Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 20.11.2019 року у справі №357/11672/18

Постанова

Іменем України

09 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 357/11672/18

провадження № 61-17846св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 29 серпня 2019 року в складі колегії суддів: Кирилюк Г. М., Рейнарт І. М., Семенюк Т. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на земельну ділянку.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що вона є власником Ѕ частини житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 листопада 2011 року. Власником іншої Ѕ частини цього будинку є ОСОБА_2.

Вказаний будинок розташований на земельній ділянці площею 0,0576 га, власником якої є відповідач згідно з рішенням суду від 28 листопада 2013 року та договором купівлі-продажу від 22 серпня 2017 року.

Оскільки вся спірна земельна ділянка перебуває у власності відповідача, у неї виникають труднощі в користуванні належною їй на праві власності Ѕ частиною будинку.

Посилаючись на вказані обставини, положення частин 1 та 4 статті 120 ЗК України (у редакції, чинній станом на 31 січня 2013 року), частину 1 статті 377 ЦК України, просила визнати за нею право власності на Ѕ частину земельної ділянки, що становить 0,0288 га від загальної площі земельної ділянки, кадастровий номер 3210300000:03:009:0020, площею 0,0576 га, розташованої по АДРЕСА_1.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 23 квітня 2019 рокупозов задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину земельної ділянки, що становить 0,0288 га від загальної площі земельної ділянки з кадастровим номером undefined, з цільовим призначенням "02.01 Для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)" площею 0,0576 га, розташованої по АДРЕСА_1.

Суд першої інстанції виходив з того, що оскільки на спірній земельній ділянці, яка зареєстрована на праві власності за відповідачем, знаходиться належна позивачу на праві власності Ѕ частина житлового будинку, до неї відповідно до частин 1 , 4 статті 120 ЗК України (в редакції від 05 листопада 2009 року) перейшло й право власності на Ѕ частину земельної ділянки, а тому, враховуючи, що у позивача можуть виникнути труднощі в користуванні належною їй частиною будинку, дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 29 серпня 2019 року скасовано рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 23 квітня 2019 року й ухвалено нове про відмову в задоволенні позову. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що право власності ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку встановлено судовим рішенням, яке набрало законної сили та є обов'язковим, у тому числі для позивача, яка була учасником судового розгляду, а презумпція правомірності правочину (договору-купівлі продажу) під час розгляду даної справи спростована не була, а тому правові підстави для визнання за позивачем права власності на частину спірної земельної ділянки з огляду на те, що вона є власником Ѕ частини житлового будинку, який на ній розташований, відсутні.

При цьому апеляційний суд врахував, що позивач набула право власності на частину житлового будинку раніше, ніж відбувся перехід до відповідача права власності на земельну ділянку, на якій вона розташована, обставинам переходу права власності на земельну ділянку до відповідача була надана оцінка в судових рішеннях, які набрали законної сили.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 29 серпня 2019 року й залишити в силі рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 23 квітня 2019 року.

Касаційна скарга мотивована тим, що вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції не в повному обсязі з'ясував обставини справи, не врахував, що юридично власником нерухомого майна, розташованого на спірній земельній ділянці, вона стала в 2013 році, з дня, коли зареєструвала це право.

Зазначає, що вона не оспорює законність набуття ОСОБА_2 права власності на спірну земельну ділянку, однак не погоджується з тим, що вона має право на всю земельну ділянку. Ухвалюючи рішення від 28 листопада 2013 року та визнаючи за відповідачем і ОСОБА_3 право власності на частини житлового будинку та спірної земельної ділянки, суд не надавав жодної оцінки тим обставинам, що вона є співвласником цього будинку та, відповідно, має право на частину земельної ділянки, на якій він розташований. У 2013 році вона не звернулася до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання за нею права власності на частину спірної земельної ділянки, оскільки її адвокат, на той час, вибрав саме таку правову позицію, а вона не має юридичної освіти.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 19 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

02 грудня 2019 року справа № 357/11672/18 надійшла до Верховного Суду.

ОСОБА_2 надіслала відзив на касаційну скаргу, у якому просить залишити її без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду без змін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

За вказаних обставин тут і надалі положення ЦПК України застосовуються у редакції, яка діяла до 08 лютого 2020 року.

Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина 2 статті 389 ЦПК України).

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Фактичні обставини, встановлені судами

Установлено, що рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 листопада 2011 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання права власності на частину спільного майна, встановлено факт проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_4 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з січня 1992 року по 02 серпня 2007 року.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину житлового будинку з господарськими та побутовими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1, зареєстрованого за ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право приватної власності на будівлю від 10 квітня 1995 року.

У задоволенні позову про визнання за ОСОБА_1 права власності на Ѕ частину земельної ділянки площею 0,0576 га, яка розташована по АДРЕСА_1, відмовлено.

Рішенням Білоцерківського районного суду Київської області від 28 листопада 2013 року в справі за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_1, Білоцерківської міської ради про визнання права власності на майно в порядку спадкування за законом позов задоволено.

Визнано за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 право власності в порядку спадкування за законом на Ѕ частину (по ј частині за кожним) житлового будинку з господарськими та побутовими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1, зареєстрованого за ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право приватної власності на будівлю від 10 квітня 1995 року.

Визнано за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 право власності в порядку спадкування за законом (по Ѕ частині за кожним) на земельну ділянку площею 0,0576 га, яка розташована по АДРЕСА_1, зареєстрована за ОСОБА_4 на підставі державного акта на право власності на землю серії І-КВ № 096353.

22 серпня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу частки в праві спільної часткової власності на земельну ділянку, посвідчений приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області, за умовами якого ОСОБА_3 передав у власність (продав) ОСОБА_2 належну йому на праві приватної власності Ѕ частку в праві спільної часткової власності на земельну ділянку площею 0,0576 га, яка розташована по АДРЕСА_1.

Також 22 серпня 2017 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали нотаріально посвідчений договір дарування частки в праві спільної часткової власності на житловий будинок, за умовами якого ОСОБА_2 набула у власність ј частку в праві спільної часткової власності на житловий будинок, що знаходиться по АДРЕСА_1.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до частини 1 статті 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

У справі, яка розглядається, апеляційний суд установив, що позивач є власником Ѕ частини житлового будинку, розташованого по АДРЕСА_1. Право власності набуто позивачем під час проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_4, а саме в 1995 році.

Згідно з частинами 1 , 2 статті 30 ЗК України 1990 року, чинного на момент виникнення права власності на житловий будинок, при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить у розмірах, передбачених частинами 1 , 2 статті 30 ЗК України, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди.

При переході права власності громадян на жилий будинок і господарські будівлі та споруди до кількох власників, а також при переході права власності на частину будинку в разі неможливості поділу земельної ділянки між власниками без шкоди для її раціонального використання земельна ділянка переходить у спільне користування власників цих об'єктів.

Установлено, що власником земельної ділянки, на якій розташована належна позивачу частка будинку, є відповідач ОСОБА_2. Право власності на цю земельну ділянку набуто нею на підставі рішення суду від 28 листопада 2013 року, яке набрало законної сили, і на підставі договору-купівлі продажу частки земельної ділянки від 22 серпня 2017 року, правомірність якого позивачем не спростована.

При цьому встановлено, що позивач брала участь в справі, під час якої вирішувався спір щодо визнання за відповідачем та ОСОБА_3 (який в подальшому відчужив належну йому частину земельної ділянки відповідачу) права власності на спірну земельну ділянку і будь-яких вимог щодо цієї земельної ділянки не заявляла.

Відповідно до частини 1 статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, - і за її межами.

Частиною 4 статті 82 ЦПК України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Таким чином, установивши, що позивач набула право власності на частину житлового будинку раніше, ніж відбувся перехід до відповідача права власності на земельну ділянку, на якій вона розташована, і правомірність набуття відповідачем такого права встановлена судовим рішенням у цивільній справі, що набрало законної сили, у якій позивач брала участь, суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про відсутність підстав для визнання за нею права власності на Ѕ частину спірної земельної ділянки.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а зводяться до незгоди заявника з висновками апеляційного суду стосовно встановлення обставин справи та стосуються переоцінки доказів. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції відповідає вимогам закону й підстав для його скасування немає.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду від 29 серпня 2019 року без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 29 серпня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: М. Ю. Тітов

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков