Історія справи

Постанова КЦС ВП від 18.05.2023 року у справі №759/3563/22
Постанова КЦС ВП від 18.05.2023 року у справі №759/3563/22

Постанова

Іменем України

18 травня 2023 року

місто Київ

справа № 759/3563/22

провадження № 61-4713св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 15 листопада 2022 року, додаткове рішення Святошинського районного суду міста Києва від 02 грудня 2022 року, постановлені суддею Ключником А. С., постанову Київського апеляційного суду від 16 березня 2023 року та постанову (додаткове судове рішення) Київського апеляційного суду від 23 березня 2023 року, ухвалені колегією суддів у складі Мережко М. В., Ігнатченко Н. В., Савченка С. І.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивачки

ОСОБА_1 у лютому 2022 року звернулася до суду із позовом до ОСОБА_3 , третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації, у якому просила позбавити ОСОБА_3 батьківських прав стосовно малолітньої доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що вона та ОСОБА_3 26 жовтня 2014 року зареєстрували шлюб у Відділі державної реєстрації актів цивільного стану Святошинського районного управління юстиції у м. Києві, актовий запис № 1729.

Сторони мають дочку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням від 11 червня 2019 року у справі № 760/8463/19 Солом`янський районний суд міста Києва розірвав шлюб між цим подружжям.

Рішенням від 21 жовтня 2020 року у справі № 760/5726/20 Солом`янський районний суд міста Києва визначив місце проживання дитини сторін разом із матір`ю.

Позивачка стверджувала, що відповідач як батько належно не піклується про дитину, не виявляє заінтересованості в її подальшій долі, не цікавиться успіхами, станом її здоров`я, не піклується про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, не займається підготовкою до самостійного життя, зокрема, не забезпечує необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання. Не спілкується з дитиною в обсязі, потрібному для її нормального самоусвідомлення, не надає дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей, не сприяє засвоєнню нею загальних норм моралі, не виявляє інтересу до її внутрішнього світу, не створює умов для отримання нею освіти.

Стислий виклад заперечень відповідача та позиція третьої особи

Відповідач заперечував проти задоволення позову, зазначав, що не ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків.

Служба у справах дітей та сім`ї Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації надала висновок про недоцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_3 стосовно його малолітньої доньки ОСОБА_4 , просила розглянути справу з урахуванням найкращих інтересів дитини.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 15 листопада 2022 року Святошинський районний суд міста Києва відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виснував, що невиконання відповідачем своїх батьківських обов`язків щодо виховання та утримання дитини на час звернення позивача з позовом до суду відбувалося з поважних причин, а саме через неприязні стосунки між позивачем та відповідачем, який бажає опікуватися донькою, займатися її вихованням та матеріальним забезпеченням.

Суд зазначив, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом і може мати місце за умови доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Додатковим рішенням від 02 грудня 2022 року Святошинський районний суд міста Києва частково задовольнив заяву ОСОБА_3 про ухвалення додаткового рішення про стягнення судових витрат.

Суд стягнув із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у розмірі 25 000, 00 грн.

В іншій частині вимог заяви відмовив.

Стягуючи з позивача на користь відповідача судові витрати, суд першої інстанції зазначив, що, враховуючи характер виконаної адвокатом роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, а також критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, її складності та виконаної адвокатом роботи, а також значимості таких дій у справі, суд дійшов висновку про наявність підстав для зменшення їх розміру та стягнення з позивача на користь відповідача витрат на професійну правничу допомогу з 45 000, 00 грн до 25 000, 00 грн.

Постановою від 16 березня 2023 року Київський апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 , рішення Святошинського районного суду міста Києва від 15 листопада 2022 року та додаткове рішення Святошинського районного суду міста Києва від 02 грудня 2022 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, додатково зазначив, що позивачка не надала до суду безсумнівних, належних і допустимих доказів, які свідчать про свідоме нехтування відповідачем ОСОБА_3 своїми обов`язками з виховання дочки, а всі доводи позову зводяться виключно до того, що ОСОБА_3 не бере достатньої участі у вихованні дитини, що не може бути безумовною підставою для задоволення позову.

Постановою (додаткове судове рішення) від 23 березня 2023 року Київський апеляційний суд задовольнив заяву ОСОБА_3 про ухвалення додаткового судового рішення.

Суд стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судові витрати на правову допомогу у розмірі 30 000, 00 грн.

Розподіляючи витрати, понесені ОСОБА_3 на професійну правничу допомогу, апеляційний суд врахував, що у задоволенні апеляційної скарги позивача суд відмовив. За таких обставин, враховуючи складність справи та виконані роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, апеляційний суд зробив висновок про наявність підстав для задоволення клопотання ОСОБА_3 про стягнення із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судових витрат та витрат на правничу допомогу.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 04 квітня 2023 року із застосуванням засобів поштового зв`язку направила до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Святошинського районного суду міста Києва від 15 листопада 2022 року, додаткове рішення Святошинського районного суду міста Києва від 02 грудня 2022 року, постанову Київського апеляційного суду від 16 березня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду (додаткове судове рішення) від 23 березня 2023 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Також заявник просить розгляд справи проводити за її участю, вирішити питання про стягнення витрат на правничу допомогу, пов`язаних з розглядом справи.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявник, наполягаючи на тому, що оскаржувані рішення суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили з порушенням норм процесуального права і неправильним застосуванням норм матеріального права, визначила як підстави касаційного оскарження цих судових рішень те, що:

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у:

постанові Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 459/3411/18 (провадження № 61-10531св21), відповідно до яких виключно факт заперечення відповідачем проти позову про позбавлення його батьківських прав не свідчить про його інтерес до дитини та реальне бажання змінити поведінку на краще, а позбавлення батьківських прав не тягне невідворотних наслідків, оскільки не позбавляє особу права спілкуватися з дитиною, бачитися з нею, звернутися до суду з позовом про поновлення батьківських прав;

постанові Верховного Суду від 26 січня 2022 року у справі № 203/3505/19 (провадження № 61-14351св21), згідно з якими підставою для позбавлення батьківських прав є ухилення від виконання батьківських обов`язків з виховання дитини, що знаходить прояв у тому, що батьки (один з батьків) тривалий час не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, не забезпечують потрібного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, потрібному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі, а своєю негативною поведінкою дають поганий приклад і створюють небезпеку для її життя і здоров`я, не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти;

постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18), у постановах Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 199/3939/18-ц

(провадження № 61-15441св19), від 09 червня 2020 року у справі № 466/9758/16-ц (провадження № 61-39474св18), від 30 вересня 2020 року у справі № 379/1418/18 (провадження № 61-9124св20), у яких визначено, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правничої допомоги, документи, що доводять оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правничої допомоги, оформлені у встановленому законом порядку. Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Ненадання документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про їх відшкодування;

постанові Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 922/1163/18, відповідно до яких незазначення в договорі про надання правничої допомоги розміру та/або порядку обчислення адвокатського гонорару (як погодинної оплати або фіксованого розміру) не дає як суду, так і іншій стороні спору, можливості пересвідчитися у дійсній домовленості сторін щодо розміру адвокатського гонорару. Визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити з встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність»;

- суд апеляційної інстанції розглянув справу за відсутності ОСОБА_1 , належно не повідомленої про дату, час і місце судового засідання;

- суд апеляційної інстанції не врахував усіх доказів та обставин, що мають значення для розгляду справи.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_3 у травні 2023 року із застосуванням електронного зв`язку надіслав до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

На переконання відповідача, посилання у касаційній скарзі на правові висновки Верховного Суду, зроблені у постановах від 29 вересня 2021 року у справі № 459/3411/18 та від 26 січня 2022 року у справі № 203/3505/19, є нерелевантним. Водночас суди обґрунтовано застосували до спірних правовідносин правовий висновок Верховного Суду, зроблений у постанові від 06 травня 2020 року у справі № 753/2025/19, відповідно до якого факт заперечення відповідачем проти позову про позбавлення його батьківських прав свідчить про його інтерес до дитини, свідоме нехтування відповідачем своїми обов`язками має бути доведено.

Також стверджує, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили оскаржувані судові рішення з дотриманням норм процесуального права, вирішили справу відповідно до закону, повно і всебічно з`ясували обставини, на які сторони посилалися, а також дослідили у судовому засіданні надані до суду докази.

Відповідач також просить розгляд справи проводити за його участю та вирішити питання про стягнення з позивача на його користь судових витрат.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 11 квітня 2023 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 .

За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 26 жовтня 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зареєстрували шлюб у Відділі державної реєстрації актів цивільного стану Святошинського районного управління юстиції у м. Києві, актовий запис № 1729.

Сторони мають спільну дитину - дочку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням від 11 червня 2019 року у справі №760/8463/19 Солом`янський районний суд міста Києва розірвав шлюб, укладений між цими сторонами.

Рішенням від 21 жовтня 2020 року у справі № 760/5726/20 Солом`янський районний суд міста Києва визначив місце проживання дитини з матір`ю.

У висновку від 12 вересня 2022 року № 108-7343 Служба у справах дітей та сім`ї Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації зазначила про недоцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_3 стосовно його малолітньої доньки ОСОБА_4 .

Служба зазначила, що у бесіді з працівниками служби 03 серпня 2021 року малолітня ОСОБА_4 повідомила, що живе з мамою та батьком ОСОБА_3 , пізніше повідомила про Іслама , який є іншим татом. Про батька ОСОБА_3 знає, але бачила його давно, засобами телефонного зв`язку спілкувалася з ним давно, подарунків також давно не отримувала від нього. Щодо побачень з батьком не заперечує, не проти погуляти з ним декілька годин в парку.

Під час спілкування з працівниками служби 01 серпня 2022 року ОСОБА_4 повідомила, що проживає з мамою, займається додатковими розвиваючими заняттями перед школою, на свята її вітають рідні, бабуся, дід, дядько, про батька не згадувала.

Згідно з висновком експертного дослідження від 28 січня 2022 року виявлено негативні наслідки для психоемоційного стану ОСОБА_4 , що знайшло прояв у підвищенні тривожності при згадуванні про батька, страху його побачити, зустрічі з батьком можуть бути тільки за згодою дитини, на безпечній для дитини території, прив`язаність до батька порушена, ставлення дитини до батька характеризується емоційним відторгненням, дистанціюванням, наявністю негативного ставлення, негативної оцінки його дій.

Також у висновку зазначено, що ОСОБА_3 є фізичною особою-підприємцем, матеріально та житлом забезпечений. Печерський районний у місті Києві центр соціальних служб 12 липня 2021 року здійснив оцінку потреб сім`ї ОСОБА_3 . Ознак складних життєвих обставин не виявлено.

З огляду на такі обставини Служба у справах дітей та сім`ї Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації дійшла висновку про недоцільність позбавлення ОСОБА_3 батьківських прав щодо його малолітньої доньки ОСОБА_4 .

Суди встановили, що між позивачкою та відповідачем виникли неприязні стосунки, проте відповідач цікавиться станом здоров`я дитини, її розвитком, а також бажає надалі піклуватись про дитину.

Право, застосоване судом

Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Забезпечення найкращих інтересів дитини - дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров`я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити (абзац четвертий частини першої статті 1 Закону України «Про охорону дитинства»).

Частиною першою статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

Виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша статті 12 Закону України «Про охорону дитинства»).

Частиною сьомою статті 7 СК України передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно з частинами першою-четвертою статті 150 СК України батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину.

Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності (частина перша статті 155 СК України).

Відповідно до статті 165 СК України право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою статті 164 СК України. Зокрема, пунктом 2 частини першої статті 164 СК України визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти.

Тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання обов`язків з виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема, не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини, проте лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді цієї категорії справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і потрібно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

У справі «Мамчур проти України» від 16 липня 2015 року (заява № 10383/09) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте потрібно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку треба враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (§ 100).

У §§ 54, 57, 58 рішення ЄСПЛ «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини. Питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також міг свідчити про його інтерес до дитини.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі, щодо вирішення судами спору по суті

Верховний Суд в оцінці обставин справи керується тим, що суд на перше місце ставить якнайкращі інтереси дитини, оцінка яких включає знаходження балансу між усіма елементами, потрібними для постановлення рішення. Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, тощо), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування потрібно вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

Відповідно до статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд застосовує системний аналіз норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та враховує, що позбавлення батьківських прав як крайній захід впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків,допускається виключно тоді, коли змінити поведінку батьків у кращий бік неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.

Вирішуючи спір, враховуючи наведені норми матеріального права, повністю встановивши фактичні обставини справи, які мають істотне значення для її вирішення, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, зробив висновок, що позивачка не довела існування достатніх підстав для застосування до відповідача такого крайнього заходу як позбавлення батьківських прав.

В оцінці цих висновків судів першої та апеляційної інстанцій Верховний Суд врахував таке.

У справі, що переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, встановив, що в матеріалах справи немає доказів свідомого ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, його винної поведінки, оскільки ОСОБА_3 , заперечуючи проти позову, зазначав, що він бажає спілкуватися з донькою, однак з боку матері останнім часом створюються в цьому перешкоди. Суди встановили, що між позивачкою та відповідачем виникли неприязні стосунки, проте відповідач цікавиться станом здоров`я дитини, її розвитком, а також бажає надалі піклуватися про дитину.

Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що за браком безсумнівних, належних і допустимих доказів, які свідчать про свідоме нехтування відповідачем ОСОБА_3 своїми обов`язками щодо виховання дочки, а всі доводи позову зводяться лише до того, що ОСОБА_3 не бере достатньої участі у вихованні дитини, не можуть слугувати переконливими підставами для позбавлення його батьківських прав.

З огляду на встановлені судами обставини справи, що переглядається, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про неіснування достатніх підстав для позбавлення відповідача позбавлення батьківських прав, оскільки докази, подані позивачкою, беззаперечно не підтверджують факт свідомого нехтування відповідачем його батьківськими обов`язками. Брак спілкування між сторонами зумовлений передусім існуванням складних (напружених) стосунків між ними, водночас дії відповідача свідчать, що він не втратив інтерес до участі у вихованні дочки, відновлення стосунків із нею.

Водночас Верховний Суд наголошує, що за умови невстановлення винної поведінки одного з батьків, обставин нехтування ним своїми батьківськими обов`язками суд не може відмовити в позові з тих підстав, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, адже такі висновки свідчать про існування обставин винної поведінки одного з батьків, нехтування ним своїми батьківськими обов`язками. Таких обставин недостатньо для позбавлення батька батьківських прав, проте у разі незміни поведінки батька у вихованні дитини, у подальшому такі обставини можуть слугувати підставою для задоволення позову про позбавлення батьківських прав.

У справі, що переглядається, суди не встановили обставин винної поведінки відповідача, а також нехтування ним своїми батьківськими обов`язками, а тому не є підставою відмови у позові те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, адже позивач не довела винної поведінки відповідача та нехтування ним своїми батьківськими обов`язками, та саме недоведеність позовних вимог і є підставою у відмові у задоволенні позову у цій справі.

Проте такі порушення, допущені судами першої та апеляційної інстанції, не призвели до неправильного вирішення спору по суті та не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.

Суд касаційної інстанції також відхиляє доводи касаційної скарги про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 459/3411/18 (провадження № 61-10531св21), від 26 січня 2022 року у справі № 203/3505/19 (провадження № 61-14351св21).

У постанові від 29 вересня 2021 року у справі № 459/3411/18 (провадження № 61-10531св21) Верховний Суд дійсно зазначив, що лише факт заперечення відповідачем проти позову про позбавлення його батьківських прав не свідчить про його інтерес до дитини та реальне бажання змінити поведінку на краще, а позбавлення батьківських прав не тягне невідворотних наслідків, оскільки не позбавляє особу права спілкуватися з дитиною, бачитися з нею, звернутися до суду з позовом про поновлення батьківських прав.

Такий висновок зроблений за інших фактичних обставин справи, зокрема, у зазначеній справі суди встановили, що відповідач нехтує потребами своєї дочки, порушує права дитини на належне батьківське виховання та не виконує батьківських обов`язків. Відповідач не довів зміну своєї поведінки стосовно дитини, прагнення здійснювати належне піклування за нею, не спростував, що свідомо нехтував обов`язками батька стосовно дочки. За обставинами зазначеної справи батько агресивно поводився до своєї дочки, встановлено факт побиття дитини тощо.

Натомість у справі, яка переглядається, суди не встановили таких обставин, відповідач виявляє бажання спілкуватися з дитиною, брати участь у її вихованні, проте існують перешкоди, зокрема неприязні стосунки з матір`ю дитини.

Тож, враховуючи, що зазначений правовий висновок у постанові від 29 вересня 2021 року у справі № 459/3411/18

(провадження № 61-10531св21) Верховний Суд сформував за інших фактичних обставин справи, немає підстав для його застосування до спірних правовідносин.

До того ж, окрім заперечення проти позову, відповідач у справі, яка переглядається, звертався до позивача із зустрічним позовом про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною та її вихованні, який суд повернув, після чого ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною та у її вихованні в іншому судовому провадженні (справа № 760/8910/22), яке відкрито ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 20 жовтня 2022 року.

Врахувавши встановлені судами першої та апеляційної інстанцій фактичні обставини справи, Верховний Суд дійшов висновку, що згаданій правовій позиції оскаржувана постанова апеляційного суду не суперечить.

У постанові від 26 січня 2022 року у справі № 203/3505/19

(провадження № 61-14351св21), на яку послалася заявник у касаційній скарзі, Верховний Суд зазначив, що підставою для позбавлення батьківських прав є ухилення від виконання батьківських обов`язків з виховання дитини, що знаходить прояв у тому, що батьки (один з батьків) тривалий час не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, не забезпечують потрібного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, потрібному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі, а своєю негативною поведінкою дають поганий приклад і створюють небезпеку для її життя і здоров`я, не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

У зазначеній справі суди не встановили факт ухилення батька від виконання ним батьківських обов`язків з виховання дитини, доводи касаційної скарги в цій частин зводяться до необхідності здійснення переоцінки доказів у справі, що не входить до повноважень суду касаційної інстанції відповідно до статті 400 ЦПК України.

Касаційна скарга не містить доводів про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили та не надали правової оцінки тим чи іншим доказам, наявним у справі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Тож відповідні доводи касаційної скарги не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень із направленням справи на новий судовий розгляд або ухвалення нового рішення у справі.

У справі, що переглядається, висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать висновкам Верховного Суду,викладеним у наведених у касаційній скарзі постановах, які ухвалені за інших фактичних обставин справ та з урахуванням наявних у кожній із зазначених справ доказів, а тому не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, в яких, як встановили суди першої та апеляційної інстанцій, відповідач виявляє бажання виконувати свої батьківські обов`язки, спілкуватися з дочкою, проте через неприязні стосунки між батьками об`єктивно існують перешкоди у реалізації батьком своїх прав та обов`язків, а тому відповідач звернувся до суду із позовом про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною та у її вихованні.

Щодо доводів заявника про несплату відповідачем аліментних платежів на утримання дитини, то Верховний Суд врахував, що сама лише несплата відповідачем аліментів не є безумовною підставою для позбавлення відповідача батьківських прав, оскільки існують інші правові механізми впливу на платника аліментів в разі допущення ним порушень.

Надаючи оцінку доводам заявника, що суд не допитав свідків позивача, Верховний Суд врахував, що заявник не повідомила, яких свідків просила допитати та які обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, могли повідомити судові ці свідки.

Щодо нез`ясування судом думки дитини, то Верховний Суд врахував, що нездійснення таких дій судом дійсно є порушенням, проте з`ясована в судовому засіданні думка дитини не є єдиною підставою, яка враховується під час вирішення питання про позбавлення батьківських прав, оскільки вона може бути висловлена під впливом певних зовнішніх факторів, яким дитина через малолітній вік неспроможна надавати об`єктивну оцінку, та не завжди відповідає інтересам самої дитини, що узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, зробленому у постанові від13 липня 2022 року у справі № 705/3040/18 (провадження № 61-19878св21).

Тож за обставин справи, коли встановлено, що відповідач свідомо не ухиляється від виконання батьківських обов`язків, не з його вини не бере повноцінної участі у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, заявник не довела, що думка дитини могла б стати підставою для задоволення позову.

Верховний Суд також відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не повідомив заявника про апеляційний розгляд справи.

У матеріалах справи наявна судова повістка-повідомлення про те, що розгляд справи призначено на 16 березня 203 року о 9:45 год. в приміщенні Київського апеляційного суду, яка направлена заявнику на адресу її електронної пошти ІНФОРМАЦІЯ_2 (том 2. а. с. 223). Цю судову повістку-повідомлення направлено на згадану електронну пошту 24 лютого 2023 року (том 2, а. с. 224).

В оцінці належного повідомлення заявника про апеляційний розгляд засобами електронного поштового зв`язку Верховний Суд врахував, що таку електронну пошту як адресу для листування ОСОБА_1 самостійно повідомила суду.

У постанові від 20 січня 2023 року у справі № 465/6147/18

(провадження № 61-8101св22) Верховний Суд сформував висновок про те, що якщо учасник надав суду електронну адресу (хоча міг цього і не робити), зазначивши її у заяві (скарзі), то потрібно припустити, що учасник справи бажає, принаймні не заперечує, щоб ці засоби комунікації використовувалися судом. Це, в свою чергу, покладає на учасника справи обов`язок отримувати повідомлення і відповідати на них. З огляду на це суд, який комунікує з учасником за допомогою повідомлених ним засобів, діє правомірно і добросовісно. Тому потрібно виходити з презумпції обізнаності - особа, якій адресовано повідомлення суду через такі засоби комунікації, знає або принаймні повинна була дізнатися про повідомлення.

Тож, враховуючи, що заявник самостійно повідомила апеляційному суду адресу своєї електронної пошти ІНФОРМАЦІЯ_2 , тому обґрунтованим є висновок, що ОСОБА_1 була обізнана або принаймні повинна була дізнатися про розгляд справи апеляційним судом 16 березня 2023 року. Такі обставини заявник у касаційній скарзі не спростувала.

Висновки за результатами касаційного перегляду рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду по суті спору

Резюмуючи, Верховний Суд не встановив порушень судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, які призвели до неправильного вирішення спору по суті. Доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Недостатня участь батька у вихованні дитини не може бути підставою для позбавлення його батьківських прав, таке допускається лише за умови умисної та винної поведінки, що полягає в ухиленні від виконання батьківських обов`язків, коли змінити поведінку батька неможливо.

Факт заперечення відповідачем проти позову про позбавлення його батьківських прав, звернення до суду із позовом про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, свідчить про його інтерес до дочки. Брак спілкування між батьком та дочкою зумовлений неприязними стосунками колишнього подружжя, що не може бути підставою для позбавлення відповідача батьківських прав відносно їх спільної дочки.

Верховний Суд визнає необґрунтованими доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій неповно встановили фактичні обставини справи, надавши вибіркову оцінку зібраним у справі доказам, оскільки суди належно обґрунтували прийняття чи відхилення того чи іншого доказу, надали вичерпні відповіді на усі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а тому доводи касаційної скарги в цілому зводяться до непогодження з оскаржуваними судовими рішеннями та здійснення переоцінки доказів у справі, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, тоді суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Щодо стягнення з позивачки на користь відповідача витрат на правничу допомогу, понесених у суді першої інстанції

Надаючи оцінку доводам касаційної скарги щодо вирішення судом першої інстанції питання про стягнення з позивачки на користь відповідача витрат на правничу допомогу, понесених у суді першої інстанції, Верховний Суд врахував таке.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

У пункті 3 частини першої статті 270 ЦПК України передбачено, що суд, який ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Відповідно до частин першої, третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

За правилами частин першої, другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує, чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі, чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися (частина третя статті 141 ЦПК України).

Згідно з частиною восьмою статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

У статті 246 ЦПК України зазначено, що якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог. Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше двадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог. У випадку, визначеному частиною другою цієї статті, суд ухвалює додаткове рішення в порядку, передбаченому статтею 270 цього Кодексу.

Відповідач 21 листопада 2022 року звернувся до суду із заявою про стягнення з позивача на його користь судових витрат на правничу допомогу у розмірі 45 000, 00 грн, на підтвердження яких надав копію договору про надання правової допомоги від 03 червня 2022 року № 03/06, додаток від 03 червня 2022 року № 1 до договору про надання правової допомоги від 03 червня 2022 року № 03/06, розрахунок витрат на правничу допомогу від 16 листопада 2022 року, копію акта надання послуг від 16 листопада 2022 року № 1 до договору про надання правової допомоги від 03 червня 2022 року № 03/06 з детальним описом робіт (надання послуг).

У постанові від 06 березня 2019 року у справі № 922/1163/18, на яку заявник посилається у касаційній скарзі, Верховний Суд виснував, що незазначення в договорі про надання правничої допомоги розміру та/або порядку обчислення адвокатського гонорару (як погодинної оплати або фіксованого розміру) не дає як суду, так і іншій стороні спору, можливості пересвідчитися у дійсній домовленості сторін щодо розміру адвокатського гонорару. Визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити з встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність»;

Відповідно до пунктів 4.2, 4.3 договору про надання правової допомоги від 03 червня 2022 року № 03/06 розмір гонорару, який підлягає сплаті клієнтом, визначається за згодою сторін та зазначається в акті про надання правової допомоги, з розрахунку вартості 1 години роботи адвоката, що становить 6 000, 00 грн з ПДВ. Попередньо узгоджений сторонами розмір гонорару може зазначатися у додатках до договору. Остаточний розмір гонорару, який підлягає сплаті клієнтом, зазначається в актах про надання правової допомоги, які формуються в міру необхідності та вручаються безпосередньо клієнту (уповноваженій особі клієнта) або направляються засобами поштового чи комунікаційного зв`язку за його місцезнаходженням.

Згідно з пунктом 3 додатка № 1 до договору про надання правової допомоги від 03 червня 2022 року № 03/06 загальна вартість правової допомоги адвокатського об`єднання за цим додатком складає 45 000, 00 грн.

За пунктом 4 додатка № 1 до договору про надання правової допомоги від 03 червня 2022 року № 03/06 вартість правової допомоги оплачується клієнтом протягом 10 робочих днів з моменту виставлення адвокатським об`єднанням рахунку на оплату.

Відповідно до акта надання послуг від 16 листопада 2022 року № 1 до договору про надання правової допомоги від 03 червня 2022 року № 03/06 з детальним описом робіт (надання послуг) представник відповідача надав правничу допомогу на загальну суму 45 000, 00 грн.

Тож сторони у договорі про надання правової допомоги та додатку до нього визначили порядок обчислення гонорару, порядок його сплати, що спростовує доводи касаційної скарги в цій частині.

Оскаржуване додаткове рішення суду першої інстанції в цій частині не суперечить правовому висновку Верховного Суду, наведеному заявником у касаційній скарзі, щодо необхідності зазначення порядку обрахунку гонорару у договорі.

Також заявник посилається у касаційній скарзі на правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18), у постановах Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 199/3939/18-ц

(провадження № 61-15441св19), від 09 червня 2020 року у справі № 466/9758/16-ц (провадження № 61-39474св18), від 30 вересня 2020 року у справі № 379/1418/18 (провадження № 61-9124св20), відповідно до яких склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин до суду повинні бути надані договір про надання правничої допомоги, документи, що доводять оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правничої допомоги, оформлені у встановленому законом порядку. Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Ненадання документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Верховний Суд встановив, що оскаржуване додаткове рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним правовим висновкам Верховного Суду.

Так, суд першої інстанції зазначив, що, враховуючи характер виконаної адвокатом роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, виходячи з конкретних обставин справи, її складності та виконаної адвокатом роботи, та значимості таких дій у справі, суд дійшов висновку про наявність підстав для зменшення їх розміру та стягнення з позивачки на користь відповідача витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 25 000, 00 грн, коли відповідач просив стягнути 45 000, 00 грн.

Доводи касаційної скарги в цій частині висновків суду першої інстанції, який здійснив розподіл судових витрат з урахуванням принципів реальності, розумності та співмірності таких витрат, не спростовують, зводяться до непогодження із оскаржуваним судовим рішенням, на правильність розподілу судових витрат не впливають.

Підсумовуючи, Верховний Суд не встановив підстав для скасування додаткового рішення суду першої інстанції про розподіл судових витрат, понесених відповідачем у суді першої інстанції, яке залишене без змін постановою апеляційного суду. Доводи касаційної скарги в цій частині висновків суду першої інстанції не спростовують.

Щодо розподілу судових витрат, понесених відповідачем у суді апеляційної інстанції

Заперечуючи проти здійсненого судом апеляційної інстанції розподілу судових витрат, зокрема понесених відповідачем витрат на правничу допомогу у суді апеляційної інстанції, заявник зазначила, що суд апеляційної інстанції вирішив таке питання без повідомлення сторін.

Відповідно до змісту оскарженої постанови (додаткове судове рішення) вона прийнята судом апеляційної інстанції у відкритому судовому засіданні без повідомлення учасників справи.

Відповідно до частини третьої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення.

Верховний Суд, застосовуючи частину третю статті 270 ЦПК України, дійшов висновку, що оскільки справа по суті була розглянута у відкритому судовому засіданні з повідомленням учасників справи, тому й вирішення питання про ухвалення додаткового рішення повинно було відбуватися у тому самому порядку, у якому ухвалювалося судове рішення, тобто у відкритому судовому засіданні з повідомленням учасників справи.

Подібні висновки сформував Верховний Суд у постанові від 27 жовтня 2021 року у справі № 182/6521/16 (провадження № 61-1461св21).

Постановлення судом апеляційної інстанції додаткового рішення з порушенням положень частини третьої статті 270 ЦПК України позбавило заявника права на участь у судовому засіданні під час вирішення питання про розподіл судових витрат, в тому числі можливості позивача реалізувати своє право на подання, в силу змагальності процесу, процесуальної позиції (аргументів, заперечень) щодо заяви відповідача.

