Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 03.02.2019 року у справі №522/14360/17

Постанова

Іменем України

15 травня 2019 року

м. Київ

справа № 522/14360/17

провадження № 61-2604св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

суддів: Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Погрібного С. О., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

третя особа - Орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Апеляційного суду Одеської області від 04 грудня 2018 року у складі колегії суддів: Колеснікова Г. Я., Вадовської Л. М., Сєвєрової Є. С.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У серпні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до ОСОБА_2, третя особа - Орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, про надання дозволу на необмежені поїздки за кордон з дітьми без згоди та супроводу батька, посилаючись на те, що з 03 березня 2000 року вона перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 03 квітня 2008 року. Під час шлюбу в них ІНФОРМАЦІЯ_1 народилися син ОСОБА_4, який є інвалідом з дитинства і потребує постійного лікування, та дочка ОСОБА_5, яка навчається в Республіці Польща. Відповідач не виконує свого батьківського обов'язку щодо утримання дітей, не цікавиться їхнім здоров'ям і розвитком, свідомо не надає згоди на їх виїзд за кордон. Враховуючи викладене, ОСОБА_3 просила надати дозвіл на необмежений виїзд її неповнолітніх дітей за кордон без згоди і супроводу батька на строк до 01 серпня 2019 року та у зв'язку із цим - дозвіл на оформлення необхідних документів.

Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 06 червня 2018 року у складі судді Бойчука А. Ю. позов задоволено. Надано ОСОБА_3 дозвіл на необмежені поїздки за межі України з дітьми - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, без згоди та супроводу другого з батьків ОСОБА_2, на строк до 01 серпня 2019 року до наступних країн: Австрійська Республіка, Королівство Бельгія, Республіка Білорусь, Республіка Болгарія, Сполучене Королівство Великої Британії і Північної Ірландії, Грецька Республіка, Республіка Грузія, Королівство Данія, Арабська Республіка Єгипет, Держава Ізраїль, Республіка Ірландія, Республіка Ісландія, Королівство Іспанія, Італійська Республіка, Латвійська Республіка, Литовська Республіка, Князівство Ліхтенштейн, Велике Герцогство Люксембург, Республіка Молдова, Князівство Монако, Королівство Нідерландів, Федеративна Республіка Німеччини, Королівство Нідерландів, Федеративна Республіка Німеччина, Королівство Норвегія, Соціалістична Республіка Республіка В'єтнам, Об'єднані Арабські Емірати, Республіка Польща, Португальська Республіка, Російська Федерація, Румунія, Словацька Республіка, Королівство Таїланд, Турецька Республіка, Угорщина, Фінляндська Республіка, Французька Республіка, Республіка Хорватія, Чеська Республіка, Чорногорія, Швейцарська Конфедерація, Королівство Швеція, Японська держава. Надано ОСОБА_3 дозвіл, без згоди батька дітей ОСОБА_2, на оформлення документів, пов'язаних з перетинанням її неповнолітніми дітьми - сином ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, та дочкою ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, кордону України для виїзду за межі України.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що чинним законодавством не обмежено право виїзду дитини за кордон, а лише встановлено певний порядок такого виїзду за згодою батьків або дозволу суду за відсутності згоди одного з батьків. З огляду на наявність необхідності виїзду дітей за кордон для навчання, оздоровлення та всебічного розвитку суд визнав позовні вимоги обґрунтованими та такими, що відповідають інтересам дітей.

Постановою Апеляційного суду Одеської області від 04 грудня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 06 червня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що дозвіл на тимчасові виїзди дітей за кордон в супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, з визначенням його початку й закінчення. Отже, надання дозволу на виїзд дітей за кордон в майбутньому без визначення при цьому конкретного часу та місця перебування суперечить положенням чинного законодавства.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У січні 2019 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Апеляційного суду Одеської області від 04 грудня 2018 року, а рішення Приморського районного суду міста Одеси від 06 червня 2018 року залишити без змін.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції неповно дослідив докази та неправильно встановив обставини справи. Надання дозволу на виїзд за кордон необхідний для навчання та лікування дітей, тобто відповідає їх найкращим інтересам.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 15 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Приморського районного суду міста Одеси.

