Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 02.09.2019 року у справі №199/3939/18

Постанова

Іменем України

15 квітня 2020 року

м. Київ

справа № 199/3939/18-ц

провадження № 61-15441св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу Завалієв Артем Анатолійович, публічне акціонерне товариство «Акцент-Банк», приватний виконавець Бурхан-Крутоус Лілія Анатоліївна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 березня 2019 року у складі судді Скрипник О. Г. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 червня 2019 року у складі колегії суддів: Демченко Е. Л., Куценко Т. Р., Макарова М. О.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБакн»), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу Завалієв Артем Анатолійович (далі - ПНЧМНО Завалієв А. А.), публічне акціонерне товариство «Акцент-Банк» (далі - ПАТ «А-Банк»), приватний виконавець Бурхан-Крутоус Лілія Анатоліївна (далі - ПВ Бурхан-Крутоус Л. А.), про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 15 вересня 2008 року між закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі - ЗАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступниками якого були ПАТ КБ «ПриватБанк», а потім АТ КБ «ПриватБанк», та закритим акціонерним товариством «Акцент-Банк» (далі - ЗАТ «А-Банк»), правонаступником якого є ПАТ «А-Банк», було укладено договір факторингу № 1, згідно якого ЗАТ КБ «ПриватБанк» відступило на користь ЗАТ «Акцент-Банк» право вимоги за кредитно-заставним договором № DNK0AN09980059 від 01 серпня 2008 року.

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 20 лютого 2014 року, яке ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 червня 2014 залишено без змін, відмовлено в позовних вимогах, пред`явлених ПАТ «Акцент-Банк» до нього, про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Вказував, що 16 листопада 2017 року ПНЧМНО Завалієвим А. А. видано виконавчий напис, зареєстрований в реєстрі за № 11158, про стягнення з нього на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованості у розмірі 94 394,38 доларів США, що еквівалентно 2 406 112 грн 75 коп. за кредитним договором від 01 серпня 2008 року № DNK0AN09980059, а постановою ПП Бурхан- Крутоус Л. А. від 17 квітня 2018 відкрито виконавче провадження № 56215187 за виконавчим написом № 11158.

Постановою ПВ Бурхан-Крутоус Л. А. від 30 квітня 2018 про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника встановлено, що боржник отримує дохід у ТОВ «Металургійний завод «Дніпросталь», а тому вирішено здійснювати відрахування із доходів боржника на користь стягувача у розмірі 20% до виплати загальної суми боргу у розмірі 2 406 112 грн 75 коп.

Зазначав, що відповідність розрахунків заборгованості, з урахування рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 20 лютого 2014 року, нотаріусом не перевірялася, а виконавчий напис видано на суму, яка була вказана стягувачем, а саме 2 406 112 грн 75 коп., що свідчить про те, що нотаріус при вчиненні напису не переконався належним чином у безспірності розміру сум, що підлягають стягненню за виконавчим написом, та безспірності характеру правовідносин сторін, чим порушив вимоги закону.

Крім того, вказував, що постанова приватного виконавця про утримання 20% від доходів позивача надійшла до ТОВ «Металургійний Завод «Дніпросталь» та пройшла шлях від канцелярії, секретаря, заступника директора, директора до бухгалтерського відділу разом з головним бухгалтером, тобто співробітники знають про нібито його недобросовісність та заборгованість за кредитним договором, що зганьбило його ділову репутацію та завдало йому, крім іншого, моральної шкоди, яка виразилась в душевних стражданнях.

Враховуючи вищевикладене, просив суд: визнати таким, що не підлягає виконанню, та скасувати виконавчий напис, вчинений ПНЧМНО Завалієвим А. А. 16 листопада 2017 року за реєстровим № 794952; стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» моральну шкоду у розмірі 110 000 грн та судові витрати, які складаються з правничої допомоги у розмірі 20 000 грн та судового збору.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 березня 2019 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 04 червня 2019 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано виконавчий напис, вчинений ПНЧМНО Завалієвим А. А. 16 листопада 2017 року за реєстровим № 794952 про стягнення з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» суму заборгованості у розмірі 2 406 112 грн 75 коп., таким, що не підлягає виконанню.

У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання щодо судових витрат.

Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовано тим, що ОСОБА_1 безспірності своєї заборгованості перед банком не визнає, крім того банком не було надіслано повідомлення йому до звернення до нотаріуса, а тому суд дійшов висновку, що оспорюваний виконавчий напис слід визнати таким, що не підлягає виконанню.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог щодо відшкодування моральної шкоди суди зазначали, що позивачем не надано доказів, що протиправною поведінкою відповідача йому було заподіяно моральної шкоди.

Вирішуючи питання щодо відшкодування витрат на правничу допомогу, суди виходили із того, що в матеріалах справи міститься копія адвокатського договору від 29 травня 2018 року, копія квитанції від 22 травня 2018 року та копії актів виконаних робіт від 01 червня 2018 року та 11 березня 2019 року, проте дата квитанції передує укладенню самого договору, тому не вбачається, що розмір заявлених витрат є обґрунтованим.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення вимог щодо відшкодування витрат на правничу допомогу скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити вказані вимоги у повному обсязі.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 12 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У жовтні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 квітня 2020 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови у відшкодуванні витрат на правничу допомогу ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права. Вказує, що суд першої інстанції, вирішуючи вказане питання, в порушення статті 263 ЦПК України не обґрунтував своє рішення у вказаній частині. Натомість апеляційний суд надав оцінку доказам понесення витрат на правничу допомогу на відміну від суду першої інстанції, проте, відмовляючи, послався на квитанцію від 22 травня 2018 року, яка передувала договору про надання правової допомоги від 29 травня 2018 року, а тому дійшов висновку, що докази сплати за послуги адвоката відсутні.

Разом із тим, судами не було враховано, що це описка.

Крім того, зазначає, що відшкодування витрат на правову допомогу передбачено положеннями статей 137, 141 ЦПК України, а тому такі мають бути відшкодовані у заявленому розмірі, а саме 20 000 грн.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У жовтні 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 від АТ КБ «ПриватБанк», у якому вказано, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

01 серпня 2008 року між ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк» було укладено кредитно-заставний договір № DNK0AN09980059, відповідно до якого останній надав позивачу кредит у розмірі 15 135,27 доларів США на термін до 31 липня 2015 року.

ОСОБА_1 використав кредитні кошти на купівлю автомобіля, що підтверджується договором купівлі-продажу № СФ-0024103 від 01 серпня 2008 року, укладеного між ним та ТОВ «АВТОПРИВАТ».

15 вересня 2008 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ЗАТ «Акцент-Банк» було укладено договір факторингу № 1, згідно якого АТ КБ «ПриватБанк» відступило на користь ЗАТ «Акцент-Банк» право вимоги за кредитно-заставним договором № DNK0AN09980059 від 01 серпня 2008 року.

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 20 лютого 2014 року, яке ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 червня 2014 року залишено без змін, відмовлено в позовних вимогах, пред`явлених ПАТ «Акцент-Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

30 травня 2014 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ПАТ «Акцент-Банк» укладено додаткову угоду № 1 до договору факторингу № 1 від 30 травня 2008 року, згідно до якої ПАТ «Акцент-Банк» відступило (зворотнє відступлення) на користь АТ КБ «Приватбанк» право вимоги за кредитно-заставним договором № DNK0AN09980059 від 01 серпня 2008 року.

16 листопада 2017 року ПНЧМНО Завалієвим А. А. виданий виконавчий напис, зареєстрований в реєстрі за № 11158 про стягнення з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПривтБанк» заборгованості у розмірі 94 394,38 доларів США, що еквівалентно 2 406 112 грн 75 коп. за кредитним договором від 01 серпня 2008 № DNK0AN09980059.

Постановою приватного виконавця Бурхан-Крутоус Л. А. від 17 квітня 2018 року відкрито виконавче провадження № 56215187 за виконавчим написом № 11158.

Постановою приватного виконавця Бурхан-Крутоус Л. А. від 30 квітня 2018 року про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника встановлено, що боржник отримує дохід у ТОВ «Металургійний завод «Дніпросталь», а тому вирішено здійснювати відрахування із доходів боржника на користь стягувача у розмірі 20% до виплати загальної суми боргу у розмірі 2 406 112 грн 75 коп.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Положенням частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 підлягає залишенню без задоволення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.

Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій переглядаються лише в частині відшкодування витрат на правову допомогу.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Відповідно до частин першої - четвертої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правової допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

При цьому, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (§ 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (§§ 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (§ 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Згідно з частиною першою та третьою статті 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги укладається в письмовій формі.

До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права.

При цьому договір про надання правової допомоги повинен містити детальний опис правових послуг, що надаються, та їх вартість, порядок обчислення гонорару адвоката (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо.

На підтвердження понесених витрат на правову допомогу разом з позовною заявою представником позивача було надано копію адвокатського договору від 29 травня 2018 року № 4 про надання правничої допомоги (а. с. 23), копію квитанції до прибуткового касового ордера від 22 травня 2018 року № 1 (а. с. 23а), копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю ОСОБА_2 (а. с. 24), копію довіреності на представництво інтересів ОСОБА_1 виданої ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 (а. с. 25), посвідчення адвоката України на ім`я ОСОБА_2 (а. с. 26). Крім того, на підставі клопотання від 11 березня 2019 року до матеріалів справи долучені копія ордера на представництво інтересів ОСОБА_1 у Амур-Нижньодніпровському районному суді м. Дніпропетровська від 21 січня 2019 року, копія акту виконаних робіт № 1 від 01 червня 2018 року по адвокатському договору № 4 про надання правової допомоги від 29 травня 2018 року, копія акту виконаних робіт № 2 від 11 березня 2019 року по адвокатському договору № 4 про надання правової допомоги від 29 травня 2018 року.

Відмовляючи у відшкодуванні витрат на правову допомогу, суди виходили із того, що дата квитанції до прибуткового касового ордера передує укладенню договору, а тому не вбачається, що дані витрати були фактичними та неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Колегія судів, погоджуючись з вказаними висновками, вбачає за необхідно також зазначити наступне.

З копії квитанції до прибуткового касового ордеру № 1 від 22 травня 2018 року вбачається, що адвокатом Гусаковою О.Б. було прийнято від ОСОБА_1 20 000 грн як «передпалата за дог 4 від 29.05.2018». Разом із тим, колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції, що копія наведеної квитанції не може вважатися допустимим доказом, що підтверджує здійснення відповідних витрат, оскільки дата квитанції передує укладенню договору. В той же час в пункті 3 адвокатського договору № 4 від 29 травня 2018 року про надання правничої допомоги зазначено, що вартість послуг за договором сплачується протягом трьох днів з моменту підписання договору. Вказівка на отримання виконавцем передплати 22 травня 2018 року за текстом вищезазначеного договору відсутня.

Крім того, сама по собі фраза в квитанції до прибуткового касового ордеру № 1 від 22 травня 2018 року «передплата за дог 4 від 29.05.18» не дає можливості ідентифікувати, що мова йде саме про адвокатський договір № 4 від 29 травня 2018 року, в межах якого надавалися послуги по цій справі.

Оскаржуючи судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, представник позивача вказувала, що зазначення дати в квитанції до прибуткового касового ордера «22 травня 2018 року» є опискою, разом із тим, в порушення вимог частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України, останньою не надано доказів на підтвердження наведених нею доводів, а тому суди обґрунтовано не погодились із заявленим розміром витрат, які підлягають відшкодуванню, та відмовили у їх відшкодуванні у зв'язку із недоведенням.

Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд повинен враховувати пов`язаність цих витрати з розглядом справи, їх обґрунтованість та пропорційність предмета спору.

Оскільки позивачем не було доведено за допомогу належних та допустимих доказів понесення ним витрат на правову допомогу в розмірі 20 000 грн, які безпосередньо пов`язані з розглядом цієї справи й розмір яких є обґрунтованим, колегія суддів не встановила порушенням норм процесуального права.

Вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» (Seryavin and others v. Ukraine, № 4909/04, § 58).

Отже, вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій з дотриманням вимог статей 263-265, 382 ЦПК України повно, всебічно та об`єктивно з`ясували обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, вірно встановили правовідносини, що склалися між сторонами, й обґрунтовано відмовили ОСОБА_1 у відшкодуванні витрат на правову допомогу.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення в оскаржуваній частині - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають.

Оскільки колегія суддів не вбачає підстав для задоволенні касаційної скарги, то питання про розподіл судових витрат, понесених ОСОБА_1 при зверненні до суду з касаційною скаргою, не вирішується.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 березня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 червня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович