Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 27.08.2020 року у справі №569/15836/19

Постанова

Іменем України

17 березня 2021 року

м. Київ

справа № 569/15836/19

провадження № 61-16165св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф., Шиповича В.

В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - служба у справах дітей виконавчого комітету Рівненської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Рівненського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Гордійчук С. О., Боймиструк С. В., Шимків С. С.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - служба у справах дітей виконавчого комітету Рівненської міської ради, про позбавлення батьківських прав.

Позовна заява мотивована тим, що 11 травня 2016 року рішенням Рівненського міського суду Рівненської області шлюб між нею та ОСОБА_2 було розірвано.

Малолітні діти ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3, на підставі вказаного судового рішення залишилися на її вихованні.

Також вищевказаним рішенням суду з ОСОБА_2 стягнуто аліменти на утримання дітей.

Зазначала, що ОСОБА_2 протягом тривалого часу (більше трьох років) ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків щодо утримання та виховання спільних дітей, оскільки не забезпечує основні потреби дітей, не проводить з ними спільний час відпочинку, не бере участі у їх оздоровленні та лікуванні, не платить аліменти на їх утримання.

Вказувала, що у зв'язку із небажанням батька брати участь у вихованні та забезпеченні матеріального благополуччя дітей створилися умови, які шкодять інтересам спільних дітей. ОСОБА_2 самоусунувся від виконання батьківських обов'язків, їх діти не чекають його повернення у сім'ю та не бажають проживати разом із ним.

Також посилалась на те, що ОСОБА_2 ніколи не приводив та не забирав дітей із школи, дитячого садочка, не цікавиться їх вихованням, навчанням, успішністю дітей, не відвідує батьківськи збори.

Враховуючи те, що поведінка батька не відповідає вимогам сімейного законодавства та суперечить інтересам дітей просила суд позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно малолітніх дітей: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 17 червня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Позбавлено ОСОБА_2 батьківських прав стосовно малолітніх дітей - сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, доньки ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3.

Вирішено питання щодо судових витрат.

Враховуючи те, що ОСОБА_2 свідомо ухилився від виконання своїх батьківських обов'язків по вихованню дітей, суд першої інстанції, діючи в інтересах дітей, дійшов висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими, доведеними та такими, що підлягають задоволенню.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Рівненського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_6 задоволено частково.

Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 17 червня 2020 року скасовано.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Попереджено ОСОБА_2 про необхідність належного виконання обов'язків по вихованню і утриманню дітей та покладено на службу у справах дітей виконавчого комітету Рівненської міської ради контроль за виконанням батьківських обов'язків відповідачем.

Скасовуючи рішення місцевого суду, суд апеляційної інстанції виходив із того, що у матеріалах справи відсутні беззаперечні докази винної поведінки та свідомого нехтування своїми обов'язками відповідачем, які б свідчили про його ухилення від виховання дітей, а наявність заборгованості зі сплати аліментів ще не є достатньою підставою для позбавлення батьківських прав.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У листопаді 2020 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1.

Ухвалою Верховного Суду від 13 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22 лютого 2021 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судове рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

В якості підстави касаційного оскарження заявник зазначає необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 638/16622/17, провадження № 61-47838св18 (пункт 2 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Узагальнені доводи касаційної скарги зводяться до того, що судом апеляційної інстанції не було враховано думку дітей, яка була зафіксована у висновку органу опіки та піклування, з якого вбачається, що діти не бажають спілкуватися із ОСОБА_2 та вважають своїм батьком її чоловіка ОСОБА_7. Вказує, що спілкування батька з дітьми ніколи не мало постійного, систематичного характеру.

Зазначає, що органом опіки та піклування виконавчого комітету Рівненської міської ради відкладались засідання комісії щодо розгляду питання доцільності/недоцільності позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав для надання йому додаткового часу для встановлення контакту з дітьми, для налагодження відносин із ними, проте відповідач не скористався даною можливістю.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У грудні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 від представника ОСОБА_2 - ОСОБА_6, у якому вказано, що судове рішення апеляційного суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Позивач та відповідач перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого мають трьох малолітніх дітей: сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, доньку ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3.

З рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 травня 2016 року по цивільній справі №569/4069/16-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, визначення місця проживання малолітні дітей та стягнення аліментів вбачається, що шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано; малолітніх дітей: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3, залишено на вихованні з матір'ю; стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання дітей у розмірі по 500 (п'ятсот) гривень на кожну дитину щомісячно, але не менше 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 31 березня 2016 року і до досягнення дітьми повноліття. Рішення суду набрало законної сили.

Рішенням Рівненського міського суду від 27 січня 2020 року у справі № 569/14371/19 збільшено розмір аліментів, які стягуються з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на утримання дітей. Аліменти стягнуто в розмірі 1 100 грн на кожну дитину, але не менше 50 % прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку, з індексацією відповідно до Закону, щомісячно починаючи з дня набрання рішенням законної сили до досягнення дитиною повноліття.

З довідки № 89 від 16 жовтня 2018 року вбачається, що малолітня ОСОБА_5 відвідує ЗДО № 28 Рівненської міської ради з 02 жовтня 2017 року. За весь період перебування дитини у закладі батько ОСОБА_2 дитиною не цікавився, батьківські збори не відвідував, участі в житті доньки не приймав.

З довідки від 16 жовтня 2018 року № 157 вбачається, що ОСОБА_2 не цікавиться навчанням дітей ОСОБА_3 учня 5-А класу та ОСОБА_4 учня 2-А класу, не відвідує батьківські збори, не бере участі у їх вихованні.

З висновку органу опіки та піклування виконавчого комітету Рівненської міської ради від 24 лютого 2020 року № 08-309 про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 вбачається, що враховуючи вищевикладені факти, керуючись статтями 19 та 164 СК України, вважають за доцільне позбавити ОСОБА_2 батьківських прав стосовно доньки ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3, та синів ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Так, частиною 2 статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина 1 статті 263 ЦПК України).

Відповідно до частини 1 статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини 3 статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Частинами першою, другою статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Стаття 9 Конвенції покладає на держави-учасниці обов'язок забезпечувати те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до статті 18 Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що права батьків щодо дитини є похідними від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а тільки потім права батьків.

У справі "Хант проти України" від 07 грудня 2006 року Європейським судом з прав людини наголошено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (пункт 54). Вирішення питання позбавлення батьківських прав має ґрунтуватися на оцінці особистості відповідача, його поведінки; факт заперечення відповідача проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (пункт 58).

У статті 7 СК України визначено необхідність забезпечення дитині можливості здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Згідно із частинами 2 та 4 статті 155 СК України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Відповідно до частини 1 статті 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; хронічно зловживають алкоголем або наркотиками; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.

Верховний Суд виходить з того, що ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.

Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках, при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи, відмовити в позові про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків. Ухвалюючи таке рішення, суд має право вирішити питання про відібрання дитини у відповідача і передачу органам опіки та піклування (якщо цього потребують її інтереси), але не повинен визначати при цьому конкретний заклад.

Згідно із статтею 18 Закону України "Про охорону дитинства" держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку.

Верховний Суд виходить з того, що судом на перше місце ставляться "якнайкращі інтереси дитини", оцінка яких включає в себе знаходження балансу між усіма елементами, необхідними для прийняття рішення. Водночас позбавлення батьківських прав батька щодо неповнолітньої дитини є крайнім заходом впливу.

З урахуванням установлених обставин суд апеляційної інстанції дійшов висновку про недостатність доказів та мотивів, які б свідчили про наявність підстав для позбавлення відповідача батьківських прав щодо неповнолітніх дітей.

Колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції з огляду на те, що з матеріалів справи вбачається, що відповідач з 2018 року перебуває на заробітках у іншій країні, що обмежує його можливості здійснювати безпосереднє спілкування зі своїми дітьми. В той же час, як зазначено у висновку органу опіки та піклування, відповідач продовжував спілкуватися з дітьми в телефонному режимі, запитував дітей про те, коли вони до нього приїдуть. Також ОСОБА_2 вчиняє дії щодо фінансової підтримки дітей, які полягають у регулярній сплаті аліментів та спробі погасити заборгованість, що утворилась.

