності слід обчислювати з моменту направлення цих повідомлень - 22 серпня 2019 року.

Витяг із довідки Головного контрольно-ревізійного управління України у Львівській області від 03 квітня 2009 року не вказує на обізнаність концерну «ІНФОРМАЦІЯ_1» та Міністерства оборони України про укладення спірного договору, а Міністерство оборони України не було стороною оспорюваного правочину.

Крім того, законодавством України не передбачено проведення Міністерством оборони України інвентаризації державного майна, що перебуває на праві господарського відання у концерну «ІНФОРМАЦІЯ_1».

Оскільки оспорюваний договір купівлі-продажу є недійсним, тому наявні підстави для витребування спірного майна у останнього набувача.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У січні 2022 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на обґрунтованість та законність оскаржуваних судових рішень, просить касаційну скаргу залишити без задоволення.

Зазначає, що прокурором не було обґрунтовано необхідності здійснення представництва інтересів держави. Вважає себе добросовісним набувачем майна. Звертає увагу, що спірне майно вибуло із власності Міністерства оборони України в законний спосіб, за наявності згоди Головного управління торгівлі тилу Міністерства оборони України.

Із червня 2009 року особи, які придбали спірне майно, відкрито та вільно ним володіли, користувались та розпоряджались, натомість прокурор звернувся до суду більш ніж через 10 років після відчуження майна, вимагаючи його витребування у добросовісного набувача.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Довіреністю Міністерства оборони України в особі Міністра оборони України Кузьмука О. І. від 04 жовтня 2004 року № 220/2071 (терміном дії до 1 жовтня 2007 року) уповноважено начальника Головного управління торгівлі тилу Міністра оборони України Пукіра П. Н. надавати від імені Міністра оборони України підприємствам (установам) військової торгівлі висновки (дозволи) на укладення договорів, які не заборонені чинним законодавством, з питань розпорядження майном, що закріплені за ними на праві господарського відання.

На підставі вказаної довіреності начальником Головного управління торгівлі тилу Міністра оборони України Пукіром П. Н. 12 листопада 2004 року надано дозвіл на відчуження нерухомого майна - приміщення кафе, загальною площею 162,2 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 .

Окремим дорученням Міністра оборони України Гриценка А. С. 12 лютого 2005 року довіреності на право укладення договорів (угод, контрактів), надання від імені Міністерства оборони України прав здійснювати інші правочини, термін дії яких не закінчився, вирішено вважати недійсними.

24 червня 2009 року укладено договір купівлі-продажу приміщень кафе, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Петелькою І. В. та зареєстрований за № 18220, згідно з яким, концерн «ІНФОРМАЦІЯ_1» в особі начальника філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування концерну «ІНФОРМАЦІЯ_1» ОСОБА_4., який діяв на підставі довіреності, посвідченої 12 вересня 2007 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ганчук Ю. Я. за реєстровим номером 4165, передав у власність ОСОБА_1 нежитлові приміщення кафе Львівського комбінату громадського харчування № 60, загальною площею 162,2 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 .

У пункті 2 цього договору зазначено, що продажна ціна нерухомості, на підставі протоколу № 035-н про проведення публічних торгів від 15 травня 2009 року, становить 268 703 грн.

Згідно із вказаною у договорі довіреністю, концерн «ІНФОРМАЦІЯ_1», уповноважив начальника філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування концерну «ІНФОРМАЦІЯ_1» ОСОБА_4. укладати від імені концерну «ІНФОРМАЦІЯ_1» будь-які договори (господарські, цивільно-правові) щодо відчуження належного Концерну будь-якого нерухомого майна (в тому числі будівлі, приміщення, споруди), а також договори оренди (в тому числі цілісних майнових комплексів) з дозволу органу управління майном Концерну - Міністерством оборони України.

В подальшому за договором про задоволення вимог іпотекодержателя, укладеним 21 квітня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідченим приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Петелькою І. В. за реєстровим № 961, спірне нерухоме майно, як предмет іпотеки, перейшло у власність ОСОБА_3 .

На підставі договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 04 серпня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Волинською Л. В. та зареєстрованого в реєстрі за № 2192, ОСОБА_3 продав спірні нежитлові приміщення ОСОБА_2 .

Позиція Верховного Суду

За змістом частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно із статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Відповідно до частин першої-другої, п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі статтею 256 ЦК України особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу в межах строку позовної давності.

Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

За загальним правилом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 зазначено, що якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 зробила висновок, що для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, повинен довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

У розглядуваній справі судами встановлено, що безпосередньо на Міністерство оборони України, зокрема за захистом прав якого звернувся прокурор з цим позовом, покладено обов`язок з управління та обліку державного майна. Отже вказаний орган, як розпорядник державного майна, зобов`язаний здійснювати контроль та моніторинг за ввіреним йому майном державної власності.

Оспорюваний договір купівлі-продажу, на підставі якого майно вибуло з власності держави, а у подальшому неодноразово відчужувалось, укладено у червні 2009 році, а позов пред`явлено прокурором до суду більш ніж через

10 років - у вересні 2019 року.

Прокурор посилався на те, що факт порушення інтересів держави під час вибуття з державної власності спірного майна встановлено ним у 2019 році, після чого листом від 22 серпня 2019 року повідомлено про цей факт, зокрема Міністерство оборони України, а отже саме з цієї дати позивач довідався про порушення своїх прав.

Натомість до суду першої інстанції відповідачами подані заяви про застосування строку позовної давності та надані письмові докази щодо проведення в 2009 році численних аудитів, перевірок та інвентаризації об`єктів нерухомого майна концерну «ІНФОРМАЦІЯ_1», за наслідком оцінки яких суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про об`єктивну можливість Міністерства оборони України своєчасно, в межах строку позовної давності, довідатись про вибуття спірного майна із власності держави за оспорюваним договором купівлі-продажу від 24 червня

2009 року.

Судами також обґрунтовано зазначено, що Міністерство оборони України мало об`єктивну можливість довідатись про стан державного майна, яке перебувало в господарському віддані концерну «ІНФОРМАЦІЯ_1», зокрема внаслідок проведеної інвентаризації майна станом на 31 грудня 2009 року та перевірити законність його відчуження по наявних у концерну документах.

За таких обставин, суди попередніх інстанцій, врахувавши обґрунтованість позовних вимог та застосувавши наслідки спливу строку позовної давності, дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки Міністерство оборони України, як суб`єкт управління майном, мало об`єктивну можливість довідатися про порушення прав та/або інтересів держави внаслідок укладення оспорюваного правочину в межах строку позовної давності.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що за відомостями Єдиного державного реєстру судових рішень, за подібних розглядуваній справі обставин за адресою спірного майна (м. Львів, вул. Стрийська, 61) та за участі концерну «ІНФОРМАЦІЯ_1», вибували із власності держави й інші приміщення, зокрема, за договором купівлі-продажу від 29 листопада

2007 року нежитлове приміщення, площею 65,1 кв. м, а за договором купівлі-продажу від 14 травня 2009 року нежитлове приміщення, площею 114 кв. м. При цьому прокурор звертався до суду з відповідними позовами в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та концерну ІНФОРМАЦІЯ_1» щодо вказаних приміщень ще у 2013 році (справи № 914/2089/13 та

№ 464/6407/13).

Вказане додатково підтверджує правильність висновків судів попередніх інстанцій щодо необхідності застосування наслідків пропуску строку позовної давності у розглядуваній справі.

Встановлені національним законодавством України строки позовної давності щодо спірних правовідносин були сталими, передбачуваними та зрозумілими.

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (№o. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

Висновки суду першої та апеляційної інстанції не суперечать висновкам, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 травня

2018 року у справі № 359/2012/15-ц, від 30 червня 2020 року у справі

№ 19/028-10/13, від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17, у постановах Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 922/2058/17,

від 22 вересня 2021 року у справі № 453/121/19, від 23 грудня 2020 року у справі № 755/174/18, у постановах Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 916/2122/13, від 12 квітня 2017 року у справі

№ 6-1852цс16, від 20 серпня 2013 року у справі № 3-18гс13, від 17 лютого

2016 року у справі № 6-2407цс15, від 01 липня 2015 року у справі № 6-178гс15, від 23 грудня 2014 року у справі № 3-194гс14, від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, на які посилається прокурор в касаційній скарзі.

Доводи касаційної скарги висновків суддів попередніх інстанцій не спростовують, на законність оскаржуваних судових рішень не впливають та переважно свідчать про незгоду із обставинами встановленими судами попередніх інстанцій та наданою ними оцінкою доказам у справі.

Натомість встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (зокрема, рішення у справі «Пономарьов проти України») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.

Європейський суд з прав людини неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Зважаючи на викладене, Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення та постанови судів попередніх інстанцій.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411

ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону залишити без задоволення.

Рішення Сихівського районного суду м. Львова від 30 жовтня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 28 вересня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович