Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 21.11.2019 року у справі №235/2993/19

Постанова

Іменем України

15 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 235/2993/19

провадження № 61-20186св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

треті особи: ОСОБА_4, Центр надання адміністративних послуг м. Покровськ,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 16 липня 2019 року під головуванням судді Величко О. В. та постанову Донецького апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Никифоряка Л. П., Гапонова А. В., Новікової Г. В. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, треті особи: ОСОБА_4, Центр надання адміністративних послуг м. Покровськ,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом в якому просив визнати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користуватися будинком АДРЕСА_1, посилаючись на те, що він є власником цього майна в якому відповідачі відсутні без поважних причин понад один рік.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 16 липня 2019 року в задоволенні позову відмовлено.

Постановою Донецького апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 16 липня 2019 року без змін.

Відмовляючи у задоволенні позову, місцевий суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідачі залишили будинок не з власної волі, адже позивач створював перешкоди відповідачам у користуванні спірним майном, а тому підстави для задоволення позову відсутні.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 16 липня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить оскаржувані судові рішення скасувати, а у справі ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків про те, що спірні правовідносини, які склались між сторонами частиною 2 статі 71 ЖК УРСР не врегульовано, адже договір найму з відповідачами не укладався, відповідачі є членами його колишньої родини, а норми статті 71 ЖК УРСР стосуються лише членів сім'ї наймача.

Доводом касаційної скарги є також те, що суди попередніх інстанцій дійшли до помилкових висновків про відсутність підстав для задоволення позову адже безпідставно зробили висновок про те, що відповідачі в 2018 році вимушено покинули місце проживання. ОСОБА_1 вказував, що вказаний висновок спростовується тим, що відповідачі з позовом про вселення не звертались, що, на думку заявника, свідчить про небажання користуватися спірним житловим приміщенням.

Узагальнені доводи осіб, які подали відзиви на касаційну скаргу

У грудні 2019 року представник ОСОБА_2 - адвокат Токарєва О. Г. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 в якому представник відповідача просить у задоволенні касаційної скарги відмовити, посилаючись на її необґрунтованість.

Вказує, що вимоги касаційної скарги не підлягають задоволенню, адже спірний будинок був придбаний батьками відповідачів під час шлюбу та є їх спільною сумісною власністю. В березні 2018 року, не витримавши принижень з боку позивача, відповідачі та третя особа - ОСОБА_4 виїхали з будинку.

У грудні 2019 року представник ОСОБА_3 - адвокат Токарєва О. Г. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 в якому представник відповідача просить у задоволенні касаційної скарги відмовити, посилаючись на її необґрунтованість.

Просить стягнути з позивача на користь ОСОБА_3 2 000 грн витрат на правову допомогу.

Вказує, що вимоги касаційної скарги не підлягають задоволенню, адже спірний будинок був придбаний батьками відповідачів під час шлюбу та є їх спільною сумісною власністю. В березні 2018 року, не витримавши принижень з боку позивача, відповідачі та третя особа - ОСОБА_4 виїхали з будинку. Вказує, що її довіритель ОСОБА_3 в подальшому має намір проживати у спірному будинку разом із ОСОБА_2 та їх матір'ю після вирішення питання про поділ майна подружжя.

У грудні 2019 року представник ОСОБА_4 - адвокат Токарєва О. Г. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 в якому представник третьої особи просить у задоволенні касаційної скарги відмовити, посилаючись на її необґрунтованість.

Просить стягнути з позивача на користь ОСОБА_4 2 000 грн витрат на правову допомогу.

Вказує, що вимоги касаційної скарги не підлягають задоволенню, адже спірний будинок був набутий нею та позивачем у шлюбі. Вказане майно є їх спільною сумісною власністю, зазначає, що жодних заперечень з приводу проживання їх дітей - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у спірному будинку вона не має.

Відповідачі були змушені залишити спірний будинок, адже позивач створив нестерпні умови для проживання, чим порушив їх право на житло.

У грудні 2019 року представник Центру надання адміністративних послуг м.

Покровськ - Салманова Т. подала до Верховного Суду клопотання та відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 в яких представник третьої особи просить розглянути справу без її участі, при вирішенні касаційної скарги покладається на розсуд суду.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із Красноармійського міськрайонного суду Донецької області.

03 грудня 2019 року цивільна справа № 235/2993/19 надійшла до Верховного Суду.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05 грудня 2019 року справу призначено колегії суддів у складі: Кузнєцов В. О. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Жданової В. С.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14 січня 2021 року справу призначено колегії суддів у складі:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,1000 га на АДРЕСА_1 згідно договору купівлі-продажу від 30 січня 2008 року № 5/24-43.

Згідно технічного паспорту ОСОБА_1 є власником садибного будинку АДРЕСА_1.

З будинкової книги встановлено, що в спірному будинку зареєстровані: ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_2.

В реєстраційному посвідченні зазначено, що житловий будинок в АДРЕСА_1 зареєстрований за громадянином ОСОБА_1 на праві особистої власності на підставі договору купівлі-продажу від 13 березня 1998 року та записаний в реєстрову книгу № 28 за реєстровим № 2003.

В довідці від 16 квітня 2019 року № 16 зазначено, що діти ОСОБА_1 - ОСОБА_2,1994 року народження, та ОСОБА_3,1999 року народження, зареєстровані за цією адресою, проте з березня 2018 року проживають за іншою адресою.

Судами встановлено, що причиною їх виїзду з будинку були неприязні стосунки з позивачем у справі, які склалися внаслідок постійних сварок, конфліктів, що виникали між колишніми подружжями і ОСОБА_1 та його дітьми ОСОБА_2, ОСОБА_3.

Вказана обставина встановлена зі змісту ухвали від 12 березня 2018 року, в якій при обранні запобіжного заходу вигляді домашнього арешту ОСОБА_2 зі зміною адреси його проживання вказана причина - наявний конфлікт з батьком ОСОБА_1.

За змістом довідки Покровського відділу поліції Головного управління національної поліції в Донецькій області № 9438/401/01 від 21 березня 2018 року з боку ОСОБА_1 та ОСОБА_5 щодо притягнення до кримінальної відповідальності відповідачів та третьої особи ОСОБА_4 мали місце звернення від 08 грудня 2017 року ЄО № 15371, від 09 грудня 2017 року ЄО № 15431, від 15 січня 2018 року ЄО № 759, від 24 лютого 2018 року ЄО № 2573 та від 27 лютого 2018 року ЄО № 2672.

Зі змісту довідки Державної установи "Менська виправна колонія ( № 91)" від 27 травня 2019 року № 63 встановлено, що ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, відбуває покарання в установі з 22 березня 2019 року.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX. Тому в тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Частиною 2 статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина 1 статті 263 ЦПК України).

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною 1 статті 383 ЦК України та статтею 150 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Згідно з частиною 1 статті 156 ЖК Української РСР члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до частини 4 статті 156 ЖК Української РСР до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частини 4 статті 156 ЖК Української РСР, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Статтею 317 ЦК України встановлено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Згідно з статтею 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яких шляхом, який власник вважає прийнятним.

Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав.

Статтею 405 ЦК України передбачено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

Частиною 4 статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

Відповідно до статті 1 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.

Згідно із статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Поняття "житло" не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі "Прокопович проти Росії", заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року в справі "Савіни проти України", заява № 39948/06, п. 47).

У пункті 44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року в справі "Кривіцька та Кривіцький проти України", заява № 30856/03, ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Колегія судів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій дійшли до помилкових висновків про відсутність підстав для задоволення позову адже безпідставно зробили висновок стосовно того, що відповідачі в 2018 році вимушено покинули місце проживання з огляду на таке.

Судами встановлено, що в березні 2018 року відповідачі ОСОБА_2, ОСОБА_3 та третя особа у справі виїхали із спірного житлового будинку і стали проживати за адресою: АДРЕСА_4.

Причиною їх виїзду з будинку були неприязні стосунки з позивачем у справі, які склалися внаслідок постійних сварок, конфліктів, що виникали між колишніми подружжям, а також між ОСОБА_1 та його дітьми ОСОБА_2 і ОСОБА_3.

Вказана обставина підтверджена ухвалою суду від 12 березня 2018 року, в якій при обранні запобіжного заходу вигляді домашнього арешту ОСОБА_2 зі зміною адреси його проживання вказана причина - наявний конфлікт з батьком ОСОБА_1, листом Покровського ВП НПУ в Донецькій області від 22 березня 2018 року за № 9438/401/01, відповідно до якого від ОСОБА_1 та його батька ОСОБА_5 на адресу Покровського ВП НПУ надходили звернення стосовно третьої особи ОСОБА_4.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Враховуючи те, що судами попередніх інстанцій було встановлено, що позивач чинить перешкоди ОСОБА_2, ОСОБА_3 та третій особі ОСОБА_4 у користуванні спірним будинком, між сторонами існує конфліктна ситуація і вказанні обставини підтверджуються матеріалами справи, а факту свідомої поведінки відповідачів, яка б свідчили про втрату ними інтересу до житлового приміщення судами встановлено не було, колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Вказаний висновок узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною 31 липня 2020 року у справі № 201/17953/17 (провадження № 61-428св19).

Разом із тим колегія суддів вважає помилковими посилання судів попередніх інстанцій на статтю 71 ЖК УРСР, адже нею врегульоване питання збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами, а саме при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї. Питання взаємовідносин власника житлового приміщення з членами своєї сім'ї цією статтею не врегульовано.

Враховуючи ту обставину, що на спірні правовідносини поширюються норми статті 405 ЦК України, яка підлягає застосуванню в разі відсутності члена сім'ї власника житла у ньому понад один рік без поважних причин, а причиною виїзду відповідачів з будинку були неприязні стосунки з позивачем у справі, помилкове посилання судів попередніх інстанцій на статтю 71 ЖК УРСР не призвело до неправильного вирішення справи, а з урахуванням того, що судове рішення не може бути скасованим з формальних підстав (частина 2 статті 410 ЦПК України), колегія суддів не вбачає підстав для скасування правильного судового рішення.

Колегія суддів перевірила інші доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв'язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

У грудні 2019 року представник відповідача ОСОБА_3 та третьої особи ОСОБА_6 - адвокат Токарєва О. Г. подала відзиви на касаційну скаргу, в яких, зокрема просила стягнути з позивача на користь відповідача та третьої особи витрати на правову допомогу в сумі 2 000 грн на кожного, пов'язані з розглядом справи в суді касаційної інстанції.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 133 ЦПК України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з частинами 1 -6 статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частини 12 статті 141 ЦПК України судові витрати третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, стягуються на її користь із сторони, визначеної відповідно до вимог цієї статті, залежно від того заперечувала чи підтримувала така особа заявлені позовні вимоги.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі "Двойних проти України" (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі "Гімайдуліна і інших проти України" (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі "East/West Alliance Limited" проти України", від 26 лютого 2015 року у справі "Баришевський проти України" (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Вирішуючи питання про стягнення понесених ОСОБА_3 та ОСОБА_4 витрат на професійну правничу допомогу, Верховний Суд дійшов висновку про те, що наявні у матеріалах справи договори про надання правової допомоги від 08 травня 2019 року, укладений між ОСОБА_3 та адвокатом Токарєвою О. Г., та 20 вересня 2019 року, укладений між ОСОБА_4 та адвокатом Токарєвою О. Г. долучені до відзивів на касаційну скаргу, розрахунки сум гонорарів адвоката за надану правову допомогу, акти виконаних робіт від 12 грудня 2019 року та квитанції до прибуткового касового ордера від 12 грудня 2019 року є підставою для відшкодування відповідачу ОСОБА_3 та третій особі ОСОБА_4 судом витрат на професійну правничу допомогу в розмірі, який підтверджений документально.

З врахуванням виконаної адвокатом роботи, принципів співмірності та розумності судових витрат, стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 та ОСОБА_4 підлягають витрати на професійну правничу допомогу, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, в розмірі по 2 000 грн.

Керуючись статтями 141, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 16 липня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 та ОСОБА_4 по 2 000 (дві тисячі) гривень витрат, понесених на професійну правничу допомогу у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. В. Литвиненко В. С. Висоцька А. І. Грушицький