З огляду на те, що заяву відповідача про ухвалення додаткового рішення апеляційний суд розглянув не в тому самому порядку, що й судове рішення (тобто без обов`язкового повідомлення учасників справи), оскаржувана постанова апеляційного суду (додаткове судове рішення) від 23 березня 2023 року підлягає скасуванню з направленням справи в цій частині на новий судовий розгляд. Оскаржена постанова (додаткове судове рішення) є такою, що прийнята з порушенням норм процесуального права, зокрема без повідомлення належним чином позивача про розгляд такої заяви, що відповідно до пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України є безумовною підставою для скасування оскаржуваного судового рішення з направленням справи на новий судовий розгляд.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд встановив, що рішення суду першої інстанції, додаткове рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають. Інші доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваних судових рішень. Повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03).

Переглянувши у касаційному порядку рішення суду першої інстанції, додаткове рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, з урахуванням того, що суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення не суперечать правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у наведених у касаційній скарзі постановах.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що рішення суду першої інстанції, додаткове рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції потрібно залишити без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Водночас Верховний Суд встановив, що оскаржена постанова (додаткове судове рішення) апеляційного суду від 23 березня 2023 року ухвалена з порушенням норм процесуального права, зокрема без повідомлення учасників справи, що призвело до порушення прав заявника подати свої заперечення на заяву відповідача про розподіл судових витрат, а отже, апеляційний суд допустив порушення змагальності судового процесу у цивільній справі, що є безумовною підставою для скасування оскарженої постанови (додаткового судового рішення) апеляційного суду із направленням справи в цій частині на новий судовий розгляд.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою.

Щодо розподілу судових витрат у справі

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

В ухвалі від 19 січня 2022 року у справі № 500/2632/19

(провадження № 11-436апп21) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Водночас у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції, тоді розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Враховуючи, що в цій справі Верховний Суд не змінив рішення судів першої та апеляційної інстанцій і не ухвалив нове рішення, а виснував про залишення без змін рішення суду першої інстанції, додаткового рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду без змін, водночас зробив висновок і про скасування постанови (додаткового судового рішення) апеляційного суду від 23 березня 2023 року та направлення справи в цій частині на новий апеляційний розгляд, тому немає підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції.

Судові витрати, в тому числі понесені сторонами у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду вирішення питання про ухвалення апеляційним судом по суті, тобто за загальними правилами розподілу судових витрат.

Питання про прийняття або відхилення доказів на підтвердження понесених судових витрат підлягає вирішенню повноважним судом під час розподілу судових витрат.

Щодо клопотання сторін про розгляд справи за їх участю

Розгляд цієї справи здійснюється Верховним Судом в попередньому судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Тобто попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Верховний Суд є судом права, а не факту, і, діючи в межах повноважень та порядку, визначених частиною першою статті 400 ЦПК України, не може встановлювати обставини справи, які можуть додатково пояснити її учасники, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Верховний Суд створює учасникам справи належні умови для ознайомлення з рухом справи шляхом надсилання процесуальних документів, у яких такий рух описаний. Кожен із учасників справи має право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема з аргументами іншої сторони, та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог ЦПК України.

Згідно із частиною першою статті 6 Конвенції однією з істотних гарантій справедливого судового розгляду є публічний судовий розгляд.

Практика ЄСПЛ з питань гарантій публічного характеру провадження в судових органах у контексті пункту 1 статті 6 Конвенції свідчить про те, що публічний розгляд справи може бути виправданим не в кожному випадку (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Axen v. Germany», заява № 8273/78; рішення від 25 квітня 2002 року у справі «Varela Assalino contre le Portugal», заява № 64336/01). Так, у випадках коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи.

ЄСПЛ у рішенні від 26 травня 1988 року у справі «Ekbatani v. Sweden», заява № 10563/83,зазначив, що якщо розгляд справи в суді першої інстанції був публічним, відсутність публічності при розгляді справи в другій і третій інстанціях може бути виправданою особливостями процедури в цій справі. Якщо апеляційна скарга стосується виключно питання права, залишаючи осторонь фактичні обставини справи, то вимоги статті 6 Конвенції можуть бути дотримані і тоді, коли заявнику не було надано можливості бути заслуханим в апеляційному чи касаційному суді особисто.

Оскільки попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи, Верховний Суд у справі, що переглядається, не встановив потреби викликати учасників справи з метою надання ними пояснень, тому у задоволенні відповідних клопотань варто відмовити.

Керуючись статтями 400 401 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотань ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про розгляд справи за участю сторін відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову (додаткове судове рішення) Київського апеляційного суду від 23 березня 2023 року скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 15 листопада 2022 року, додаткове рішення Святошинського районного суду міста Києва від 02 грудня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 березня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак