Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 14.10.2019 року у справі №534/997/18

Постанова

Іменем України

18 березня 2020 року

м. Київ

справа № 534/997/18

провадження № 61-17909св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

представник позивачів - ОСОБА_3 ,

відповідач - ОСОБА_4 ,

представник відповідача - ОСОБА_5 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 14 травня 2019 року у складі судді Куц Т. О. та постанову Полтавського апеляційного суду від 23 вересня 2019 року у складі колегії суддів: Триголова В. М., Дорош А. І., Лобова О. А.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2018 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 звернулися до суду із позовом до ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні майном і зняття з реєстрації місця проживання.

Позовна заява мотивована тим, що їм на праві спільної часткової власності належить квартира АДРЕСА_1 .

У січні 1997 року у належній їм на праві власності квартирі був зареєстрований ОСОБА_4 , як член сім`ї, оскільки 06 травня 1994 року відділом реєстрації актів цивільного стану Комсомольського міського управління юстиції Полтавської області було зареєстровано шлюб між ОСОБА_4 і ОСОБА_1

25 травня 2010 року шлюб між ОСОБА_4 і ОСОБА_1 було розірвано, про що у Книці реєстрації розірвань шлюбів зроблено відповідний актовий запис № 84.

Вказували, що після розірвання шлюбу ОСОБА_4 , який не є членом їхньої сім`ї, продовжує проживати в указаній квартирі. З часу розірвання шлюбу відносини між ними значно погіршилися, оскільки ОСОБА_4 своєю поведінкою систематично порушує загальноприйняті правила співжиття, створює обстановку, за якої спільне проживання з ним стає неможливим. Він не проявляє поваги до них, поводиться з ними вкрай зневажливо. Вони зазнають значних незручностей через те, що в їх житловому приміщенні проживає особа, з якою вони вже тривалий час перебувають у неприязних відносинах. Договір найму з ОСОБА_4 вони не укладали, а тому самостійно несуть витрати на утримання майна.

Вказані обставини роблять неможливим їх спільне проживання в одному житлі.

На підставі вказаного ОСОБА_1 і ОСОБА_2 просять суд усунути їм перешкоди у користуванні власністю, а саме квартирою АДРЕСА_1 шляхом позбавлення ОСОБА_4 права користування вказаним житлом і зняття його з реєстрації місця проживання.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Комсомольського міського суду Полтавської області від 14 травня 2019 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 23 вересня 2019 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 і ОСОБА_2 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що відповідач вселився у спірний будинок як член сім`ї позивачів та зареєстрований у ньому, припинення сімейних відносин з власником житла не позбавляє відповідача права на користування житловим приміщенням.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 і ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення скасувати і ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 22 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 березня 2020 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішень не врахували, що позивачі, як власники спірної квартири, мають право вимагати усунення перешкод у здійсненні ними права на користування і розпорядження власним майном. Також суди не надали належної оцінки тому, що проживання відповідача в указаній квартирі та її невелика житлова площа (39,7 кв. м) позбавляє можливості позивачів у повній мірі використовувати це житло для власних потреб, вселити до неї інших осіб, створити нову сім`ю. Крім того, весь тягар утримання квартири лежить на позивачах, а проживання у ній ОСОБА_4 призводить до збільшення витрат на оплату житлово-комунальних послуг.

Відзив на касаційну скаргу відповідачем не подано

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 10 жовтня 1997 року квартира АДРЕСА_1 належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .

Згідно з довідкою від 31 травня 2018 року № 1062, виданої комунальним житлово-експлуатаційним підприємством № 3, у квартирі АДРЕСА_1 , зареєстровані три особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 і ОСОБА_4 .

У період з 06 травня 1994 року до 25 травня 2010 року ОСОБА_1 і ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі.

Позивачі стверджують, що відповідач здійснює перешкоди у користуванні належною їм квартирою АДРЕСА_1 .

У добровільному порядку ОСОБА_4 виселитися зі спірного житлового приміщення не бажає.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги представника ОСОБА_1 і ОСОБА_2 - ОСОБА_3 здійснюється Верховним Судом у порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Положенням частини другої статті 389 ЦПК Українивстановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 і ОСОБА_2 - ОСОБА_3 підлягає залишенню без задоволення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення є законними і обґрунтованими та підстав для їх скасування немає.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

При вирішенні питання про виселення члена сім`ї колишнього власника житла або усунення перешкод у користування майном за позовом цієї особи суд має враховувати загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності.

Відповідно до статті 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до частин другої та четвертої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права й обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 у справі про офіційне тлумачення терміна «член сім`ї» членами сім`ї є, зокрема, особи, які постійно з ним мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках (брати, сестри дружини (чоловіка); неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки й інші). Обов`язковими умовами для визнання їх членами сім`ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.

Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки.

При розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства.

Згідно із частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Вказане свідчить про те, що особа вправі сподіватися, що її право користування житловим приміщенням буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Так, звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 і ОСОБА_2 просили суд визнати ОСОБА_4 таким, що втратив право користування житлом, оскільки останній після розірвання шлюбу продовжує проживати у спірній квартирі і чинить їм перешкоди у користуванні цим майном.

Судом установлено, що ОСОБА_4 вселився до спірної квартири як член сім`ї у січні 1997 року, оскільки 06 травня 1994 року відділом реєстрації актів цивільного стану Комсомольського міського управління юстиції Полтавської області було зареєстровано шлюб між ОСОБА_4 і ОСОБА_1 .

При цьому право власності на квартиру АДРЕСА_1 у порядку приватизації державного житлового фонду позивачі набули у жовтні 1997 року, що підтверджується відповідним свідоцтвом про право власності на житло (а. с. 11).

З урахуванням того, що позивачі на момент вселення відповідача до спірного житла не були його власниками, тому відсутні підстави вважати, що право ОСОБА_4 на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власників цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України, оскільки відповідачу сервітут не встановлювався.

Таким чином, встановивши, що ОСОБА_4 на законних підставах вселилися у квартиру АДРЕСА_1 та його місце проживання зареєстровано в установленому законом порядку, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщення, у зв`язку із проживання у ньому на законних підставах. При цьому, судом установлено, що ОСОБА_1 виїхала за кордон, а ОСОБА_2 належних і допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_4 чинить їй перешкоди у користуванні її майном суду, не надано.

При цьому колегія суддів враховує, що відповідач набув право користування спірним житлом згідно із законом, тобто набув охоронюване законом право на мирне володіння майном, іншого житла у користуванні або власності не має, а визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням, ставить під загрозу соціальний статус останнього, який може стати безхатченком, втративши право користування житлом, яким користується з 1997 року.

Доводи касаційних скарг не можуть бути підставою для скасування законних і обґрунтованих судових рішень, оскільки містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

З урахуванням того, що вказані доводи касаційної скарги є ідентичними доводам, яким судом попередньої інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд приходить до висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому їх відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 402, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 14 травня 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 23 вересня 2019 рокузалишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович