Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 18.03.2018 року у справі №324/740/17

Постанова

Іменем України

18 вересня 2018 року

м. Київ

справа № 324/740/17

провадження № 61-10632св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

СтрільчукаВ.А. (суддя-доповідач), КарпенкоС.О., КузнєцоваВ.О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - Міністерство оборони України,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Пологівського районного суду Запорізької області від 11 вересня 2017 року у складі судді Каретник Ю. В. та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 18 січня 2018 року у складі колегії суддів: Бєлки Ю. В., Онищенко Е. А., Трофимової Д. А.,

ВСТАНОВИВ:

У травні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Міністерства оборони України про відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що з 05 серпня 1976 року по 07 жовтня 1998 року він проходив військову службу в Збройних Силах СРСР та України. У період з 21 по 31 травня 1986 року в ході виконання службового обов'язку у складі військової частини 30064 він брав участь в ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції (далі - ЧАЕС). Внаслідок виконання службового обов'язку він отримав чисельні захворювання та травми, які пов'язані з проходженням військової служби, в результаті чого у 2015 році йому була встановлена друга група інвалідності. Він позбавлений можливості вести повноцінний спосіб життя, відчуває біль, психологічний дискомфорт, багато коштів витрачає на лікування, тому вважає, що йому було завдано моральну шкоду, яку він оцінив у 320 тис. грн та просив стягнути з відповідача на свою користь.

Рішенням Пологівського районного суду Запорізької області від 11 вересня 2017 року позов ОСОБА_4 залишено без задоволення.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що наявність шкоди ще не свідчить про обов'язок її компенсації, так як необхідно довести наявність усіх складових цивільно-правової відповідальності, правильно визначивши суб'єкт такої відповідальності. Позивачем не доведено факт вчинення Міністерством оборони України протиправних дії або бездіяльності щодо спричинення йому моральної шкоди, наявності причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини саме відповідача в заподіянні шкоди.

Постановою Апеляційного суду Запорізької області від 18 січня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено. Рішення Пологівського районного суду Запорізької області від 11 вересня 2017 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

22 лютого 2018 року ОСОБА_4 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Пологівського районного суду Запорізької області від 11 вересня 2017 року і постанову Апеляційного суду Запорізької області від 18 січня 2018 року та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга ОСОБА_4 мотивована тим, що отримані ним під час виконання обов'язків військової служби захворювання та травми порушили його нормальні життєві зв'язки, змушують докладати додаткові зусилля для організації свого життя. Обов'язок держави відшкодувати завдану моральну шкоду покладається на Міністерство оборони України як на уповноважений орган державного управління, що відповідає правовому висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 21 жовтня 2014 року у справі № 3-86гс14.

Станом на час розгляду справи у Верховному Суді відзивів на касаційну скаргу не надійшло.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судами встановлено, що ОСОБА_4 у період з 21 по 31 травня 1986 року виконував службові обов'язки по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, що підтверджується виписками з наказів командира військової частини 30064 від 21 травня 1986 року № 98 та від 31 травня 1986 року № 105.

Згідно з довідкою до акта огляду медико-соціальної експертної комісії серії АВ № 0297231 від 06 квітня 2015 року ОСОБА_4 встановлено ІІ групу інвалідності внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС при виконанні обов'язку військової служби.

Позивач є інвалідом ІІ групи і має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни, а також має статус громадянина, який постраждав внаслідок Чорнобильської катастрофи (категорія 1), що підтверджується посвідченнями серії Є № 119748 та серії А № 124622с.

ОСОБА_4 неодноразово проходив курси стаціонарного лікування в медичних установах у зв'язку з наявними у нього захворюваннями.

Відповідно до частини першої та пункту 2 частини другої статті 23 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.

Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; в інших випадках, встановлених законом (стаття 1167 ЦК України).

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 5 постанови від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Отже, наявність шкоди ще не породжує абсолютного права на її відшкодування будь-якою особою, так як необхідно довести наявність усіх складових цивільно-правової відповідальності, правильно визначивши суб'єкта такої відповідальності.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей передбачені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Статтею 17 цього Закону визначено, що відшкодування військовослужбовцям заподіяної моральної шкоди проводиться у встановленому законодавством порядку.

Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно з пунктами 2, 3 рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) від 09 лютого 1999 року за загальновизнаним принципом права, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час якого вони настали або мали місце. Проте надання зворотної сили в часі нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.

Встановивши, що ОСОБА_4 отримав захворювання, які стали підставою для встановлення йому ІІ групи інвалідності, під час проходження військової служби в Радянській армії, суди правильно виходили з того, що спори про відшкодування шкоди повинні вирішуватися за законодавством, яке було чинним на момент виникнення у потерпілого права на таке відшкодування та дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для покладення обов'язку з відшкодування моральної шкоди саме на Міністерство оборони України, яке було утворено після отримання позивачем цих захворювань.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що порядок відшкодування моральної шкоди, визначений положеннями статті 1167 ЦК України, на норми якої посилався позивач, передбачений для деліктної відповідальності та на спірні правовідносини не поширюється, оскільки законом чітко врегульовано правовий та соціальний захист військовослужбовців у разі встановлення інвалідності, а питання відшкодування шкоди, заподіяної особам внаслідок участі у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, регулюються Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 13 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» держава бере на себе відповідальність за завдану шкоду громадян та зобов'язується відшкодувати її за пошкодження здоров'я або втрату працездатності громадянами та їх дітьми, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Розділом IV зазначеного Закону також передбачені компенсації та пільги громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Статтею 20 цього Закону передбачені гарантовані державою компенсації та пільги, що надаються особам, віднесеним до категорії 1, але у Законі відсутнє положення про відшкодування моральної шкоди.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що суди не взяли до уваги правовий висновок, Верховного Суду України, викладений у постанові від 21 жовтня 2014 року у справі № 3-86гс14, є безпідставними, оскільки Верховний Суд України у вказаній справі виходив з того, що на правовідносини, які виникли у 2008 році, поширюється положення статті 2 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України», якою передбачено, що Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі у разі їх розформування. Отже, обов'язок держави відшкодувати шкоду, завдану майну інших осіб внаслідок вибуху військових боєприпасів у мирний час, та шкоду, яку заподіяно внаслідок незаконних дій та бездіяльності військовослужбовців при здійсненні ними своїх повноважень, покладається на Міністерство оборони України як на уповноважений орган державного управління.

Таким чином, правовий висновок Верховного Суду України у вказаній справі не стосується правовідносин, які виникли між сторонами у цій справі.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним судом не встановлено.

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Пологівського районного суду Запорізької області від 11 вересня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 18 січня 2018 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов