Постанова

Іменем України

19 грудня 2018 року

м. Київ

справа № 2-4440/11

провадження № 61-11310св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Мартєва С. Ю., Сімоненко В. М., Фаловської І. М. (суддя-доповідач), ШтеликС.П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_2,

відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7,

третя особа - ОСОБА_8,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 14 березня 2016 року в складі судді Демидової С. О. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 05 липня 2016 року в складі колегії суддів: Свистунової О. В., Калиновского А. Б., Ремеза В. А.,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У квітні 2007 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, третя особа - ОСОБА_8, про визнання договору дарування удаваним правочином, визнання квартири спільною сумісною власністю, поділ майна подружжя, визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування майна та скасування запису про реєстрацію права власності.

Позовна заява мотивована тим, що 14 червня 1997 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено шлюб, який було розірвано 28 березня 2006 року. В період перебування у шлюбі (05 квітня 2005 року) ОСОБА_3 уклала договір дарування з ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_9 та ОСОБА_10, відповідно до умов якого ОСОБА_3 як обдарована отримала у власність квартиру АДРЕСА_1 При укладенні даного договору ОСОБА_3 сплатила на користь ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_9, ОСОБА_10 грошову суму в розмірі 30 000 дол. США за спірну квартиру. Позивач вказував, що договір дарування є удаваним правочином, оскільки приховує насправді укладення договору купівлі-продажу вказаної квартири.

Оскільки спірна квартира придбана у період шлюбу, позивач вказував, що вона є спільним сумісним майном подружжя. 20 жовтня 2006 року ОСОБА_3 без згоди позивача уклала з ОСОБА_11 мирову угоду, згідно з якою остання набула право власності на вказану квартиру. Рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 05 грудня 2011 року визнано право власності на спірну квартиру за ОСОБА_12, проте рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 липня 2013 року скасовано вказане рішення місцевого суду, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_8 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у володінні майном та визнання права власності відмовлено. Отже ОСОБА_8 не набула в установленому законом порядку право власності на квартиру АДРЕСА_1 проте на підставі рішення Жовтневого районного судуміста Дніпропетровська від 05 грудня 2011 року, яке скасоване, уклала з ОСОБА_6 договір купівлі-продажу квартири від 12 березня 2012 року.

На підставі викладеного ОСОБА_2 просив: визнати договір дарування від 05 квітня 2005 року удаваним правочином і таким, що приховує насправді укладення договору купівлі-продажу спірної квартири; визнати цю квартиру спільною сумісною власністю ОСОБА_2 і ОСОБА_3; визнати право власності за ним та ОСОБА_3 по 1/2 частини спірної квартири (за кожним); просив визнати недійсним договір купівлі-продажу від 12 березня 2012 року, укладений між ОСОБА_12 та ОСОБА_6; витребувати у ОСОБА_6 на користь ОСОБА_2 1/2 частину квартири; скасувати у Реєстрі прав власності на нерухоме майно (далі - Реєстр) запис про реєстрацію права власності на 1/2 частину спірної квартири, зареєстрованої за ОСОБА_6

Справа розглядалась судами неодноразово.

Рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 14 березня 2016 року позов задоволено частково. Договір дарування квартири АДРЕСА_1 укладений 05 квітня 2005 року між дарувальниками ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_9, ОСОБА_10 та обдарованою ОСОБА_3, визнано удаваним правочином, що приховує насправді укладений 05 квітня 2005 року між продавцями ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_9, ОСОБА_10 та покупцем ОСОБА_3 договір купівлі-продажу цієї квартири. Визнано право спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1. Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1. У задоволенні решти позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що попередні власники спірної квартири отримали від ОСОБА_3 обумовлену грошову компенсацію за цю квартиру, тому у даних відносинах фактично відбулося не дарування майна, а його купівля-продаж. Позивачем доведено, що за удаваним договором сторони свідомо, з певною метою, документально оформили договір дарування, але насправді між ними існують інші правовідносини (договір купівлі-продажу). Оскільки законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, то відсутні підстави для визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 укладеного 12 березня 2012 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_6, а також витребування цієї квартири.

Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 05 липня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що спірна квартира придбана ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у період шлюбу, тому є спільною сумісною власністю подружжя. Позовні вимоги про визнання недійсним правочину (договору купівлі-продажу від 12 березня 2012 року) обґрунтовані позивачем саме відсутністю його згоди на відчуження квартири, яка є спільною сумісною власністю подружжя. Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсним правочинів з відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя, за умови наявності іншої згоди, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна. Крім того, лише власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна. Оскільки відсутні підстави вважати, що ОСОБА_2 є одноособовим власником витребуваного майна, то вимоги позивача про витребування на його користь спірного майна є передчасними, оскільки він як співвласник у спільній власності подружжя має право лише на його 1/2 частку.

У касаційній скарзі, поданій у липні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог, ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення вказаних вимог.

В частині задоволених позовних вимог судові рішення в касаційній скарзі не оскаржуються, тому на підставі статті 400 ЦПК України судом касаційної інстанції не переглядаються.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди дійшли помилкового висновку, що ОСОБА_2 ставив питання про визнання оспорюваного договору купівлі-продажу квартири недійсним з тих підстав, що він не давав згоди на її відчуження. Позивач просив суд визнати договір купівлі-продажу квартири недійсним з тих підстав, що, укладаючи оспорюваний договір, ОСОБА_8 діяла на підставі судового рішення, яке в подальшому було скасовано. Отже, у суду були правові підстави визнати оспорюваний договір недійсним. Також поза волею позивача з його власності вибула 1/2 частина спірної квартири, тому він має право витребувати у ОСОБА_6 належну йому частку квартири. Та обставина, що за позивачем визнано право власності на 1/2 частину спірної квартири, а не в цілому, не є перешкодою для витребування у ОСОБА_6 цієї частки спірного майна.

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.

02 березня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Суди встановили, що 14 червня 1997 року укладено шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, який розірвано 28 березня 2006 року.

05 квітня 2005 року між ОСОБА_5, ОСОБА_10, ОСОБА_9, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладено договір дарування, відповідно до якого ОСОБА_3 прийняла у дар квартиру АДРЕСА_1.

Також суди встановили, що при укладенні договору дарування ОСОБА_3 сплатила на користь ОСОБА_4 ОСОБА_5, ОСОБА_9, ОСОБА_10 грошову суму в розмірі 30 000 дол. США за спірну квартиру.

Факт здійснення оплати при укладенні договору дарування було підтверджено зібраними у справі доказами, зокрема, пояснювальною запискою ОСОБА_4, розпискою ОСОБА_5, договором завдатку від 02 квітня 2005 року, поясненнями допитаної у суді першої інстанції в якості свідка ОСОБА_5

Обставини, що при укладанні оспорюваного договору дарування обдарована особа - ОСОБА_3, сплатила на користь ОСОБА_5, ОСОБА_10, ОСОБА_9, ОСОБА_4 грошові кошти визнані сторонами.

На підставі викладеного суди дійшли правильного висновку, що сторони спірного правочину (договору дарування), фактично уклали та виконали договір купівлі-продажу, формально уклавши договір дарування.

Суди також правильного встановили, що спірна квартира набута ОСОБА_3 під час перебування у шлюбі з ОСОБА_2 та проживання однією сім'єю.

20 жовтня 2006 року ОСОБА_3 без згоди позивача уклала з ОСОБА_13 мирову угоду, відповідно до якої ОСОБА_13 набула право власності на спірну квартиру. Ця мирова угода була затверджена рішенням Постійно діючого третейського суду «Південно-східний» від 20 жовтня 2006 року.

Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 грудня 2012 року рішення Постійно діючого третейського суду «Південно-східний Міжрегіональний» від 20 жовтня 2006 року скасовано.

У листопада 2011 року ОСОБА_8 звернулася до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська з позовом до ОСОБА_3 про усунення перешкод у володінні спірною квартирою шляхом звільнення квартири та визнання права власності на спірну квартиру.

Рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 05 грудня 2011 року право власності на спірну квартиру визнано за ОСОБА_8

26 липня 2013 року рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області скасовано рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 05 грудня 2011 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_8 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у володінні майном відмовлено.

12 березня 2012 року між ОСОБА_8 (продавець) та ОСОБА_6 (покупець) укладено договір купівлі-продажу спірної квартири.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання договору купівлі-продажу від 12 березня 2012 року недійсним суди виходили із того, що законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсним правочинів з відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя, за умови наявності іншої згоди, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна.

Проте з таким висновком погодитися не можна з огляду на таке.

Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору щодо спільного майна позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження цим майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов'язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.

Вказані висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Також суди дійшли висновку, що позовні вимоги про визнання недійсним правочину (договору купівлі-продажу від 12 березня 2012 року, укладеного між ОСОБА_8 та ОСОБА_6) та витребування спірної квартири обґрунтовані позивачем саме відсутністю його згоди як одного з подружжя на відчуження квартири, яка є спільною сумісною власністю подружжя, тому в задоволенні вказаних вимог необхідно відмовити.

Проте з вказаним висновком погодитися не можна з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 11 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Так, в заяві про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами від 15 серпня 2013 року позивач вказував на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 липня 2013 року в справі № 2/10137/11, яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_8 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у володінні майном.

В уточненій позовній заяві від 16 жовтня 2015 року позивач вказував, що ОСОБА_8 набула право власності на підставі судового рішення, яке в подальшому було скасовано рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 липня 2013 року, тому безпідставно, з порушенням вимог закону відчужила її на користь ОСОБА_6, оскільки фактично не була власником цього майна.

ОСОБА_2 також посилався на те, що договір купівлі-продажу від 12 березня 2012 року укладений з порушенням статті 203 ЦК України, оскільки ОСОБА_8 не була власником квартири АДРЕСА_1 тому цей правочин необхідно визнати недійсним на підставі статті 215 ЦК України.

Крім того, позивач, обґрунтовуючи свої вимоги нормами статті 388 ЦК України, просив витребувати спірне майно у ОСОБА_6 (як добросовісного набувача), оскільки це майно вибуло з власності власника (ОСОБА_2), поза його волею.

У мотивувальній частині рішення має міститися обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Суди помилково застосували до вимог щодо договору купівлі-продажу від 12 березня 2012 року норми сімейного законодавства, оскільки відчужувачем за цим правочином не була дружина позивача (ОСОБА_3).

Відповідно до частин першої-третьої, п'ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення.

Проте, суди вказані норми права залишили поза увагою та не вирішили спір у межах заявлених вимог та на підставі поданих сторонами доказів, зокрема, не встановили, чи мала право ОСОБА_8 відчужувати спірну квартиру на користь ОСОБА_6, відповідно, не вирішили належним чином позовні вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 12 березня 2012 року.

Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння власника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем.

Так, від добросовісного набувача, який оплатно придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно лише в разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадене у того чи іншого, або вибуло з їхнього володіння іншим шляхом не з їхньої волі (частина перша статті 388 ЦК України).

Як вбачається з матеріалів справи, між позивачем та ОСОБА_6 відсутні жодні правовідносини щодо спірної квартири.

Разом із тим, відповідно до закріпленого в статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Отже, норма статті 388 ЦК України може застосовуватись як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Відповідно до частини першої статті 382 ЦК України квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання.

Згідно з частиною другою статті 183 ЦК України неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення.

Таким чином, витребувати можна лише індивідуально визначене майно, або майно яке виділено в натурі.

Вказані висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1168цс15.

Проте суди не встановили, чи виділено спірне майно в натурі, чи проживає позивач в квартирі АДРЕСА_1 і яку мету мав на увазі позивач, заявляючи вимогу про витребування своєї частки.

Суди вищевказаним нормам права не дали належної правової оцінки з урахуванням фактичних обставин справи, зокрема відсутністю між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 юридичних відносин щодо спірної квартири, отже не вирішили належним чином позовні вимоги про витребування 1/2 частини квартири, а також вимоги про скасування у Реєстрі запису про реєстрацію права власності на це нерухоме майно, яка є похідною від вирішення позову в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу від 12 березня 2012 року.

На підставі вищевикладеного суди під час нового розгляду повинні надати оцінку доводам учасників судового процесу, встановити фактичні обставини справи в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 12 березня 2012 року, витребування на користь ОСОБА_2 1/2 частини квартири та скасування у Реєстрі запису про реєстрацію права власності на 1/2 частину спірної квартири, зареєстрованої за ОСОБА_6, з урахуванням указаних вище норм матеріального права та вирішити спір по суті в межах заявлених вимог.

Частиною третьою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Частиною першою статті 400 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції під час розгляду справи в касаційному порядку не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Оскільки недоліки, допущені судами першої та апеляційної інстанцій, не можуть бути усунені при касаційному перегляді справи, рішення судів попередніх інстанцій в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 12 березня 2012 року, витребування у ОСОБА_6 на користь ОСОБА_2 1/2 частини квартири та скасування у Реєстрі запису про реєстрацію права власності на 1/2 частину спірної квартири, зареєстрованої за ОСОБА_6, підлягають скасуванню з передачею справи в цій частині на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 14 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 05 липня 2016 року скасувати в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, третя особа - ОСОБА_8, про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 12 березня 2012 року, витребування у ОСОБА_6 на користь ОСОБА_2 1/2 частини спірної квартири та скасування у Реєстрі прав власності на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності на 1/2 частину спірної квартири, зареєстрованої за ОСОБА_6, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді С. Ю. Мартєв

В.М. Сімоненко

І. М. Фаловська

С.П. Штелик