Постанова

Іменем України

08 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 759/9443/17

провадження № 61-11386св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - фізична особа-підприємець ОСОБА_2,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 02 квітня 2018 року у складі судді Сенька М. Ф., та постанову Київського апеляційного суду від 02 липня 2020 року у складі колегії суддів: Левенця Б. Б., Пікуль А. А., Ратнікової В. М.

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся позовом до ФОП ОСОБА_2 про повернення боргу за договором оренди нежитлового приміщення.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 22 травня 2014 року між сторонами укладено договір оренди нежитлового приміщення, за умовами якого ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 у користування приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, а відповідач зобов'язався сплачувати орендну плату за приміщення в розмірі 28 000,00 грн за місяць. Договір оренди укладався на строк

з 23 травня 2014 року по 23 травня 2024 року, а якщо жодна сторона в строк за один місяць до закінчення цього договору не заявить про намір продовжувати його дію, цей договір вважається автоматично продовженим на той самий строк.

05 серпня 2015 року між сторонами підписана додаткова угода до договору від 22 травня 2014 року, якою сторони вирішили припинити дію договору оренди

з 29 липня 2015 року.

05 серпня 2015 року між сторонами підписано акт приймання-передачі приміщення.

Однак відповідач не сплатив суму орендної плати, у зв'язку з чим утворилася заборгованість на суму 398 531,00 грн за 14 місяців та 7 днів.

ОСОБА_1 просив стягнути з ФОП ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 згідно договору оренди нежитлового приміщення від 22 травня 2014 року суму основного боргу у розмірі 398 531,00 грн (а. с. 2-3).

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 02 квітня 2018 року вказаний позов ОСОБА_1 задоволено.

Стягнено з ФОП ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 згідно договору оренди нежитлового приміщення від 22 травня 2014 року 398 531,00 грн та судовий збір

у розмірі 3 345,31 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що станом на дату розірвання договору відповідач мав би уплатити позивачу орендну плату в сумі 398531,00 грн. (28000,00 грн. х 14 місяців + 7 днів) (фактичний строк оренди). 21 лютого 2017 року позивачем направлено на адресу відповідача повідомлення щодо наявності перед позивачем заборгованості за оренду приміщення та з вимогою погашення цієї заборгованості. Відповідачем не надано жодного документу про здійснення орендних платежів за договором. Той факт, що сторони розірвали договір за взаємною згодою не може свідчити про відсутність боргових зобов'язань відповідача. Пояснення відповідача про те, що документи на підтвердження сплати орендної плати за договором оренди були у нього викрадені, не знайшли свого підтвердження належними та допустимими доказами. За таких фактів, позов обґрунтований та є таким, що підлягає задоволенню.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 02 липня 2020 року апеляційну скаргу ФОП ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 02 квітня 2018 року змінено в частині стягнення із ФОП ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості за договором оренди нежитлового приміщення від 22 травня

2014 року, зменшивши її розмір з 398 531 грн до 397 419,32 грн.

В іншій частині рішення Святошинського районного суду міста Києва від 02 квітня 2018 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що 21 лютого 2017 року

ОСОБА_1 направив на адресу відповідача претензію щодо наявності заборгованості за оренду приміщення з вимогою погашення цієї заборгованості

у розмірі 398 531,00 грн., однак відповіді не отримав (а. с. 6-9). Згідно з наведеним позивачем розрахунком заборгованості за оренду приміщення станом на дату розірвання договору відповідач мав би сплатити позивачу орендну плату в сумі 398 531,00 грн. (28 000,00 грн. х 14 місяців + 7 днів) (фактичний строк оренди).

