Постанова

Іменем України

16 червня 2020 року

місто Київ

справа № 165/1368/17

провадження № 61-47466св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

третя особа - приватний нотаріус Нововолинського міського нотаріального округу Волинської області Пасюк Лариса Олександрівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Нововолинського міського суду Волинської області від 05 червня 2018 року у складі судді Ференс-Піжук О. Р. та постанову Волинського апеляційного суду від 30 жовтня 2018 року у складі колегії суддів: Здрилюк О. І., Бовчалюк З. А., Федонюк С. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 06 червня 2017 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - приватний нотаріус Нововолинського міського нотаріального округу Волинської області Пасюк Л. О., про визнання недійсним договору дарування будинку АДРЕСА_1 , укладеного 25 липня 2014 року, посвідченого приватним нотаріусом Нововолинського міського нотаріального округу Волинської області Пасюк Л. О., зареєстрованого в реєстрі за № 2461.

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що йому на праві власності належало будинковолодіння, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Після розірвання шлюбу, будучи самотнім та залежним від алкоголю, не маючи засобів для існування, підтримував родинні стосунки лише з рідним братом ОСОБА_5 . У квітні-травні 2014 року брат зі своєю дружиною ОСОБА_2 запропонували йому переоформити право власності на зазначений будинок на їх ім`я, а взамін вони зобов`язалися утримувати його до кінця життя з правом проживати у цьому ж будинку.

У кінці липня 2014 року разом з братом у нотаріуса він підписав договір, не читаючи його, хоча нотаріус наполягала на цьому, однак він не бажав цього робити. Підписуючи договір, він перебував у нетверезому стані та був переконаний, що підписує договір довічного утримання.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер. Після смерті брата позивач почав зловживати спиртним ще сильніше й у зв`язку із незадовільним станом його здоров`я змушений проживати у с. Низкиничі Іваничівського району Волинської області, куди його забрала дочка.

Стверджував, що наміру укладати договір дарування він не мав та, укладаючи оспорюваний договір, вважав, що підписує договір довічного утримання. Підписуючи договір без його ознайомлення, він помилявся стосовно його правової природи та вважав, що вони з братом укладають договір довічного утримання, що свій вік буде доживати під опікою брата і його сім`ї, якої на той час потребував. Вважав, що відповідачі у незаконний спосіб позбавили його єдиного житла.

Стислий виклад заперечень інших учасників справи

ОСОБА_2 позовні вимоги не визнала та пояснила, що позивач без будь-якого примусу, добровільно, безумовно звернувся до нотаріуса щодо укладення договору дарування належного йому одноособово на праві приватної власності житлового будинку, надав усі необхідні документи. Приватний нотаріус вчинила цю нотаріальну дію в присутності обдаровуваного ОСОБА_5 та позивача. Угоду відповідач підписав добровільно, нотаріус роз`яснила істотні умови цього договору, присутнім була надана можливість прочитати текст договору. На день укладення договору дарування позивачу було 45 років, він був здоровою і працездатною особою, не потребував сторонньої допомоги від інших осіб.

Зазначила, що ОСОБА_5 отримав документи на житловий будинок та фактично вступив у його володіння, вони постійно сплачували за комунальні послуги, зробили поточний ремонт у будинку, оздобили будинок шпалерами та пофарбували стелі, здійснили інші роботи з покращення житлових умов.

Після укладення оспорюваного правочину на земельній ділянці, яка виділена у користування для обслуговування подарованого позивачем ОСОБА_5 житлового будинку, ОСОБА_5 , як власник господарства, за власні кошти розпочав будівництво гаража.

Відповідач ОСОБА_3 позовні вимоги не визнав, пояснив, що домовленості між його батьком та позивачем про довічне утримання останнього не було. Не заперечив, що між ними були добрі взаємовідносини. Зазначив, що він з 2006 року зі згоди позивача зареєстрований у спірному будинку. Позивач на той час зловживав спиртними напоями.

ОСОБА_4 пояснив, що йому не відомі обставини укладення оспорюваного правочину між його батьком ОСОБА_5 та позивачем ОСОБА_1

Приватний нотаріус Нововолинського міського нотаріального округу Волинської області Пасюк Л. О. пояснила, що оспорюваний правочин укладений між сторонами після ретельної підготовки необхідних документів, що зайняло певний час. Перед укладенням договору вона детально, доступно роз`яснила ОСОБА_1 усі наслідки вчинення правочину, з`ясувала стосунки між сторонами правочину, а також запитувала, чи є у позивача діти. Наголосила позивачу, що після укладення договору дарування обдаровуваний матиме право позбавити його цього житла. Також позивачу було зачитано, що він дарує зазначений житловий будинок, діючи добровільно і перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам`яті, розуміючи значення своїх дій. Також роз`яснено право скласти заповіт, укласти з братом договір довічного утримання або спадковий договір. Ствердила, що ОСОБА_1 не був нетверезим, поводився адекватно, розумів значення своїх дій та пояснював особисті наміри тим, що брат ним опікується, і він, ОСОБА_1 , залишиться користувачем відчуженого будинку та проживатиме з братом ОСОБА_5 . Наголосила, що сторони не обговорювали умови про надання утримання позивачу. Правові наслідки ОСОБА_1 укладення договору дарування житла вона роз`яснила, прочитала вголос зміст договору, який у її присутності, після роз`яснень наслідків укладення такого правочину, підписали сторони.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Нововолинського міського суду Волинської області від 05 червня 2018 року, залишеним без змін постановою Волинського апеляційного суду від 30 жовтня 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, обґрунтовувалося тим, що на момент укладення оспорюваного договору дарування дотримано усі вимоги чинного законодавства, необхідні для укладання такого роду правочинів, а будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження того, що зазначена угода суперечить нормам ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, чи які б свідчили про наявність передбачених підстав для визнання його недійсним або удаваним, позивачем суду не надано і в матеріалах справи такі докази відсутні. Також позивачем не надано доказів на підтвердження наявності обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення, дійсно було і має істотне значення.

Апеляційний суд додатково зазначив, що посилання сторони позивача в апеляційній скарзі та в суді апеляційної інстанції на те, що суд під час розгляду справи мав вийти за межі вимог, оскільки під час дарування будинку технічна документація не відповідала дійсності, оскільки на той час уже проводилося самочинне будівництво, відхилені апеляційним судом, оскільки не ґрунтуються на нормах законодавства.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду засобами поштового зв`язку у листопаді 2018 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення Нововолинського міського суду Волинської області від 05 червня 2018 року та постанову Волинського апеляційного суду від 30 жовтня 2018 року, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується доводами про порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Зокрема, вважає, що судами неправильно застосовано до спірних правовідносин за встановлених фактичних обставин справи правила частини третьої статті 203,

статей 229, 717, 744 ЦК України. Також заявник посилається на обґрунтування своїх вимог на необхідність застосування до спірних правовідносин правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16.

Стверджує, що судами достатньо здобуто доказів на підтвердження того, що ним укладено договір дарування під впливом помилки.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_2 просить відмовити у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 , оскаржувані судові рішення залишити без змін. Вважає, що позивач не довів належними та допустимими доказами, що, укладаючи договір дарування, він допустив помилку у розумінні правової природи цього правочину.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 10 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX

(далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у листопаді 2018 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідно до договору дарування житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами від 25 липня 2014 року, посвідченого приватним нотаріусом Нововолинського міського нотаріального округу Волинської області Пасюк Л. О. та зареєстрованого у реєстрі за № 2461, ОСОБА_1 , діючи без будь-якого примусу, як фізичного, так і морального, передав майно, а саме: належний йому на праві особистої приватної власності житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами АДРЕСА_1 , ОСОБА_5 .

Пунктом 2.2 розділу 2 зазначеного правочину сторони домовилися, що під передачею предмету договору, житлового будинку, за цим договором необхідно вважати символьну передачу речі. Прийняття обдаровуваним від дарувальника ключів від предмета договору свідчить про те, що передача речі відбулася. Прийняття дарунку підтверджуватиметься також одержанням оригінального примірника цього договору після його нотаріального посвідчення обдаровуваним ОСОБА_5 .

У розділі третьому зазначеного договору сторони погодили, що укладення договору відповідає їхнім інтересам, волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі, умови договору зрозумілі й відповідають реальній домовленості сторін, договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені в ньому.

На підставі укладеного й нотаріально посвідченого письмового договору 25 липня 2014 року приватним нотаріусом Пасюк Л. О. зареєстровано право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 за обдаровуваним ОСОБА_5 , що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер.

Після смерті ОСОБА_5 , без відома ОСОБА_2 , позивач залишив місце проживання за адресою: АДРЕСА_1 , і, як встановлено судом з пояснень позивача, що підтверджені показаннями свідків, почав проживати у с. Низкиничі Іваничівського району Волинської області.

Відповідно до довідки про склад сім`ї, виданої 23 березня 2017 року виконавчим комітетом Грядівської сільської Ради Іваничівського району Волинської області, ОСОБА_1 з травня 2016 року проживає без реєстрації за адресою проживання колишньої дружини: АДРЕСА_2 .

Показаннями свідків встановлено, що позивач зловживав спиртними напоями, тривалий час не працював. ОСОБА_5 будував гараж та літню кухню поблизу будинку АДРЕСА_2 . ОСОБА_1 допомагав у будівництві братові.

Після смерті ОСОБА_5 ОСОБА_1 висловлювався, що він зробив помилку, підписавши «дарчу»; говорив, що він випивав тоді, не розуміючи значення своїх дій, підписав договір, а брат обіцяв його доглянути, давати гроші, харчування. Також свідки пояснили, що позивача брат з подарованої хати не виганяв, після його смерті ОСОБА_1 проживав у будинку більше шести місяців. Дочка забрала ОСОБА_1 не з подарованого будинку.

Встановлено, що позивач на вісім років молодший від свого брата ОСОБА_5 , який був визнаний інвалідом 3 групи загального захворювання і протягом 2013-2016 років хворів.

Даних про те, що позивач за станом здоров`я був позбавлений можливості працевлаштуватися, суду не надано. Відповідно до копії трудової книжки позивача встановлено, що він звільнився з роботи у травні 2007 року, у лютому 2012 році йому поновлено виплату у зв`язку з безробіттям, яку припинено у жовтні 2012 року.

Відомості про стан здоров`я позивача за період з 2012 до 2017 року, зокрема на станом момент укладення оспорюваного договору, липень 2014 року, суду не надано.

Судом на запит до Нововолинської центральної міської лікарні отримано довідку про те, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на диспансерному обліку у лікаря-нарколога станом на 25 липня 2014 року не перебував.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що позивач, звертаючись до суду з цим позовом, зазначив, що підписав договір дарування під впливом помилки, вважаючи, що укладав договір довічного утримання. Як на правові підстави позову, ОСОБА_1 посилався на правила частини третьої статті 203 ЦК України.

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Верховний Суд України у постанові від 16 березня 2016 року у справі

№ 6-93цс16 дійшов висновку, що особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які засвідчують існування помилки, неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно мала місце і вона має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише у разі встановлення цих обставин правила частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову, оскільки ОСОБА_1 не довів, що на момент укладення оспорюваного договору дарування він помилявся стосовно правової природи укладеного ним правочину та існували обставини, які зумовлюють визнання договору дарування недійсним, оскільки, укладаючи цей договір, він усвідомлював його істотні умови і правові наслідки його укладення. Зміна свого рішення або ставлення до його наслідків в результаті переусвідомлення його значення для себе, що настали у майбутньому, тобто після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації.

Установивши, що ОСОБА_1 не надав належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог, зокрема, що на час укладення оспорюваного договору дарування він мав намір укласти договір довічного утримання, суди дійшли правильного висновку про відсутність підстав для визнання договору дарування недійсним за статтею 229 ЦК України, що відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16.

Правильним є висновок про відсутність у справі належних і допустимих доказів на підтвердження існування під час укладення оспорюваного договору дарування помилки, а саме, неправильного сприйняття ОСОБА_1 фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення. Позивач передав обдаровуваному будинок, ОСОБА_5 як новий власник вступив у володіння домоволодінням, розпочав на його території будівництво, а отже, позивачем не спростовано, що обдарований вступив у права власника майна.

За встановлених фактичних обставин справи Верховний Суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 змінив наміри щодо відчуження майна після укладення договору дарування, що не може свідчити про помилку щодо правової природи договору під час укладення такого правочину. Посилання ОСОБА_1 на те, що у період укладення договору дарування будинку він тривалий час зловживав спиртними напоями не може бути єдиною та достатньою підставою для визнання недійсним правочину. Заявник під час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій не довів належними та допустимими доказами, що укладаючи договір дарування вважав, що ним укладено договір довічного утримання, з позовом про визнання договору дарування недійсним звернувся лише у 2017 році, за спливом майже трьох років після укладення оспорюваного правочину.

Судами встановлено, що на момент укладення договору дарування позивач був працездатною особою у віці 45 років, не мав хронічних чи інших тяжких захворювань, які б давали підстави для його утримання. Протилежного позивачем не доведено. Проживання позивача у будинку після укладення договору дарування не є безумовною підставою для висновку, що, укладаючи оспорюваний договір дарування, позивач помилився щодо природи правочину.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України року кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Статтею 88 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд, застосувавши презумпцію правомірності правочину, не спростовану позивачем у справі, та принцип свободи договору як загальну засаду цивільного законодавства, належним чином визначивши і розподіливши тягар доведення у цій справі, встановив, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають. Інші доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваних судових рішень. Повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (§ 42 рішення Європейського суду з прав людини від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03).

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Нововолинського міського суду Волинської області від 05 червня 2018 року та постанову Волинського апеляційного суду від 30 жовтня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді А. С. Олійник

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко