Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 24.03.2019 року у справі №755/231/17

Постанова

Іменем України

04 листопада 2020 року

м. Київ

справа № 755/231/17-ц

провадження № 61-3641св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Штелик С. П. (суддя-доповідач),

суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Петрова Є. В., Фаловської І. М.,

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргуОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 11 червня 2018 року у складі судді Гончарука В. П. та постанову Київського апеляційного суду від 05 грудня 2018 року у складі суддів: Поливач Л. Д., Махлай Л. Д., Шкоріної О. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_2,

відповідач - ОСОБА_1,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу.

Зазначав, що 29 вересня 2006 року він надав відповідачу позику у розмірі 10 тис. доларів США на 12 місяців зі сплатою 3 % у місяць за користування коштами, що підтверджується борговою розпискою. Крім того, 07 жовтня 2006 року він надав відповідачу 10 тис. доларів США у борг строком на 12 місяців зі сплатою 3 % у місяць за користування коштами, що підтверджується борговою розпискою. Однак, відповідач не виконав взяті на себе зобов'язання та грошові кошти не повернув, внаслідок чого станом на 28 грудня 2016 року утворилася заборгованість у розмірі 85 844 долари 86 центів США з яких: 20 тис. доларів США - сума основного боргу; 60 303 долари 88 центів США - сума невиплачених процентів за користування коштами; 5 540 доларів 98 центів США - 3 % річних від прострочених сум. Загальна сума заборгованості складає 85 844 долари 86 центів США, що в гривневому еквіваленті станом на 28 грудня 2016 року складає 2 287 823 грн 04 коп.

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_2 про встановлення нікчемності договорів позики, посилаючись на те, що, укладаючи договори позики, сторони не встановлювали грошовий еквівалент іноземної валюти, а використали саме іноземну валюту. Тобто, уклали договір щодо іноземної валюти між двома фізичними особами - не підприємцями без будь-якої ліцензії. А тому у відповідності до частини 2 статті 228 ЦК України такі договори є нікчемними. Просив суд встановити нікчемність договорів позики, укладених між ним та ОСОБА_2 29 вересня 2006 року та 07 жовтня 2006 року.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 11 червня 2018 року у задоволенні позовів відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що, як вбачається з наданих суду копій боргових розписок від 29 вересня 2006 року та 07 жовтня 2006 року, 20 тис. доларів США надавалися у борг строком на 12 місяців, у зв'язку з чим зобов'язання ОСОБА_1 повинні були бути виконані до 29 вересня 2007 року та 07 жовтня 2007 року відповідно, а позивач звернувся до суду 28 грудня 2016 року, тобто з пропуском строку позовної давності. Передача коштів в позику не є засобом платежу або застави, а тому необхідності в отриманні індивідуальної ліцензії для передачі коштів в іноземній валюті в позику немає. Таким чином, сторонами дотримана форма договору позики, необхідності в отриманні індивідуальної ліцензії на здійснення позики в іноземній валюті необхідності немає, тому зустрічний позов є безпідставним.

Короткий зміст рішення апеляційного суду

ПостановоюКиївського апеляційного суду від 05 грудня 2018 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині вирішення первісного позову. Позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково. Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 борг за договорами позики у розмірі 386 545 грн 40 коп. та 3 % річних у розмірі 34 820
грн 97 коп. Вирішено питання про судові витрати.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що, як пояснив суду ОСОБА_2, частина коштів поверталася йому позичальником у вигляді готівки, а частина - на його банківський рахунок. Останній переказ грошових коштів на картковий рахунок ОСОБА_1 здійснив 10 грудня 2016 року. В судовому засіданні 07 листопада 2018 року представник ОСОБА_1 пояснила суду, що вказані перекази грошей пов'язані з іншими відносинами між сторонами та не пов'язані з вказаними договорами позики.

Представник не змогла пояснити суду, з якими саме правовідносинами пов'язаний перерахунок коштів ОСОБА_1 на рахунок ОСОБА_2, а тому в наступне судове засідання (05 грудня 2018 року) суд викликав ОСОБА_1 для дачі особистих пояснень з цього питання, але як ОСОБА_1, так і його представник в судове засідання не з'явились, причини неявки суду не повідомили. За таких обставин, відповідачем не було спростовано твердження позивача про те, що грошові кошти на його картковий рахунок переказувались ОСОБА_1 саме за вказаними договорами позик. ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 здійснювали платежі за грошовими зобов'язаннями ОСОБА_1 за договорами позики по грудень 2016 року, що є підставою, передбаченою частиною 1 статті 264 ЦК України, для переривання перебігу позовної давності. А тому висновок суду першої інстанції про те, що позивачем було пропущено позовну давність, є помилковим. Зважаючи на те, що сторони в письмовій формі (формі укладення договорів позики) не продовжили їх строк, що є обов'язковим в силу статті 654 ЦК України, тому відсоткова ставка у розмірі 3 % на місяць не може застосовуватись поза межами строку договорів. Встановивши, що ОСОБА_1, отримавши від позивача позику, не повернув вчасно борг, суд вважає, що вимоги позивача за первісним позовом про стягнення 3 % річних від простроченої суми боргу підлягають частковому задоволенню з урахуванням заяви відповідача про застосування позовної давності. А тому стягненню з боржника підлягають три проценти річних за прострочення виконання грошового зобов'язання у межах позовної давності, тобто за три роки, що передували даті звернення із позовом про стягнення боргу до суду, за період з 28 грудня 2013 року по 28 грудня 2016 року. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку встановлених законом, право визначати грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті надано сторонам положеннями статті 524 ЦК України. Зокрема, суд вірно вважав, що передача коштів у позику не є засобом платежу або застави, а тому відсутня необхідність в отриманні індивідуальної ліцензії на здійснення позики в іноземній валюті.

АРГУМЕНТИ СТОРІН

(1) Доводи касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення в частині відмови у задоволенні зустрічного позову та задовольнити його позов, в іншій частині залишити без змін рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування матеріального закону.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про переривання строку позовної давності за вимогами первісного позивача, яким не доведено доказами, що повернення коштів відбулося у вказані ним дати. Іноземна валюта не може використовуватися, як засіб платежу в Україні, тому на укладення договорів позики потребувалася індивідуальна ліцензія. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

(2) Позиція ОСОБА_2.

У запереченні на касаційну скаргу ОСОБА_2 зазначає, що факт часткового погашення боргу підтверджується письмовими доказами у справі. Суд не оцінив показів свідків та не розглянув клопотання проти застосування позовної давності.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 13 травня 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали справи із Дніпровського районного суду м.

Києва. Зупинено виконання постанови Київського апеляційного суду від 05 грудня 2018 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку.

Ухвалою Верховного Суду від 02 жовтня 2020 року цивільну справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами у складі колегії з п'яти суддів.

Згідно частини 3 статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

08 лютого 2020 року набув чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі-Закон від 15 січня 2020 року № 460-IX).

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положеньЗакону від 15 січня 2020 року № 460-IX установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі-Закон від 15 січня 2020 року № 460-IX, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі-Закон від 15 січня 2020 року № 460-IX.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

29 вересня 2006 року ОСОБА_2 надав ОСОБА_1 позику у розмірі 10 тис. доларів США на 12 місяців зі сплатою 3 % на місяць за користування коштами, що підтверджується борговою розпискою. Крім того, 07 жовтня 2006 року він надав відповідачу 10 тис. доларів США у борг строком на 12 місяців зі сплатою 3 % на місяць за користування коштами, що підтверджується борговою розпискою.

Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

Частиною 1 статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Частиною 1 статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до частини 1 статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до частини 1 статті 1050 ЦК України.

Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу та 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом.

Зустрічний позивач посилається на нікчемність договорів позики, як таких, що порушують публічний порядок, оскільки предметом договорів є позика в іноземній валюті, а сторони не мають індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу.

Колегія суддів погоджується із висновками судів щодо необґрунтованості зустрічних позовних вимог, з огляду на таке.

У частині 1 статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог частині 1 статті 627 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.

При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Такі випадки передбачені статтею 193, частиною 4 статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII "Про зовнішньоекономічну діяльність", Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (далі - Декрет № 15-93), Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті".

Декретом № 15-93 встановлено режим здійснення валютних операцій на території України, визначено загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.

У статті 5 Декрету № 15-93 визначено, що операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України (далі - НБУ).

У частині четвертій названої статті перераховано випадки, у разі яких індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Індивідуальної ліцензії потребують такі операції: а) вивезення, переказування і пересилання за межі України валютних цінностей, за винятком:

вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами - резидентами іноземної валюти на суму, що визначається НБУ;

вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами - резидентами і нерезидентами іноземної валюти, яка була раніше ввезена ними в Україну на законних підставах;

платежів у іноземній валюті, що здійснюються резидентами за межі України на виконання зобов'язань у цій валюті перед нерезидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших майнових прав, за винятком оплати валютних цінностей та за договорами (страховими полісами, свідоцтвами, сертифікатами) страхування життя;

платежів у іноземній валюті за межі України у вигляді процентів за кредити, доходу (прибутку) від іноземних інвестицій;

вивезення за межі України іноземної інвестиції в іноземній валюті, раніше здійсненої на території України, в разі припинення інвестиційної діяльності;

платежів у іноземній валюті за межі України у вигляді плати за послуги з аеронавігаційного обслуговування повітряних суден, що справляється Європейською організацією з безпеки аеронавігації (Євроконтроль) відповідно до Багатосторонньої угоди про сплату маршрутних зборів, вчиненої в м. Брюсселі 12 лютого 1981 року, та інших міжнародних договорів;

переказ інвестором (представництвом іноземного інвестора на території України) за межі України іноземної валюти іншим інвесторам за відповідною угодою про розподіл продукції;

б) ввезення, переказування, пересилання в Україну валюти України, за винятком випадків, передбачених пунктом 2 статті 3 цього Декрету;

в) надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі;

г) використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України;

д) розміщення валютних цінностей на рахунках і у вкладах за межами України, за винятком:

відкриття фізичними особами - резидентами рахунків у іноземній валюті на час їх перебування за кордоном;

відкриття кореспондентських рахунків уповноваженими банками;

відкриття рахунків у іноземній валюті резидентами, зазначеними в абзаці четвертому пункту 5 статті 1 цього Декрету;

відкриття рахунків у іноземній валюті інвесторами - учасниками угод про розподіл продукції, в тому числі представництвами іноземних інвесторів за угодами про розподіл продукції;

е) здійснення інвестицій за кордон, у тому числі шляхом придбання цінних паперів, за винятком цінних паперів або інших корпоративних прав, отриманих фізичними особами - резидентами як дарунок або у спадщину.

У частині четвертій статті 5 Декрету № 15-93 наведено вичерпний перелік обставин, за яких особа, яка здійснює валютну операцію, має отримати на її здійснення індивідуальну ліцензію. Декретом № 15-93 не передбачено обов'язку в отриманні індивідуальної ліцензії на передачу/отримання між фізичними особами - резидентами/нерезидентами, які перебувають в Україні, іноземної валюти в позику.

Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.

Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Заборони на виконання грошового зобов'язання в іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.

Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України; у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

Таким чином, укладення договору позики в іноземній валюті між фізичними особами не має наслідком його нікчемність.

Крім того, відповідно до частин 1 та 2 статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, Цивільний кодекс України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.

При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.

З огляду на зазначене, публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

Отже, положеннями статті 228 Цивільного кодексу України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за статтею 228 Цивільного кодексу України потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Зазначене узгоджується з правовою позицією, викладеною в постановах Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі №6-1528цс15, Верховного Суду від 10 березня 2020 року у справі 910/24075/16, від 02 липня 2020 року у справі № 910/4932/19.

Зустрічним позивачем не доведено обставин, з якими закон пов'язує нікчемність правочину внаслідок порушення публічного порядку, тому відсутні підстави застосування наслідків нікчемного правочину.

Щодо вирішення апеляційним судом первісного позову, необхідно зазначити таке.

ОСОБА_1 у запереченні на первісний позов заявив про застосування до вимог первісного позивача позовної давності.

Главою 19 статтею 228 Цивільного кодексу України визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність.

Аналіз змісту наведених норм матеріального права у їх сукупності дає підстави для висновку, що до правових наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених статтею 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (стаття 267 ЦК України).

У статті 264 ЦК України визначено порядок переривання перебігу позовної давності. Так, згідно із цією статтею перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Позовна давність переривається у разі пред'явлення позову особою до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Аналіз зазначеної норми статті 264 ЦК України дає підстави для висновку, що йдеться про дві підстави для переривання перебігу позовної давності: а) вчинення особою дії, що свідчать про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку; б) пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Слід зауважити, що правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо у них є докази на підтвердження факту такого переривання.

У дослідженні обставин, пов'язаних із вчиненням зобов'язаною особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку (частина 1 статті 264 ЦК України), суду необхідно врахувати, що до дій, які свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати: визнання пред'явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає наявність боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов'язання передбачалося частинами або у виді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.

Таких висновків дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постановах від 05 червня 2019 року у справі № 905/1562/18, від 12 лютого 2020 року у справі № 917/1421/18, від 26 лютого 2020 року у справі № 910/4391/19.

Досліджуючи докази на підтвердження переривання відповідачем позовної давності, апеляційний суд виходив із того, що згідно виписки АТ КБ "Приватбанк" по картковому рахунку позивача (ОСОБА_2) ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 здійснювали платежі за грошовими зобов'язаннями ОСОБА_1 за договорами позики по грудень 2016 року, що є підставою, передбаченою частиною 1 статті 264 ЦК України, для переривання перебігу позовної давності. Всього ОСОБА_1 повернуто за борговими зобов'язаннями 94 400,00 грн, що складає 13 380 доларів США. Останній переказ грошових коштів на картковий рахунок ОСОБА_2, ОСОБА_1 здійснив 10 грудня 2016 року.

Разом з тим, апеляційний суд не дослідив, чи відображає виписка АТ КБ "Приватбанк" по картковому рахунку ОСОБА_2 обставини визнання ОСОБА_1 заборгованості за договорами позики 29 вересня 2006 року та від 07 жовтня 2006 року, у тому числі за її складовими (основний борг, проценти), обставини внесення особисто ОСОБА_1 коштів на повернення позики чи її частини не встановив, а, отже, дійшов передчасного висновку щодо переривання позовної давності за вимогами первісного позову.

Крім того, апеляційний суд вказав, що грошові перекази вчинялись ОСОБА_3 та ОСОБА_4 за вказівками ОСОБА_1 за договорами позики. На підтвердження цих обставин ОСОБА_2 зазначав, що зазначені особи взаємопов'язані, так як ОСОБА_4 є керівником ТОВ "Інвестпромгруп Континент", засновниками якого є ОСОБА_1 та ОСОБА_3, і саме за проханням ОСОБА_1 вказані особи переказували йому грошові кошти.

Між тим, вчинення особою дій, що свідчить про визнання нею свого боргу є підставою для переривання строку давності за умови, якщо такі дії вчинені особисто особою, до якої пред'явлено вимогу, а дії вчинені іншою особою (не відповідачем) не переривають строк позовної давності для пред'явлення вимог саме до відповідача (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постановах від 05 червня 2019 року у справі № 905/1562/18).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частини 3 , 4 статті 411 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року).

Оскільки колегія суддів позбавлена можливості встановити нові обставини, дослідити нові докази та надати їм відповідну правову оцінку, справа підлягає направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції в частині вирішення первісного позову. У такому разі розподіл судових витрат у вказаній частині розгляду справи відповідно до вимог статті 141 ЦПК України не проводиться.

Зустрічний позов судами вирішено із дотриманням норм процесуального права та правильним застосуванням матеріального закону, а тому в цій частині судові рішення залишаються без змін за статтею 410 ЦПК України. У цій частині перегляду справи судові витрати покладаються на заявника з огляду на те, що в цій частині касаційна скарга залишається без задоволення.

Керуючись статтями 400, 410, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 11 червня 2018 року в частині вирішення зустрічного позову та постанову Київського апеляційного суду від 05 грудня 2018 року в цій частині залишити без змін.

В частині вирішення первісного позову постанову Київського апеляційного суду від 05 грудня 2018 року скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: С. П. Штелик

А. І. Грушицький

А. А. Калараш

Є. В. Петров

І. М. Фаловська