У відзиві на позовну заяву відповідач визнав факт складення 22 травня 2014 року акта приймання-передачі орендованого приміщення і прийняття орендарем

у користування вказаного приміщення. Повернення орендодавцеві вказаного приміщення підтверджується відповідним актом від 05 серпня 2015 року (а. с. 23,28-30). За таких обставин нежитлове приміщення перебувало в оренді відповідача впродовж 14 місяців та 6 днів. Згідно з протоколом та звукозаписом судового засідання отримання відповідачем в оренду нежитлового приміщення (кафе), розташованого на першому поверсі багатоквартирного будинку, представник

ФОП ОСОБА_2 - адвокат Білак Я. Ю. не заперечував у суді апеляційної інстанції (а. с. 112-113). Таким чином, апеляційний суд зробив висновок про стягнення

з відповідача 397 419,32 грн ( (28 000,00 грн? 14 місяців = 392 000,00 грн) +

+ (28 000,00 грн: 31 день? 6 днів = 5 419,35 грн)) орендної плати за період

з 23 травня 2014 року по 29 липня 2015 року.

Доводи апеляційної скарги, що відповідач сплачував орендну плату, а позивач видавав відповідачу розписки про отримання коштів, належними та допустимими доказами не підтверджено.

Апеляційний суд вказав, що оскільки предметом оренди було нежитлове приміщення багатоквартирного будинку, а не будівля або інша капітальна споруда, суд апеляційної інстанції відхилив посилання відповідача на нікчемність укладеного сторонами правочину через відсутність його нотаріального посвідчення з посиланням на частину 2 статті 215, частини 1 статті 220, частини 2 статті 793 ЦК України.

Доводи апеляційної скарги про порушення судом правил підсудності апеляційний суд відхилив, оскільки скаржник при розгляді справи судом першої інстанції не заявив про непідсудність справи, ухвалу про відкриття провадження у справі не оскаржував. Про розгляд справи судом першої інстанції 02 квітня 2018 року

ФОП ОСОБА_2 ознайомлений під особистий підпис (а. с. 55).

Аргументи учасників справи

У липні 2020 року ОСОБА_2 подав касаційну скаргу, в якій просив скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що предметом договору оренди є нежитлове приміщення в будинку, яке є його окремою частиною. Суд першої інстанції не перевірив зміст договору оренди на відповідність законодавчим нормам та не встановив його нікчемність, тобто суд не застосував частину 2 статті 793, частину 1 статті 220 ЦК України, які підлягали застосуванню, без зазначення жодних мотивів прийняття такого рішення. У постанові Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 911/1443/19 зроблено висновок, що частина приміщення є окремою частиною будівлі, якщо вона має індивідуальні ознаки (виокремлену площу). У постановах Верховного Суду від 10 жовтня 2018 року

у справі № 910/21570/17, від 17 жовтня 2018 року у справі № 660/1050/15-ц зроблено висновки, що частина 2 статті 793 ЦК України має застосовуватися

і до договору оренди нежитлового приміщення в будівлі, оскільки є його самостійною частиною.

Суд апеляційної інстанції помилково відхилив посилання скаржника на нікчемність укладеного сторонами правочину через відсутність його нотаріального посвідчення зазначивши, що предметом оренди було нежитлове приміщення багатоквартирного будинку, а не капітальна споруда. В даному випадку висновки апеляційного суду суперечать фактичним обставинам справи, оскільки згідно

з даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за адресою:

АДРЕСА_1, після реконструкції знаходиться магазин продовольчих та непродовольчих товарів з розвантажувальною рампою, який не являється об'єктом житлової нерухомості. Спірне нежитлове приміщення

є окремою частиною будівлі за адресою: АДРЕСА_1, тому договір про передачу його в оренду мав бути нотаріально посвідчений відповідно до частини 2 статті 793 ЦК України.

У лютому 2021 року ОСОБА_1 подав до суду відзив, у якому просив оскаржені судові рішення залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість її доводів. Відзив мотивовано тим, що відповідач в судах першої та апеляційної інстанцій визнавав факт наявності договірних відносин, факт оренди нежитлового приміщення за договором від 22 травня 2014 року і лише при зверненні з касаційною скаргою зазначив, що договір є нікчемним через недотримання нотаріального посвідчення договору. Питання щодо визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення від 22 травня 2014 року в судах не ставилося. Оскільки ЦК України не містить конкретного визначення поняття "окрема будівля або інша капітальна споруда". В оренду здавалося нежитлове приміщення, обов'язкового нотаріального посвідчення таких договорів ЦК України не містить. Спірне нежитлове приміщення не є будівлею чи іншою капітальною спорудою в розумінні статті 793 ЦК України,

а тому нотаріальне посвідчення даного договору є необов'язковим і не може бути підставою для визнання договору оренди нежитлового приміщення нікчемним. Крім того, договір був укладений сторонами, які дійшли згоди по всіх основних положеннях договору, позивач добросовісно виконав умови договору, передав приміщення в оренду відповідачу, а відповідач прийняв приміщення та протягом року користувався ним, а пізніше, 05 серпня 2015 року, повернув приміщення, проте не сплатив орендної плати.

Межі касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції

в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені

в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 30 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.

В ухвалі Верховного Суду від 30 грудня 2020 року зазначено, що результат аналізу змісту касаційної скарги свідчить, що касаційна скарга може стосуватися питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики (підпункт "а" пункту 2 частини 3 статті 389 ЦПК України), а тому судове рішення у цій справі підлягає касаційному оскарженню. Наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені пунктом

1 частини 2 статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 911/1443/19, від 10 жовтня 2018 року у справі № 910/21570/17, від

17 жовтня 2018 року у справі № 660/1050/15-ц).

Ухвалою Верховного Суду від 22 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини

Суди встановили, що 22 травня 2014 року між ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2 укладений договір оренди нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1, загальна площа 420,2 кв. м (а. с. 19-22).

У договорі оренди нежитлового приміщення від 22 травня 2014 року передбачено, що:

орендодавець зобов'язується передати орендареві у строкове платне користування, а орендар зобов'язується прийняти приміщення, що визначене

у цьому договорі та зобов'язується сплачувати орендодавцеві орендну плату (пункт
1.1 договору);

договір оренди нежитлового приміщення укладений строком з 23 травня 2014 року по 23 травня 2024 року (пункт 4.1 договору);

розмір орендної плати складає 28 000,00 грн за умови виплати податку на доходи орендодавця від даної суми орендарем. Нарахування орендної плати починається з дати фактичної передачі приміщення від орендодавця орендарю за актом приймання-передачі. Орендна плата сплачується орендарем готівкою за місяць наперед, а також за останній місяць оренди. До орендної плати не включаються і підлягають окремій платі орендарем витрати на електроенергію, водопостачання, опалення, орендна плата за землю (пункти 5.1-5.2 договору);

сплачену суму орендної плати в день підписання договору рахувати

з 08 липня 2014 року. Орендна плата з дня підписання договору до 08 липня

2014 року буде сплачена протягом 12 місяців починаючи з 08 серпня 2014 року рівними пропорціями (2 333 грн).

Відповідно до акту приймання-передачі приміщення від 22 травня 2014 року орендар передав, а орендодавець прийняв приміщення за адресою: АДРЕСА_1, загальна площа 420,2 кв. м (а. с. 5).

05 серпня 2015 року між ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2 укладено додаткову угоду до договору оренди нежитлового приміщення від 22 травня 2014 року, відповідно до якої сторони дійшли до згоди розірвати (припинити) договір оренди нежитлового приміщення від 22 травня 2014 року з 29 липня 2015 року (а. с. 4,23).

21 лютого 2017 року ОСОБА_1 направив на адресу відповідача претензію щодо наявності заборгованості за оренду приміщення з вимогою її погашення у розмірі 398 531 грн, однак відповіді не отримав (а. с. 6-9).

Згідно з наведеним позивачем розрахунком заборгованості за оренду приміщення станом на дату розірвання договору відповідач мав би сплатити позивачу орендну плату в сумі 398 531,00 грн (28 000,00 грн х 14 місяців + 7 днів) (фактичний строк оренди).

Позиція Верховного Суду

У справі, що переглядається, до правових питань, які необхідно вирішити колегії суддів, відноситься:

(а) чи підлягає договір оренди нежитлового приміщення від 22 травня

2014 року, який вчинений на 10 років, нотаріальному посвідченню;

(б) чи підлягають стягнення грошові кошти з відповідача за користування нежитловим приміщенням.

Щодо нотаріального посвідчення договору нежитлового приміщення

Нікчемність правочину конструюється за допомогою "текстуальної" недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах "нікчемний ", "є недійсним". Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не "породжує" (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов'язків.

Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (частина 1 статті 220 ЦК України).

Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі (частина 1 статті 793 ЦК України в редакції, чинній станом на 22 травня 2014 року).

Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню (частина 2 статті 793 ЦК України в редакції, чинній станом на 22 травня 2014 року).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що:

нежитлове приміщення в розмінні статті 793 ЦК України (в редакції, чинній станом на 22 травня 2014 року) є окремою частиною будівлі;

договір найму нежитлового приміщення на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню;

у випадку відсутності нотаріального посвідчення договору найму нежитлового приміщення, укладеного на три роки і більше, такий договір є нікчемним.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 4 статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27 травня 2020 року у справі № 911/1443/19 зроблено висновок, що "найм будівлі або іншої капітальної споруди врегульовано положеннями статей 793, 794, 795, 796, 797 ЦК України. Змістом зазначених статей ЦК України передбачено найм як будівлі або іншої капітальної споруди, так і їх окремої частини. [..] як вірно встановили суди першої та апеляційної інстанцій, майно, яке є об'єктом оренди за спірним договором, не належить до майна, яке згідно зазначеної норми права не може бути об'єктом оренди за вказаним договором. Кожна з частин приміщення, що передані за договором в оренду Відповідачу-1, мають схеми розташування, які є додатками до договору № 495 з виокремленням площ стосовно кожного об'єкта, тобто, кожен об'єкт за договором має індивідуальні ознаки та є окремою частиною будівлі, що відповідає нормам статей 793, 794, 795, 796, 797 ЦК України".

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 10 жовтня 2018 року у справі № 910/21570/17 зазначено, що "судом встановлено, що 01 березня 2011 року між ЖБК "Юність-2" (орендодавцем) і МПП "Любисток" (орендарем) було укладено договір оренди нерухомого майна № 01/03, за умовами якого позивач передав, а відповідач прийняв у користування нерухоме майно приміщення №№ 15,17,20,21, розташовані в підвалі будинку. [..] Апеляційним судом було встановлено, що при укладенні договору оренди № 01/03 від 01 березня 2011 року, строком на 19 років, сторонами не було дотримано вимог щодо його нотаріального посвідчення та державної реєстрації та, що такій договір є нікчемним".

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 660/1050/15-ц (провадження № 61-24325св18) вказано, що "заочним рішенням Високопільського районного суду Херсонської області від 16 травня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним договір оренди нежитлового приміщення, укладений 03 лютого 2012 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_5, щодо користування нежитловим приміщенням площею 245 кв. м, двоповерхової будівлі кафе-магазину "ІНФОРМАЦІЯ_1", розташованим по АДРЕСА_2

з часу його укладення, тобто з 03 лютого 2012 року. [..] Судом установлено, що оспорюваний договір оренди нежитлового приміщення був укладений сторонами

у простій письмовій формі строком на п'ять років. Отже, відповідно до вимог статті 793 ЦК України цей договір підлягав обов'язковому нотаріальному посвідченню. Недодержання сторонами правочину вимоги щодо його нотаріального посвідчення дає підстави вважати цей договір згідно з положеннями статті 220 ЦК України нікчемним".

У справі, що переглядається:

відповідно до договору оренди від 22 травня 2014 року в оренду передано нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1, загальна площа 420,2 кв. м (а. с. 19-22);

договір оренди від 22 травня 2014 року нотаріально не посвідчений, а тому

є нікчемним.

За таких обставин, неправильним є висновок судів про стягнення заборгованості на підставі нікчемного договору оренди.

Щодо стягнення грошових коштів з відповідача за користування нежитловим приміщенням

Не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права. Водночас і посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені в позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв'язку з цим суд, з'ясувавши в розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України).

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 15, частина 1 статті 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які

ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини 2 статті 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина 1 та 2 статті 5 ЦПК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються

у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

У пункті VII.-2:101 Книги VII Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказано, що збагачення є безпідставним, за винятком таких випадків: особа, яка збагатилася, має право на отримання збагачення за рахунок потерпілого в силу договору чи іншого юридичного акту, судового рішення або норми права; або потерпілий вільно і без помилки погодився на настання невигідних для себе наслідків.

У статті VII-3:101 Книги VII Модельних правил європейського приватного права щодо змісту збагачення зазначено, що особа вважається збагаченою у випадку: a) збільшення доходів або зменшення обов'язків; b) отримання послуги або результатів виконаної роботи; c) користування чужим майном.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22 жовтня 2020 року у справі № 910/18279/19 вказано, що "аналіз змісту статті 1212 ЦК України свідчить, що цивільне законодавство що охоплюється безпідставно набутим майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки (частина 1 статті 190 ЦК України). Наприклад, у статті VII-3:101 Книги VII Модельних правил європейського приватного права (Draft Common Frame of Reference. Principles, Definitions and Model Rules of European Private Law) щодо змісту збагачення зазначено, що особа вважається збагаченою у випадку: a) збільшення доходів або зменшення обов'язків; b) отримання послуги або результатів виконаної роботи; c) користування чужим майном. Тлумачення статті 1212 ЦК України, із застосуванням телеологічного способу її тлумачення, свідчить, що цією нормою до випадків безпідставного набуття та збереження майна віднесено також збереження особою без достатніх правових підстав у себе виплати, яку вона згідно закону мала віддати (перерахувати) іншій особі в силу покладеного на неї законом зобов'язання. Тобто зменшення обов'язку. У справі, що переглядається, збагаченням є збереження страховиком без достатніх правових підстав у себе виплати, яку він згідно закону мав виплатити потерпілій особі враховуючи спричинену шкоду його страхувальником.

Такий підхід до розуміння норми статті 1212 ЦК України відповідає змісту інституту набуття, збереження майна без достатньої правової підстави адже очевидно, що у наведений спосіб відбувається збагачення страховика за рахунок зменшення (звільнення) його від виконання обов'язку

з відшкодування шкоди завданої потерпілій особі його страхувальником".

Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно

і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала (частина 1 статті 1212 ЦК України).

Тлумачення статті 1212 ЦК України дозволяє зробити висновок, що до безпідставно набутого майна набувача, з урахуванням розумності, відноситься користування чужим майном (майном потерпілого). Причому потерпілий, якому належить майно, що користувався набувач, має право вимагати від набувача повернення такого збагачення.

У справі, що переглядається: позивач пред'явив позов про стягнення з відповідача коштів за користування нежитловим приміщенням. Відповідач факт користування вказаним приміщенням не заперечував, як і узгоджений сторонами розмір плати за таке користування, посилаючись лише на втрату доказів проведення розрахунків за орендоване майно та нікчемність договору оренди (а. с. 28 30); суди не врахували, що до безпідставно набутого майна набувача, з урахуванням розумності, відноситься користування чужим майном (майном потерпілого).

За таких обставин судові рішення слід змінити в мотивувальній частині та в частині вказівки в резолютивній частині про стягнення заборгованості за договором оренди, а в іншій частині? залишити без змін.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені статті 1212 ЦК України, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина 3 статті 400 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених

у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22 жовтня 2020 року у справі № 910/18279/19, дають підстави для висновку, що судові рішення частково ухвалені без додержання норм матеріального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу слід задовольнити частково; судові рішення змінити в мотивувальній частині та в частині вказівки в резолютивній частині про стягнення заборгованості за договором оренди; в іншій частині судові рішення належить залишити без змін.

Оскільки Верховний Суд лише змінює судові рішення в мотивувальній частині та

в частині редакції резолютивної частини про стягнення коштів, то розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 02 квітня 2018 року

в незміненій апеляційним судом частині та постанову Київського апеляційного суду від 02 липня 2020 року змінити, виклавши їх мотивувальну частину в редакції цієї постанови, а абзац 2 резолютивної частини рішення Святошинського районного суду м. Києва від 02 квітня 2018 року викласти в такій редакції: "Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 397 419,32 грн та судовий збір у розмірі 3 345,31 грн".

В іншій частині рішення Святошинського районного суду м. Києва від 02 квітня 2018 року в незміненій апеляційним судом частині та постанову Київського апеляційного суду від 02 липня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук