Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 23.09.2018 року у справі №593/740/16

Постанова

Іменем України

20 травня 2020 року

м. Київ

справа № 607/16852/15-ц

провадження № 61-43417св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про поділ майна подружжя та визнання договору недійсним,

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Тернопільської області від 18 липня 2018 року у складі колегії суддів: Шевчук Г. М., Міщій О. Я., Ткач З. Є.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, уточнивши який, просила визнати недійсним договір купівлі-продажу від 18 червня 2016 року № 650/01/4641/2016 автомобіля марки «Hyundai Accent», 2012 року випуску, номер кузова НОМЕР_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ; провести поділ спільного майна подружжя між нею та ОСОБА_2 , визнавши за нею право власності на автомобіль марки «Hyundai Accent», 2012 року випуску, номер кузова НОМЕР_1 , з компенсацією нею ОСОБА_2 вартості 1/2 частини зазначеного автомобіля в розмірі 133 370 грн; стягнути з відповідачів судові витрати.

В обґрунтування заявлених вимог посилалася на те, що 19 липня 2000 року між нею та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб, під час якого за спільні кошти вони придбали автомобіль марки «Hyundai Accent», 2012 року випуску, номер кузова НОМЕР_1 , іншого спільного майна у сторін немає.

01 червня 2016 року вона звернулася до суду з позовом про розірвання шлюбу, а 02 червня 2016 року з позовом про поділ майна подружжя.

12 вересня 2016 року, після відкриття провадження у справі про поділ майна подружжя, ОСОБА_2 без її згоди відчужив належний на праві спільної сумісної власності подружжя спірний автомобіль ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу транспортного засобу від 18 червня 2016 року № 650/01/4641/2016.

Посилаючись на вимоги статті 65 СК України, статей 203, 215 ЦК України ОСОБА_1 просила позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Бережанський районний суд Тернопільської області рішенням від 13 квітня 2018 року позов задовольнив. Визнав недійсним договір купівлі-продажу транспортного засобу від 18 червня 2016 року № 650/01/4641/2016 - автомобіля марки «Hyundai Accent», 2012 року випуску, номер кузова НОМЕР_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Провів поділ автомобіля, як спільного майна подружжя між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , визнав за ОСОБА_1 право власності на автомобіль марки «Hyundai Accent», 2012 року випуску, номер кузова НОМЕР_1 , з компенсацією ОСОБА_2 вартість 1/2 частини автомобіля в розмірі 133 370 грн. Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 10 088,40 грн судових витрат.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що при відчуженні спірного автомобіля порушено вимоги частини третьої статті 65 СК України, оскільки при укладенні оспорюваної угоди не була отримана письмова згода другого з подружжя на продаж майна.

Короткий зміст рішення апеляційного суду

Апеляційний суд Тернопільської області постановою від 18 липня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задовольнив. Рішення Бережанського районного суду Тернопільської області від 13 квітня 2018 року скасував, ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив. Скасував заходи забезпечення позову, накладені ухвалою Бережанського районного суду Тернопільської області від 12 вересня 2016 року. Стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 2 832,30 грн судового збору.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що на час укладення оспорюваного договору купівлі-продажу покупець ОСОБА_3 не знав і не міг знати про те, що спірний автомобіль належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 і що остання не давала згоди ОСОБА_2 на укладення цього договору. ОСОБА_1 має право на відповідну компенсацію вартості відчуженого автомобіля за умови, що таке відчуження відбулося не в інтересах сім`ї. Зазначені обставини не були предметом судового розгляду у цій справі.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її узагальнені аргументи

У касаційній скарзі, поданій у серпні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 просить скасувати постанову Апеляційного суду Тернопільської області від 18 липня 2018 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд порушив норми процесуального права, неповно та однобічно розглянуто справу, неправильно застосував норми матеріального права, помилково скасував законне і обґрунтоване рішення суду першої інстанції.

Апеляційний суд, у порушення вимог частини третьої статті 65 СК України, не взяв до уваги, що матеріали справи не містять будь-яких доказів, які б свідчили про надання нею письмової згоди на відчуження спірного автомобіля.

При поділі вказаного майна між нею та ОСОБА_2 надання останнім згоди на присудження йому грошової компенсації замість його частки у спільному майні не потребується в силу приписів частин другої та четвертої статті 71 СК України та частини першої статті 365 ЦК України.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 06 листопада 2018 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Апеляційного суду Тернопільської області від 18 липня 2018 року. Відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали з Бережанського районного суду Тернопільської області.

26 листопада 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

13 квітня 2020 року розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівник секретаріату Касаційного цивільного суду Капустинським В. № 1032/0/226-20 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи.

13 квітня 2020 року протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу призначено судді-доповідачеві Зайцеву А. Ю., судді, які входять до складу колегії: Бурлаков С. Ю., Коротенко Є. В.

Ухвалою Верховного Суду від 04 травня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

19 липня 2000 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб, який розірвано рішенням Бережанського районного суду Тернопільської області від 29 серпня 2016 року, яке набрало законної сили 19 вересня 2016 року.

25 січня 2013 року ОСОБА_2 придбав автомобіль марки «Hyundai Accent», номер кузова НОМЕР_1 за 133 400 грн, який було за ним зареєстровано 31 січня 2013 року та згідно з актом прийому-передачі від 01 лютого 2013 року йому передано.

18 червня 2016 року ОСОБА_2 відчужив ОСОБА_3 спірний автомобіль на підставі договору купівлі-продажу транспортного засобу від 18 червня 2016 року № 650/01/4641/2016 за 120 000 грн.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального

права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Перевіривши аргументи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про наявність передбачених законом підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на наступне.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно з частинами першою, другою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

За змістом статті 31 ЦК України правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість.

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

У постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня

2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16 Верховний Суд України висловив правову позицію, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа ? контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) відступила від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, посилаючись на те, що такі висновки суперечать принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток.

Отже, відсутність згоди одного із співвласників подружжя на розпорядження майном, відчуженим за правочином, який виходить за межі дрібного побутового, є підставою визнання цього правочину недійсним.

Визначення «дрібний побутовий правочин» має оціночний характер, не має установлених меж грошового виразу (вартості), а тому має для різних видів діяльності, речей і майнового стану учасників цивільних правовідносин, різні межі вартості.

Враховуючи те, що предметом спору є легковий автомобіль «Hyundai Accent», 2012 року випуску, колегія суддів дійшла висновку, що правочин щодо відчуження вказаного автомобіля виходить за межі дрібного побутового, тому потребував згоди позивача як другого із співвласників.

Встановивши, що зазначений автомобіль набутий за спільні кошти під час шлюбу сторін та є їхньою спільною сумісною власністю, районний суд дійшов правильного висновку, що неотримання згоди іншого з подружжя при відчуженні такого майна є порушенням вимог статей 60, 61, 63 СК України, і підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу спірного автомобіля відповідно до статей 203, 215 ЦК України.

Частиною першою статті 69 СК України визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Законодавцем визначено, що право на поділ майна, яке перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.

Згідно зі статтею 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до частини першої, другої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

При поділі спільної сумісної власності подружжя, зокрема, неподільної речі, суди мають застосовувати положення частини четвертої та п`ятої статті 71 СК України щодо обов`язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених статті 365 ЦК України, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (статті 11 ЦК України) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми. У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

Виходячи із заявлених ОСОБА_1 позовних вимог, рівності часток сторін у спільному майні подружжя, неподільності речі та попереднього внесення позивачем на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми Верховний Суд погоджується з висновком суду першої інстанції щодо наявності підстав для визнання за позивачем права власності на спірний автомобіль з компенсацією грошових коштів у розмірі 1/2 частини його вартості визначеної висновком експерта.

За вказаних обставин, Верховний Суд приймає аргументи касаційної скарги щодо неправильного застосування апеляційним судом норм матеріального права у спірних правовідносинах.

Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Оскільки апеляційним судом скасовано законне рішення суду першої інстанції, рішення апеляційного суду відповідно до положень статті 413 ЦПК України підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційна скарга підлягає задоволенню сплачений ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 3 769,80 грн за подання касаційної скарги підлягає стягненню з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на її користь по 1 884,90 грн з кожного.

Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційної цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Апеляційного суду Тернопільської області від 18 липня 2018 року скасувати, рішення Бережанського районного суду Тернопільської області від 13 квітня 2018 року залишити в силі.

Стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 по 1 884,90 грн (одна тисяча вісімсот вісімдесят чотири гривні 90 коп.) судового збору з кожного.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді С. Ю. Бурлаков

А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко

В. М. Коротун