Крім того, відповідач через своїх представників заперечував проти задоволення позову, подавав апеляційну скаргу, що свідчить про бажання останнього зберегти сімейні зв'язки із дітьми.

Розірвання сімейних зв'язків означає позбавлення дитини її коріння, а це можна виправдати лише за виняткових обставин (рішення Європейського суду з прав людини від 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України", пункт 49).

З огляду на встановлені обставини справи щодо поведінки батька дітей, Верховний Суд зауважує, що відсутні підстави для застосування до відповідача крайнього заходу впливу у вигляді позбавлення його батьківських прав.

Демократичне суспільство характеризується плюралізмом, терпимістю, широтою поглядів. Таким чином, держави мають позитивне зобов'язання із забезпечення процедурних гарантій від свавілля як умову обґрунтованості втручання в права, що захищаються статтею 8 Конвенції. Щоб втручання було визнано "необхідним у демократичному суспільстві", воно повинно бути обґрунтовано "гострою соціальною необхідністю". Причини, що наводяться внутрішніми судами для обґрунтування оскаржених заходів, повинні бути достатніми і стосуватися справи.

У касаційній скарзі заявник зазначала, що апеляційним судом не враховано висновку органу опіки та піклування виконавчого комітету Рівненської міської ради від 24 лютого 2020 року № 08-309 про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2, однак, як випливає зі змісту частини 6 статті 19 СК України, суд може не погодитись з ним, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків.

ЄСПЛ у справі "Савіни проти України" вказує, що право батьків і дітей бути поряд один з одним становить основоположну складову сімейного життя і що заходи національних органів, спрямовані перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 Конвенції.

При цьому, у конкретній ситуації враховується, що з іншої сторони держава має позитивний обов'язок вживати виважених і послідовних заходів зі сприяння возз'єднанню дітей зі своїми біологічними батьками, дбаючи при досягненні цієї мети про надання їм можливості підтримувати регулярні контакти між собою та якщо це можливо, не допускаючи розлучення братів і сестер (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України", пункт 52).

Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про відсутність достатніх причин для позбавлення відповідача батьківських прав як і гострої соціальної необхідності у цьому, тому такий захід впливу не є необхідним у демократичному суспільстві і суд апеляційної інстанції діяв у межах своєї дискреції.

Обставини, на які посилається позивач як на підставу заявленого позову, а саме невиконання батьком батьківських обов'язків, не знайшли свого підтвердження, тому що ОСОБА_2 має об'єктивні причини, що перешкоджають йому особисто спілкуватись із дітьми та повноцінно брати участь у їх вихованні, оскільки перебуває на заробітках у Республіці Польща.

Отже, суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, зробив вірний висновок, з яким погоджується колегія суддів, що позивачем не надано належних та допустимих доказів, які б підтверджували, що відповідач умисно та злісно ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків.

З огляду на встановлені фактичні обставини справи Верховний Суд дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції належним чином дослідив й оцінив подані сторонами докази, правильно застосував норми матеріального і процесуального права, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для застосування до ОСОБА_2 крайнього заходу впливу у вигляді позбавлення його батьківських прав щодо дітей.

Посилання заявника на те, що апеляційний суд безпідставно поновив представнику ОСОБА_2 - ОСОБА_6 строк на апеляційне оскарження, не можуть бути прийняті судом, оскільки в ухвалі апеляційного суду про відкриття апеляційного провадження, із застосуванням положення статті 354 ЦПК України, апеляційний суд зазначив, що доводи скаржника щодо пропуску строку на апеляційне оскарження є обґрунтованими.

Вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10 лютого 2010 року у справі "Серявін та інші проти України" (Seryavin and others v. Ukraine, № 4909/04, § 58).

Отже, вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції з дотриманням вимог статей 263, 264, 265, 382 ЦПК України повно, всебічно та об'єктивно з'ясував обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, вірно встановив правовідносини, що склалися між сторонами, й обґрунтовано відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову.

Відповідно до частини 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Рівненського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович