Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 24.11.2019 року у справі №204/7119/18

Постанова

Іменем України

17 червня 2020 року

м. Київ

справа № 204/7119/18

провадження № 61-20542св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Сімоненко В. М.,

суддів: Калараша А. А., Мартєва С. Ю., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Міністерство юстиції України, Державна установа «Дніпровська установа виконання покарань № 4», Державна казначейська служба України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 22 квітня 2019 року у складі судді Токар Н. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Городничої В. С, Варенко О. П., Ланкової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, обґрунтовуючи його тим, що з 18 травня 2012 року по 03 березня 2015 року він тримався в ДУ «ДУВП(№4)» - установі для тримання осіб під вартою, в якій були неналежні умови, та які не відповідали нормам, передбаченим законодавством України та нормам міжнародного законодавства, зокрема: камери не провітрювались, штучна вентиляція ніколи не працювала; камери знаходились в антисанітарних умовах; у камерах були відсутні необхідні санітарні зручності; у камерах не було гарячої води, предмети першої необхідності та особистої гігієни; постільна білизна не видавалась, ніколи не змінювалась протягом всього перебування позивача в слідчому ізоляторі - 2 роки 9 місяців та 15 днів. Прання постільної білизни та особистих речей в слідчому ізоляторі не здійснювалось. Харчування в установі було погане. Санітарно-гігієнічні умови в душі були відсутні. Площа камер не відповідала нормам законодавства і становила менше 2,5 квадратних метра на особу. Неодноразові усні та письмові скарги на вказані порушення умов утримання, висловлювання прокурору по нагляду за додержанням законності в місцях попереднього ув'язнення та керівництву установи, були залишені без уваги, і не призвели до покращення умов тримання в ДУ «ДУВ (№4)», умови тримання суперечили нормам національного законодавства та статті 3 Конвенції, у зв`язку з чим позивач був змушений звернутися до суду. У зв`язку з викладеним, ОСОБА_1 просив суд стягнути з Державної казначейської служби України за рахунок Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь позивача 270 000 гривень відшкодування моральної шкоди, заподіяної Державною установою «Дніпровська установа виконання покарань №4», органом управління якої є Міністерство юстиції України, внаслідок тримання в умовах, що принижує гідність, поводження в порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 22 квітня 2019 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 09 жовтня 2019 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що для покладення обов'язку компенсації шкоди позивачу необхідно було довести наявність всіх складових цивільно-правової відповідальності. Позивачем належних та допустимих доказів обставин викладених в позовній заяві щодо неналежних умов тримання під вартою та бездіяльності керівництва ДУ «ДУВП №4» суду не надано, факт завдання через умови тримання під вартою у ДУ «ДУВП №4» йому моральної шкоди перед судом не доведено.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій, у якій просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 листопада 2019 року вказану справу призначено судді-доповідачеві Петрову Є. В.

22 листопада 2019 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 10 лютого 2020 року справу призначено до розгляду.

Пунктом 2 розділу ІІ «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-ІХ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Тому у тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції у своїй постанові взагалі нічого не вказав щодо порушення районним судом вимог законодавства в частині його права на подання доказів та допит свідків, оскільки заявляючи клопотання про допит свідків позивач просив допитати саме тих двох свідків, які утримувались разом з ним в один і той же проміжок часу в двомісній камері, однак суд вказав, що вже визначився зі свідками та їх кількістю. Таким чином, позивач був позбавлений можливості довести в суді беззаперечний факт його утримання в ДУ «ДУВП (№4)» в умовах, що принижують гідність, а судом були порушені основні засади цивільного судочинства, а саме рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом та змагальність сторін.

Також суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки тому, що районним судом було безпідставно відмовлено у задоволенні клопотання про проведення огляду камери № 618 в ДУ «ДУВП (№4)» для визначення точної площі вказаної камери та підтвердження однієї з обставин тримання позивача в ДУ «ДУВП (№4)» в умовах, що принижують гідність.

Крім того, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, вказав, що ДУ «ДУВП (№4)» за своєю організаційно-правовою формою є державною організацією, а не державним органом, що унеможливлює застосування норм статті 1174 ЦК України. Отже, за відсутності підстав для застосування статті 1174 ЦК України шкода відшкодовуються на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил відшкодування шкоди. Вказані обставини не були роз`яснені судом позивачу, що призвело до порушення його прав, як особи, якій була завдана шкода з боку держави.

Зазначав, що службові або посадові особи ДУ «ДУВП (№4)» відносяться до Державної кримінально-виконавчої служби України. Під час виконання своїх службових обов`язків керуються відповідними положеннями та нормативно-правовими актами, які закріплені у Законі України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» від 23 червня 2005 року, Закону України «Про попереднє ув`язнення», Кодексу етики та службової поведінки персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України та Європейської конвенції з прав людини і основоположних свобод. Тобто з вищенаведеного вбачається, що співробітники ДУ «ДУВП (№4)» є службовими особами державного органу виконавчої гілки влади, а відтак матеріальна та моральна шкода, яка завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою відповідно до статті 56 Конституції України.

Аргументи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу представник МОУ зокрема зазначав, що причинно-наслідковий зв`язок між неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особи та фактом заподіяння шкоди полягає у тому, що моральна (немайнова) шкода є наслідком неправомірного рішення, дії чи бездіяльності відповідача, а не інших об`єктивних обставин. Як наслідок, заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку заподіяну шкоду, а тільки за ту моральну (немайнову) шкоду, яка заподіяна виключно його протиправною поведінкою (неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю). Позивач має вказати в чому полягає шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно, з яких міркувань виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

Позивачем не надано до суду доказів на підтвердження завдання йому моральних страждань, не обґрунтовано визначений розмір моральної шкоди та не зазначено з чого він при цьому виходив. Тому просив рішення суду першої та апеляційної інстанції залишити без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що ОСОБА_1 утримувався в ДУ «ДУВП (№4)» з 18 травня 2012 року по 03 березня 2015 року.

Згідно довідки ДУ «ДУВ (№ 4)» наданої на запит ОСОБА_1 у період часу з 18 травня 2012 року по 03 березня 2015 року ОСОБА_1 утримувався в наступних камерах:

- № 638 маломісна камера, загальною площею 7,6 м.кв., розрахована на 2 особи, в період з 18 травня 2012 року по 09 серпня 2012 року;

- № 628 маломісна камера, загальною площею 7,6 м.кв., розрахована на 2 особи, в період з 09 серпня 2012 року по 01 листопада 2012 року;

- № 624 маломісна камера, загальною площею 7,7 м.кв., розрахована на 2 особи, в період з 01 листопада 2012 року по 02 листопада 2012 року та 18 лютого 2013 року по 29 грудня 2012 року;

- № 632 маломісна камера, загальною площею 7,6 м.кв., розрахована на 2 особи, в період з 02 листопада 2012 року по 29 грудня 2012 року та 01 березня 2013 року;

- № 633 маломісна камера, загальною площею 7,6 м.кв., розрахована на 2 особи, в період з 01 березня 2013 року по 06 вересня 2013 року та 08 вересня 2013 року по 09 жовтня 2013 року;

- № 629 маломісна камера, загальною площею 7,6 м.кв., розрахована на 2 особи, в період з 06 вересня 2013 року по 08 вересня 2013 року;

- № 618 маломісна камера, загальною площею 7,7 м.кв., розрахована на 2 особи, в період з 09 жовтня 2013 року по 21 травня 2014 року та 31 травня 2014 року по 03 березня 2015 року;

- № 623 маломісна камера, загальною площею 7,7 м.кв., розрахована на 2 особи, в період з 21 травня 2014 року по 31 травня 2014 року.

Кількість осіб, які могли утримуватись у вище указаних камерах в той період не збігається.

В суді першої інстанції було допитано свідків свідок ОСОБА_2 , допитаний в судовому засіданні пояснив, що він у період з жовтня 2012 року по грудень 2012 року утримувався в камері № 632 Державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№4), де також утримувався позивач, зазначив, що у камері утримувалося три особи. Свідку відомо, що позивач звертався до адміністрації ДУ «ДУВП (№4), однак, з чим були пов`язані звернення позивача, йому не відомо.

Свідок ОСОБА_3 , допитаний в судовому засіданні показав, що він утримувався у період з 30 травня 2014 року по 03 березня 2015 року в камері № 618 ДУ «Дніпровська установа виконання покарань (№4), зазначивши про неналежні умови утримання в камерах установи, про обмеження в особистому просторі в камері, про відсутність умов для гігієни, сну, відпочинку, про відсутність доступу до свіжого повітря, нормального харчування. Свідку відомо, що позивач звертався до адміністрації ДУ «ДУВП №4» з скаргами на неналежні умови тримання під вартою.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, епВерховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 9 Конституції України визначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Зокрема, нормами частин чотири і вісім статті 10 ЦПК України (в редакції, чинній на дату подання касаційної скарги) передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. У разі невідповідності правового акта міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір України.

Так, відповідно до статті 3 Конвенції, на яку посилається позивач у своєму позові, нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

24 січня 1997 року Україна ратифікувала Європейську конвенцію про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, яка набрала чинності в Україні 01 вересня 1997 року. Вказаною конвенцією передбачено створення Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі - Комітет). Комітет, шляхом здійснення інспекцій, перевіряє поводження з позбавленими волі особами з метою посилення, у разі необхідності, захисту таких осіб від катувань чи нелюдського або такого, що принижує їхню гідність, поводження чи покарання.

Зазначений Комітет надав Україні рекомендаційні норми, згідно з якими на одного ув`язненого в камері, призначеній для кількох ув`язнених, чи в приміщенні гуртожитку має припадати не менше 4 кв. м площі.

Зазначене також знайшло своє відображення у численних рішеннях Європейського суду з прав людини, зокрема у рішеннях у справах «Невмержицький проти України», № 54825/00, п. 66, (витяги); «Мельник проти України», № 72286/01, п. 103, від 28 березня 2006 року, «Яковенко проти України», № 15825/06, п. 84, від 25 жовтня 2007 року; «Двойних проти України», № 72277/01, п. 66, від 12 жовтня 2006 року; «Іглін проти України» № 39908/05 від 12 квітня 2012 року; «Давидов та інші проти України», № № 17674/02 і 39081/02 від 01 липня 2010 року; «Горбатенко проти України».

У вказаних рішеннях Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що оскільки заявники утримувалися в СІЗО в камерах, де на них припадало площі менше, ніж рекомендовано Україні Комітетом, у зв`язку з браком особистого простору було визнано умови тримання заявників під вартою нелюдськими і такими, що принижують гідність. Отже, мало місце порушення статті 3 Конвенції.

При цьому статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-ІV встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод справ і протоколів до неї та практику Суду як джерело права.

Колегія суддів не може погодитись із висновком судів про відмову в позові у зв`язку з обранням позивачем неправильного способу захисту його порушених прав.

Обґрунтовуючи свої висновки, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, вказував, що позивач, звертаючись із позовом до Державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)», як на підставу своїх позовних вимог посилається на положення статті 56 Конституції України, відповідно до якої кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Аналогічне положення також міститься у статтях 1173, 1174 ЦК України, які визначають, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, а також їх посадовими чи службовими особами при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів чи посадових осіб.

До суб`єктів відповідальності згідно з нормами статей 1173, 1174 ЦК України належать органи державної влади і управління, які реалізують надані державою функції та повноваження у сфері управління, їх виконавчі органи, посадові або службові особи вказаних державних органів. Основними ознаками органів державної влади є: органи держаної влади є складовою частиною апарату (механізму) держави, уповноважені на здійснення завдань і функцій держави, наділені повноваженнями від імені держави (державно-владними повноваженнями). Наявність державно-владних повноважень відокремлює органи державної влади від інших державних установ, які також утворюються державою для здійснення завдань і функцій держави, але, на відміну від органів державної влади, не наділяються владними повноваженнями. Органи державної влади є складовою частиною державного апарату - системи органів та осіб, які наділяються певними правами та обов`язками щодо реалізації державної влади.

