Постанова

Іменем України

21 березня 2018 року

місто Київ

справа № 417/3852/17

провадження № 61-4150св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Карпенко С. О., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.

учасники справи:

заявник - ОСОБА_3,

заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Марківського районного суду Луганської області у складі головуючого судді Шкирі В. М. від 19 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Луганської області у складі колегії суддів: Луганської В. М., Карташова О. Ю., Дронської І. О. від 11 вересня 2017 року,

ВСТАНОВИВ :

ОСОБА_3 03 березня 2017 року звернувся до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, за участю заінтересованих осіб: Міністерства соціальної політики України та Російської Федерації.

Заява обґрунтовувалася тим, що ОСОБА_3 був зареєстрований та проживав у м. Луганську. Відповідно до довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 02 листопада 2015 року № 925022362 був змушений переміститися зі свого постійного місця проживання на тимчасово окупованій території Луганської області до смт Марківки Луганської області, де проживав і на момент подання заяви. На окупованій території у заявника залишилось нерухоме майно. Звернення в порядку окремого провадження до суду із заявою про встановлення юридичного факту вимушеного переселення з окупованої території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини Луганської області України зумовлене тим, що заявник має на меті набути статус особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року, що має наслідком виникнення прав та обов'язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права.

З урахуванням викладеного ОСОБА_3 просив встановити юридичний факт, що його вимушене переселення у жовтні 2014 року з окупованої території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області.

Рішенням Марківського районного суду Луганської області від 19 червня 2017 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_3 про встановлення факту, що має юридичне значення.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що факт збройної агресії стосовно України та тимчасової окупації окремих районів Донецької та Луганської областей Російською Федерацією є загальновідомим фактом, оскільки такий факт підтверджений Парламентом України та Президентом України під час здійснення ними своїх законодавчих, виконавчих та інших повноважень, тому не потребує судового підтвердження. Факт вимушеного переселення заявника підтверджено довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи та згідно до вимог Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» ця обставина є загальновідомою та такою, що не потребує доказування, а отже, необхідність встановлювати такий факт у судовому порядку відсутня.

Ухвалою Апеляційного суду Луганської області від 11 вересня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У своєму судовому рішенні суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, що факт збройної агресії проти України зі сторони Російської Федерації є загальновідомим та не потребує доказуванню. Висновок суду першої інстанції, що наявність довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи вже є підтвердженням факту вимушеного переселення заявника внаслідок збройної агресії Росії проти України правильний та відповідає встановленим у справі обставинам. За висновками суду апеляційної інстанції, заявник не довів, що від встановлення факту, що вимушене переселення заявника з окупованої території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації, залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав. Встановлення такого факту не може пов'язуватися з набуттям особою статусу, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року, оскільки статтею 4 зазначеної Конвенції визначено коло осіб, які перебувають під захистом Конвенції.

У касаційній скарзі, поданій у вересні 2017 року, ОСОБА_3 просив скасувати оскаржувані судові рішення, ухвалити нове рішення, яким задовольнити його заяву про встановлення факту, що має юридичне значення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що до юрисдикції судів належить вирішення всіх правових питань, у тому числі, які виникають у зв'язку зі збройною агресією інших держав щодо України. Юридичний факт, який він просить встановити, має індивідуальний характер та стосується виключно заявника. Заяву про встановлення факту, що має юридичне значення, подано до суду у порядку окремого провадження для визначення його статусу як жертви міжнародного збройного конфлікту, що обумовлює виникнення прав та обов'язків, у тому числі щодо отримання ним відповідної допомоги. Законодавством іншого позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв'язку між переселенням із зони проведення бойових дій на сході України та військовою агресією Російської Федерації не визначено.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі за заявою ОСОБА_3 про встановлення факту, що має юридичне значення, за участю заінтересованих осіб: Міністерства соціальної політики України та Російської Федерації.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII), що набрав чинності 15 грудня 2017 року, судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

За правилом підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Зазначену цивільну справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у січні 2018 року та ухвалою Верховного Суду від 22 лютого 2018 року цивільну справу за заявою ОСОБА_3, за участю заінтересованих осіб: Міністерства соціальної політики України, Російської Федерації, про встановлення факту, що має юридичне значення призначено до судового розгляду.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час визначення меж розгляду справи судом касаційної інстанції застосовані положення статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Критерії оцінки правильності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України 2004 року, згідно з якою рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив висновок, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_3 є громадянином України, зареєстрований з 12 листопада 2013 року у м. Луганську, вул. Щаденко,14/4 та є власником цієї кватири. Відповідно до довідки від 02 листопада 2015 року № 925022362 заявник перебуває на обліку внутрішньо переміщених осіб та має фактичне місце проживання: АДРЕСА_1. ОСОБА_3 з 28 січня 1986 року до 06 листопада 2015 року працював в органах внутрішніх справ, має посвідчення учасника бойових дій та є пенсіонером МВС, з 17 листопада 2016 року є членом Громадської організації "Всеукраїнський Рух "СИЛА ПРАВА". Метою звернення до суду з заявою є встановлення юридичного факту вимушеного переселення у жовтні 2014 року з окупованої території Луганської області внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області. Встановлення такого факту є необхідним для визначення статусу заявника як особи, що перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року, ратифікованої Україною 03 липня 1954 року. Іншого порядку встановлення такого юридичного факту законодавством України не передбачено.

Згідно зі статтею 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Аналіз наведених положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України може бути, зокрема, збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.

У частині першій статті 4, частині першій статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.

Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону. Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. За змістом встановленої форми довідки не передбачається внесення до неї відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання.

Положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» не передбачено порядку підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення.

У статті 55 Конституції України визначено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до частин першої та другої статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

У Рішенні Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) визначено, що частину другу статті 124 Конституції України необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.

Зміни до Конституції України, запроваджені Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», не призводять до втрати значення наведеного Рішення Конституційного Суду України.

У Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) зазначено, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

У частині четвертій статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладено на суд обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

За змістом статті 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов'язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов'язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов'язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ЄСПЛ у справі «Ilaşcu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 313; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 129).

У разі наявності виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Ilaşcu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 333; рішення ЄСПЛ у справі «Catan and Others v. the Republic of Moldova and Russia» від 19 жовтня 2012 року №№ 43370/04, 8252/05 and 18454/06, § 109; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 130).

У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов'язань. Такі зобов'язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ЄСПЛ у справі Ilaşcu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 335, § 339; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 131). Таким чином, перша частина цих зобов'язань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму (див. там само, §§ 340-345). Згідно з другою частиною зобов'язань держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника (див. там само, §§ 340-345, § 346; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 132).

Згідно з частиною першою та пунктом п'ятим частини другої статті 234 ЦПК України 2004 року окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Згідно з частиною другою статті 256 ЦПК України 2004 року у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.

Відповідно до частини третьої статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.

Враховуючи викладене, суди попередніх інстанцій у порушення згаданих положень Закону та вимог статей 214, 315 ЦПК України 2004 року не звернули уваги на те, що встановлення факту, що має юридичне значення, щодо вимушеного переселення заявника з окупованої території Луганської області, відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області, можливе лише у судовому порядку. Крім того, від встановлення такого факту залежить виникнення та реалізація особистих та майнових прав саме ОСОБА_3 При цьому відповідний юридичний факт є індивідуальним, оскільки має правові наслідки лише для заявника.

Отже, суди, відмовляючи у задоволенні заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, фактично позбавили заявника права на встановлення причини його внутрішнього переселення.

Таким чином, Верховний Суд на підставі аналізу зазначених положень Закону, встановив підстави для висновку про те, що як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати судовий захист прав і свобод людини і громадянина, тобто саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до конституційних норм, право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя.

Стосовно обставин, що зумовили вимушене переселення ОСОБА_3 з частини окупованої Російською Федерацією території - м. Луганськ, Україна, то Верховний Суд виходить з такого. ОСОБА_3 є громадянином України, що встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, зареєстрований у м. Луганську. До початку окупації м. Луганськ в 2014 році, ОСОБА_3, як повноправний громадянин своєї країни, мав власне майно, налагоджений побут та можливість вести повноцінне життя. Проте наведені обставини призвели до неможливості подальшого проживання в м. Луганську, а тому в червні 2014 року внаслідок воєнних дій Російської Федерації проти України ОСОБА_3 змушений був переїхати до смт Марківки, залишивши житло у м. Луганську, змінивши власний побут та спосіб життя.

ОСОБА_3 переселився з території окупованої Луганської області задля уникнення загрози життю, здоров'ю, свободи, насильницькій втраті громадянства, особистих прав на свободу пересування, вираження думки, майнових прав вільного володіння, розпорядження та користування майном, прав на працю та захист у результаті збройної агресії Російської Федерації. Встановити такий юридичний факт заявнику потрібно для визначення його статусу як особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбачених цією Конвенцією, нормами національного законодавства, іншими нормами міжнародного права.

Висновки судів про те, що факт, який просить встановити заявник, належить до повноважень відповідних державних органів, які нормативно-правовими актами цей факт встановили, і те, що цей факт є загальновідомим, лише підтверджує, що заява ОСОБА_3 є обґрунтованою та підлягає задоволенню. А отже, доводи судів про те, що з урахуванням наведеного цей факт не потребує судового підтвердження, є помилковим і таким, що суперечить статті 124 Конституції України, статті 256 ЦПК України 2004 року, оскільки заявник довів, що від встановлення цього юридично значимого для нього факту залежить виникнення, зміна та припинення правовідносин, в яких він через дії Російської Федерації вимушено бере участь.

Верховний Суд вважає, що незважаючи на те, що як одну із заінтересованих осіб у цій справі визначено іноземну державу, правило про застосування щодо неї судового імунітету, передбачене частиною першою статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року, не порушено, з огляду на таке.

По-перше, зазначена норма визначає імунітет від пред'явлення позову до іноземної держави та залучення її до участі у справі як третьої особи. Однак, у цьому випадку Російська Федерація бере участь як заінтересована особа у справі окремого провадження, а не виступає із вимогами як сторона чи третя особа у справі позовного провадження.

По-друге, підставою подання громадянами України заяви про встановлення відповідного факту є тимчасова окупація Російською Федерацією частини території України. Як зазначено в абзаці 15 преамбули Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», дії Російської Федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права. У частині четвертій статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» наведено випадки, коли Україна може застосувати реторсію - правомірні обмежувальні заходи у відповідь на аналогічні заходи іншої держави. Так, якщо в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру недостатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права. На необхідності врахування цих приписів закону наголошується у пункті 19 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2014 року № 13 «Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя».

Необхідною передумовою справедливого судового розгляду, дотримання принципів змагальності і процесуальної рівноправності сторін є належне повідомлення про судовий процес осіб, які беруть участь у справі.

На адресу представництва Російської Федерації вчасно направлялися листи-повідомлення про розгляд справи, копія ухвали про відкриття провадження з копією заяви та до датками до неї, проте Російська Федерація у судових засіданнях участі не брала, жодних заяв, у тому числі щодо невизнання юрисдикції українських судів на вирішення цієї справи, не заявляла.

Така ж правова позиція щодо застосування тих самих норм права у подібних правовідносинах сформульована Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в іншому судовому рішенні, постановленому за результатами перегляду цивільної справи № 363/2981/16-ц. Підстав відступити від такого висновку за правилами статті 403 ЦПК України під час розгляду цієї справи не встановлено.

Зважаючи на те, що у справі відсутня потреба збирання або додаткова перевірка чи оцінка доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення заяви ОСОБА_3 про встановлення факту, що має юридичне значення. Суд має наголосити, що встановлений ним юридичний факт має правове значення для виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб у сфері цивільних відносин.

Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Згідно із підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, крім іншого, з нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; висновку суду щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Відповідно до частини сьомої статті 235 ЦПК України 2004 року та відповідно до частини сьомої статті 294 ЦПК України при ухваленні судом рішення судові витрати не відшкодовуються, якщо інше не встановлено законом.

Зважаючи на наведене, судові витрати, понесені у зв'язку із розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 294, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Марківського районного суду Луганської області від 19 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 11 вересня 2017 року скасувати, ухвалити нове рішення.

Заяву ОСОБА_3 про встановлення факту, що має юридичне значення, задовольнити.

Встановити факт, що вимушене переселення ОСОБА_3 у жовтні 2014 року з окупованої території Луганської області відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та у зв'язку з окупацією Російською Федерацією частини території Луганської області.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді С. О. Карпенко

С. О. Погрібний

О. В. Ступак

Г. І. Усик