14 березня 2019 року справа № 522/14360/17 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною 3 статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною 1 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини 1 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судами встановлено, що з 03 березня 2000 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 03 квітня 2008 року. Під час шлюбу в них ІНФОРМАЦІЯ_1 народилися син ОСОБА_4 та дочка ОСОБА_5.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 19 липня 2011 року вирішено стягувати з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 аліменти на утримання неповнолітніх ОСОБА_4 та ОСОБА_5 по 2 000 грн на кожну дитину щомісячно.

Станом на 01 червня 2018 року в ОСОБА_2 відсутня заборгованість зі сплати аліментів. В Єдиному реєстрі боржників відповідач не значиться.

В судовому порядку не встановлено місце проживання дітей разом з матір'ю, договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків між батьками не укладений.

Сторонами не заперечувалося, що дочка ОСОБА_5 мешкає разом з матір'ю, а син ОСОБА_4 - з батьком.

ОСОБА_4,ІНФОРМАЦІЯ_2, хворіє на дитячий церебральний параліч та з 31 серпня 2012 року навчається в комунальному закладі "Одеська спеціальна загальноосвітня школа-інтернат № 7 I-ІI ступеня" як дитина, що потребує корекції розумового та (або) фізичного розвитку, і не перебуває на повному державному утриманні.

Згідно з довідкою шкільного комплексу агробізнесу імені Мацея Ратая села Клементовіце Люблінського воєводства Республіки Польща від 14 червня 2017 року в 2017-2018 навчальному році ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, буде навчатися у VII класі початкової школи, їй буде надане гарантоване житло, харчування, медичне обслуговування та навчання в школі-інтернаті.

Відповідач неодноразово надавав своїй дочці ОСОБА_5 дозвіл на оформлення документів та тимчасовий виїзд за кордон в супроводі матері ОСОБА_3, зокрема: 03 серпня 2017 року - до Республіки Польща, Федеративної Республіки Німеччини, Чеської Республіки та інших країн Шенгенської угоди з метою відпочинку та туризму; 29 грудня 2017 року - до Республіки Польща, Федеративної Республіки Німеччини з метою навчання; 26 березня 2018 року - до Арабської Республіки Єгипет з метою відпочинку та туризму.

Загальні засади регулювання сімейних відносин визначено статтею 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України), згідно з положеннями якої жінка та чоловік мають рівні права й обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Відповідно до статей 141, 150, 153, 155 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності.

Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Згідно з пунктами 1,2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенції про права дитини).

Відповідно до статті 18 Конвенції про права дитини батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Наведеними нормами законодавства закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв'язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.

Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини, в тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Ця стаття охоплює, зокрема втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання.

Положення про рівність прав та обов'язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасовий виїзд дитини за кордон (із визначенням конкретного періоду) у супроводі того з батьків, з ким визначено її місце проживання та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею.

Конституція України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

14 липня 2016 року Верховна Рада України внесла зміни до Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України", вилучивши з нього норми, що регулювали питання виїзду дитини за кордон, у тому числі можливість виїзду на підставі рішення суду в разі відсутності згоди одного з батьків.

З цього часу єдиним законом, що регулює порядок виїзду дітей за межі України, є стаття 313 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), якою встановлено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.

Разом з тим за змістом положень статті 124 Конституції України та статті 15 ЦК України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Пунктами 3,4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57, передбачено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку. Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється: за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску; без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків у разі пред'явлення, зокрема рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків.

Таким чином, дозвіл на тимчасові виїзди дітей за кордон у супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, з визначенням його початку й закінчення.

Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17 (провадження № 14-244цс18).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що надання дозволу на тимчасові поїздки за межі України та на виготовлення необхідних документів дітям у супроводі матері ОСОБА_3 без дозволу (згоди) та супроводу батька ОСОБА_2 до зазначених у позовній заяві країн в період до 01 серпня 2019 року, без визначення початку і кінця таких тимчасових поїздок та конкретного місця перебування дітей суперечить положенням вищевказаних норм матеріального права.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76, 77, 78, 79, 80, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що надання дозволу на виїзд за кордон необхідний для навчання та лікування дітей, тобто відповідає їх найкращим інтересам, не заслуговують на увагу, оскільки дозвіл на тимчасові виїзди дітей за кордон у супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, з визначенням його початку й закінчення, та зазначенням конкретного місця перебування дітей.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки цим судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Постанову Апеляційного суду Одеської області від 04 грудня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. А. Стрільчук Судді:В. О. Кузнєцов А. С. Олійник С. О. Погрібний Г. І. Усик