У пункті 10-1 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз`яснено, що норми статті 56 Конституції України не поширюється на випадки заподіяння моральної шкоди рішеннями, діями чи бездіяльністю недержавних органів, їх посадових чи службових осіб.

Суди попередніх інстанцій установили, що Державна установа «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)» (ідентифікаційний код в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України 14316882) є юридичною особою та за організаційно-правовою формою є державною організацією (установою, закладом).

Державні організації (установи, заклади), на відміну від державного органу, не мають державно-владних повноважень, не виступають від імені держави та є частиною механізму, а не апарату держави. Державна організація - це створений державою колектив працівників чи службовців, що характеризується організаційною єдністю, а також наявністю нормативно-визначених повноважень в одній зі сфер суспільних відносин. При цьому така організація має власний кошторис.

Положеннями ж частин першої та другої статті 96 ЦК України встановлено, що юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов`язаннями. Юридична особа відповідає за своїми зобов`язаннями усім належним їй майном.

З огляду на вказане у сукупності суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що Державна установа «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)», в умовах якої позивач тримався під вартою у період з 18 травня 2012 року до 03 березня 2015 року, не є органом державної влади або органом місцевого самоврядування, а тому норми статті 56 Конституції України та, відповідно, статей 1173, 1174 ЦК України в цьому випадку застосуванню не підлягають, і такий спосіб захисту позивач обрав помилково.

Однак, дійшовши таких висновків, суди попередніх інстанцій не взяли до уваги, що відповідачем у позові також визначено Державну казначейську службу України, а по суті таким відповідачем є держава Україна, яка гарантує дотримання прав громадян та інших осіб (іноземців, осіб без громадянства), у тому числі і під час відбування покарання. В разі встановлення порушення таких прав саме за рахунок держави відшкодовується завдана шкода.

Таке положення відповідає правовим висновкам, сформульованим Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц, провадження № 14-515цс19 (пункти 30, 43, 44, 43).

Крім того, висновок судів першої й апеляційної інстанцій про те, що визначивши відповідачем у справі про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок тримання в умовах, що принижує гідність, а також внаслідок поводження всупереч статті 3 Конвенції, установу відбування покарання, яка не є державним органом, позивач помилково послався на норми статті 56 Конституції України та, відповідно, статей 1173, 1174 ЦК України, не відповідає вимогам чинного законодавства України.

Статтею 6 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» визначено, що Державна кримінально-виконавча служба України відповідно до закону здійснює правозастосовні та правоохоронні функції і складається з центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, його територіальних органів управління, кримінально-виконавчої інспекції, установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, воєнізованих формувань, навчальних закладів, закладів охорони здоров`я, підприємств установ виконання покарань, інших підприємств, установ і організацій, створених для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України.

Державна установа «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4) є складовою Державної кримінально-виконавчої служби України, на яку покладено завдання щодо здійснення державної політики у сфері виконання кримінальних покарань (стаття 1 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України»), отже, є установою, яка шляхом виконання відповідних повноважень здійснює правозастосовні та правоохоронні функції держави Україна. У своїй діяльності державна установа виконання покарань керується, зокрема, кримінально-виконавчим законодавством України, завданням якого, крім іншого, є визначення правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав і законних інтересів.

Обґрунтовуючи наявність душевних і фізичних страждань, позивач вказував, що у період з 18 травня 2012 року до 03 березня 2015 року він утримувався в Державній установі «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)». Камери непровітрювались (вікна в камерах не відкривались в холодний період часу, а в літку вікно взагалі знімалось, тобто вікна не було, а був отвір на вулицю в розмір вікна), штучна вентиляція ніколи не працювала; особи, що тримались в камері разом з позивачем палили цигарки, в результаті чого в камерах постійно стояли клуби тютюнового диму, позивач був змушений бути пасивним курцем. Камери знаходились в антисанітарних умовах: стіни покривали цвіль та грибок, в камерах мешкали миші, щури, клопи, воші, павуки, таргани; незважаючи на неодноразові усні та письмові скарги, заходів щодо їх виведення адміністрацією, не було вжито. У камерах були відсутні необхідні санітарні зручності: унітазна чаша не була обладнана зливним бачком, а слабий напір води не дозволяв належним чином змити нечистоти в каналізацію, унітазна чаша була вмурована в кутку камери на узвишші 40 сантиметрів від рівня підлоги і нічим не відгороджена від житлової зони, до того ж, вона перебувала в 1 метрі, від єдиного в камері стола, на якому позивач був змушений харчуватися, та в 70 сантиметрах від найближчого ліжка. Справляння природних потреб відбувалось на очах осіб, які перебували в камері, що змушувало користуватись туалетом як можна рідше. У камерах не було гарячої води, предмети першої необхідності та особистої гігієни, у тому числі туалетний папір, зубна щітка, паста, мило, не видавались. Постільна білизна не видавалась, ніколи не змінювалась протягом всього перебування позивача в слідчому ізоляторі - 2 роки 9 місяців та 15 днів. Видані простирадла і ковдри були у порваному вигляді, в плямах. Від тривалого використання м`яка начинка матраців була ущільнена, що фактично не дозволяло використовувати матраци за їх призначенням. Прання постільної білизни та особистих речей в слідчому ізоляторі не здійснювалось, умови для цього створені не були, прання речей здійснювали ув`язненні, виходячи з умов тримання. Харчування в установі було погане: їжа одноманітна, якість її приготування низька, нерідко використовувались зіпсовані продукти, у зв`язку з цим, їжа була непридатною до вживання; свіжі фрукти або овочі не видавались; капуста, картопля, цибуля, морква надавалась в мінімальній кількості тільки в супах; м`ясо не видавалось; риба надавалась, але небільше 30 грам на добу на одного ув'язненого. Позивач мав право митися один раз на тиждень, на прийняття душу відводилось 15 хвилин. Санітарно-гігієнічні умов в душі були відсутні: на стінах був наліт невідомого походження. В камерах, розрахованих на двох осіб, трималось по троє ув'язнених, що створювало нелюдські умови: спати приходилось по черзі. Площа камерне відповідала нормам законодавства і становила менше 2,5квадратних метра на особу. Такі обставини встановили суди першої та апеляційної інстанцій на підставі досліджених доказів.

Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для присудження позивачу компенсації завданої йому моральної шкоди відповідно до частин першої, другої статті 23 ЦК України, оскільки особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Суд виходить з того, що дії, наведені вище, призвели до приниження гідності позивача протягом тривалого часу.

У зв`язку з наведеним Верховний Суд зазначає, що в межах розгляду цієї справи права позивача, які були порушені бездіяльністю відповідача - Державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)», може бути відновлено шляхом компенсації моральної шкоди у розмірі 5 000,00 грн, розмір якої визначено судом за критеріями, що мають істотне значення та належать до характеру порушень, обставин справи з урахуванням критерію справедливості відшкодування.

Отже, позовні вимоги ОСОБА_1 , з урахуванням розумності і справедливості, підлягають частковому задоволенню шляхом стягнення з держави Україна в особі Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом їх списання з єдиного казначейського рахунка на користь ОСОБА_1 моральної шкоди в сумі 5 000,00 грн, заподіяної внаслідок тримання в умовах Державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)», що принижують гідність та є поводженням всупереч статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Зважаючи на наведене, з метою забезпечення сталості та єдності судової практики, однакового застосування норм права Верховний Суд під час ухвалення судового рішення у цій справі врахував висновки суду касаційної інстанції, зроблені у постановах Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі № 204/5876/17-ц (провадження 61-20857св19), від 22 квітня 2020 року у справі № 204/4295/18 (провадження 61-12877св19), від 11 червня 2020 року у справі № 204/5899/18 (провадження № 61-19363св19).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 412 ЦПК України (в редакції, чинній на дату подання касаційної скарги) підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, то ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову з мотивів, наведених у цій постанові.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 415, 416 ЦПК України (в редакції, чинній на дату подання касаційної скарги), Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 22 квітня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 жовтня 2019 року скасувати.

Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Стягнути з держави Україна в особі Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом їх списання з єдиного казначейського рахунка на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в сумі 5 000,00 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. М. Сімоненко

Судді: А. А. Калараш

С. Ю. Мартєв

Є. В. Петров

С. П. Штелик