Історія справи

Постанова КЦС ВП від 15.03.2023 року у справі №725/1824/20
Постанова КЦС ВП від 15.03.2023 року у справі №725/1824/20

Постанова

Іменем України

15 березня 2023 року

м. Київ

справа № 725/1824/20

провадження № 61-15705св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), суддів: Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , підписану адвокатом Ясиновським Романом Михайловичем, на рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 05 квітня 2021 року у складі судді Скуляк І. А. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 16 серпня 2021 року у складі колегії суддів: Одинака О. О., Кулянди М. І., Перепелюк І. Б.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання нерухомого майна спільною частковою власністю подружжя (по частці за кожним) та витребування майна з чужого незаконного володіння.

Позов мотивували тим, що з 09 жовтня 1982 року перебувають у зареєстрованому шлюбі, в період якого ОСОБА_2 набув право власності на нежитлові приміщення загальною площею 65,8 м?, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 . Вказували, що в подальшому ОСОБА_2 відчужив зазначені нежитлові приміщення на користь третіх осіб, не отримавши згоду дружини на укладення правочину щодо розпорядження спільним майном подружжя. Посилалися на те, що постановою Верховного Суду від 07 серпня 2019 року в справі № 725/3829/16 перший договір, на підставі якого нежитлові приміщення вибули з власності подружжя, вже було визнано недійсним, а тому вважали, що мають право на його витребування з власності кінцевого набувача.

ОСОБА_1 і ОСОБА_2 просили суд ухвалити рішення, яким визнати нежитлове приміщення загальною площею 65,8 м? за адресою:

АДРЕСА_1 спільною частковою власністю подружжя (по частці в праві спільної власності за кожним) та витребувати вказане нерухоме майно в ОСОБА_3 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Першотравневого районного суду міста Чернівці від 05 квітня 2021 року позов задоволено частково:

визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право спільної часткової власності (по 1/2 частці в праві спільної часткової власності за кожним) на нежитлові приміщення, які знаходяться в АДРЕСА_1 ;

в задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що вказане нерухоме майно набуте ОСОБА_2 у власність під час шлюбу з ОСОБА_1 , а тому є спільною сумісною власністю подружжя, що також установлено судами в справі № 725/3829/16. З огляду на принцип рівності часток подружжя в спільному майні суд уважав за доцільне задовольнити позовні вимоги про визнання нежитлових приміщень спільною частковою власністю подружжя з визначенням рівних часток (по ) кожного з подружжя в праві спільної власності.

При відмові в задоволенні позову про витребування майна з чужого незаконного володіння суд першої інстанції зазначив, що якщо річ, перебуваючи в чужому володінні, видозмінилась, була перероблена чи знищена, застосовуються зобов`язально-правові способи захисту права власності. Оскільки спірні нежитлові приміщення під час перебування у володінні відповідачки ОСОБА_3 зазнали суттєвих змін та були переробленими, суд зробив висновок про неможливість їх витребування на користь позивачів.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 16 серпня 2021 року апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задоволено частково:

рішення Першотравневого районного суду міста Чернівці від 05 квітня 2021 року в частині задоволення позову ОСОБА_2 , ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання права спільної власності на нерухоме майно скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у позові відмовлено;

рішення Першотравневого районного суду міста Чернівці від 05 квітня 2021 року в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_2 , ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про витребування майна з чужого незаконного володіння змінено з викладенням його мотивувальної частини в редакції цієї постанови;

в іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Тому позов в частині визнання права власності на спірне нерухоме майно задоволенню не підлягає в зв`язку з обранням позивачами неефективного способу захисту.

Суд апеляційної інстанції також прийняв до уваги, що в справі № 725/3829/16 судами встановлено, що нежитлові приміщення належали позивачам на праві спільної сумісної власності, а спір щодо розміру часток у праві спільної сумісної власності на майно повинен вирішуватись між співвласниками такого майна.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння апеляційний суд зазначив, що стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується. Суд установив, що ОСОБА_3 набула у власність спірне нежитлове приміщення як четвертий власник після укладення між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 договору-купівлі продажу нерухомого майна та не могла знати про те, що це майно вибуло з власності ОСОБА_1 поза її волею. Під час придбання майна ОСОБА_3 правомірно очікувала, що ОСОБА_6 мала право ним розпоряджатися, а вона після отримання цього майна матиме змогу мирно ним володіти.

Суд указав, що конструкція, за якою добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Факт незаконного відчуження та допущення продажу майна не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача.

З урахуванням обставин цієї справи апеляційний суд зробив висновок, що задоволення вимог про витребування з володіння ОСОБА_3 нежитлових приміщень становитиме непропорційне втручання у право на мирне володіння майном, що є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Суд апеляційної інстанції також установив, що вартість здійсненого ОСОБА_3 перепланування нежитлових приміщень згідно кошторисної документації становить 421 802 грн, у зв`язку з чим уважав, що дотримання права ОСОБА_3 на мирне володіння майном є більш важливим, ніж позитивні наслідки вилучення спірного майна для захисту інтересів ОСОБА_1 .

Перекладення на третіх осіб наслідків недійсності договору купівлі-продажу від 10 січня 2015 року, який укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , та задоволення позову у цій справі матиме наслідком порушення справедливого балансу й покладатиме надмірний індивідуальний тягар на ОСОБА_3 .

Колегія суддів зазначила, що за відсутності згоди ОСОБА_1 на відчуження спірного майна вона має право на отримання компенсації вартості належної їй частки в праві спільної власності.

Щодо позовних вимог ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння апеляційний суд указав, що ОСОБА_2 з власної волі відчужив спірні нежитлові приміщення ОСОБА_5 (в тому числі належну позивачу частку в праві спільної власності), у зв`язку з чим не має права на витребування цього майна в порядку статей 387-388 ЦК України.

Аргументи учасників справи

У вересні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду підписану представником касаційну скаргу на вказані судові рішення, в якій просила їх скасувати як ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, й ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

висновок апеляційного суду про обрання позивачкою неефективного способу захисту є помилковим, оскільки положення статті 16 ЦК України передбачають такий спосіб захисту порушеного права як визнання права у випадку його невизнання третіми особами;

позовна вимога про визнання права спільної часткової власності спрямована не на уникнення застосування приписів статей 387 388 ЦК України, а на захист майнових прав ОСОБА_1 на належну їй частку в праві спільної власності, а також пред`явлена разом з вимогою про витребування майна з чужого незаконного володіння;

апеляційний суд помилково застосував практику ЄСПЛ щодо недопустимості покладення на добросовісного набувача надмірного тягаря, яка стосувалася спорів між державою та фізичною особою, в той час як у справі, що переглядається, спір виник між двома фізичними особами й апеляційний суд надав перевагу майновим інтересам однієї з них;

суд апеляційної інстанції позбавив ОСОБА_1 , поза волею якої з її власності вибуло спірне майно, реального способу захисту своїх прав, не звернувши увагу на те, що ОСОБА_3 не позбавлена можливості звертатися до суду з позовом до продавця майна з вимогами про відшкодування понесених нею витрат у разі задоволення цього позову.

У листопаді 2021 року ОСОБА_3 , ОСОБА_4 подали до Верховного Суду підписаний представником відзив на касаційну скаргу, в якому відповідачі просив залишити її без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.

Відзив мотивовано тим, що ОСОБА_3 є добросовісним набувачем нерухомого майна, яка не знала й не могла знати про те, що майно вибуло з власності ОСОБА_1 поза її волею. Відповідачі у відзиві також наполягають на тому, що ефективним способом захисту в цій справі є пред`явлення ОСОБА_1 позовних вимог до ОСОБА_2 про стягнення компенсації вартості частки в праві спільної власності, відчуженої без згоди одного з подружжя.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 24 вересня 2021 року касаційну скаргу залишено без руху та надано заявнику строк для усунення недоліків, а саме подання до суду заяви про поновлення строку на касаційне оскарження судових рішень.

Ухвалою Верховного Суду від 28 жовтня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано справу з Першотравневого районного суду м. Чернівців.

У листопаді 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2022 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи в складі колегії з п`яти суддів.

Ухвалою Верховного Суду від 27 квітня 2022 року зупинено касаційне провадження в справі до закінчення перегляду Великою Палатою Верховного Суду у касаційному порядку справи № 461/12525/15-ц (провадження 14-190цс20).

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26 січня 2023 року призначено справу судді-доповідачеві Антоненко Н. О.

Ухвалою Верховного Суду від 15 березня 2023 року касаційне провадження в справі поновлено.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 28 жовтня 2021 року вказано, що: «у касаційній скарзі ОСОБА_1 вказує на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права та посилається на висновки Верховного Суду викладені

у постановах від 26 вересня 2018 року у справі № 523/10174/15-ц, від 22 січня 2019 року у справі № 145/145/17, від 24 січня 2019 року у справі

№ 644/4991/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 523/12 520/15-ц,

від 13 лютого 2019 року у справі № 682/2005/16-ц, від 13 лютого 2019 року

у справі № 557/1250/16-ц, від 20 лютого 2019 року у справі № 759/16661/15-ц тощо».

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 09 жовтня 1982 року зареєстровано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Відповідно до договору обміну №042049 від 31 грудня 2003 року ОСОБА_2 обміняв належні йому іменні цінні папери в кількості 51 184 шт. на 1/100 ідеальну частку в праві власності на нежитлові приміщення, розташовані по АДРЕСА_1 .

Згідно з актом прийому-передачі нежилого приміщення від 14 грудня 2004 року, складеного ОСОБА_2 та ВАТ «Чернівці-Елекстронсервіс» на підставі договору обміну №042049 від 31 грудня 2003 року, ОСОБА_2 передав ВАТ «Чернівці-Електронсервіс» 51 184 шт. іменних цінних паперів, а ВАТ «Чернівці-Електронсервіс» передало ОСОБА_2 частину нежилого приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 65 м?.

10 січня 2015 року ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу відчужив належні йому нежитлові приміщення по АДРЕСА_1 ОСОБА_5 .

На підставі договору купівлі-продажу від 31 травня 2016 року право власності на вказані нежитлові приміщення перейшло до ОСОБА_7 . На підставі договору про розірвання договору купівлі-продажу від 31 травня 2016 року право власності на нежитлові приміщення знову перейшло до ОСОБА_5 .

Відповідно до договору дарування від 18 жовтня 2016 року право власності на нежитлові приміщення по АДРЕСА_1 площею 65,8 м? перейшло до ОСОБА_6 .

За договором купівлі-продажу від 17 січня 2018 року ОСОБА_6 продала, а ОСОБА_3 придбала на нежитлові приміщення, які знаходяться по АДРЕСА_1 .

Постановою Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі № 725/3829/16 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_5 та ОСОБА_2 задоволено та визнано недійсним договір від 10 січня 2015 року купівлі-продажу нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 , від імені якого діяв ОСОБА_8 , та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Чернівецької області Куніциною І. Є. та зареєстрований в реєстрі за № 425.

Підставою для визнання вказаного договору недійсним стало його укладання без нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_1 , яка є співвласником відчуженого нерухомого майна в силу вимог статті 60 СК України.

Позиція Верховного Суду

Щодо позовної вимоги про визнання нерухомого майна спільною частковою власністю

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина першої статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20) вказано, що: «відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див., зокрема, пункт 100 постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18)».

У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

У справі, що переглядається:

позивачі пред`явили позовну вимогу про визнання нежитлових приміщень спільною частковою власністю подружжя з визначенням часток позивачів у праві спільної власності;

порушення свого права позивачі обґрунтовували реєстрацією права власності на спірні нежитлові приміщення за ОСОБА_3 ;

апеляційний суд зробив правильний висновок про те, що вимога про визнання права спільної часткової власності на майно з визначенням розміру часток позивачів є неефективним способом захисту, оскільки за встановлених судом обставин реєстрації права власності на спірне майно за ОСОБА_3 ефективним способом захисту є вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Разом із тим, зробивши правильний висновок про неефективність обраного позивачами способу захисту в цій частині, апеляційний суд послався також і на неналежний склад співвідповідачів за вимогою про визнання майна спільною частковою власністю, вказавши, що спір щодо розміру часток у праві спільної власності повинен вирішуватись виключно між співвласниками такого майна.

Оскільки обрання позивачами неефективного способу захисту порушеного права є самостійною та достатньою підставою для відмови в задоволенні позову, постанову апеляційного суду в цій частині належить змінити з викладенням її мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

Щодо позовної вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина друга статті 328 ЦК України, у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин).

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).

Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом.

Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У частині третій цієї ж статті передбачено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках. За змістом частини п`ятої статті 12 Цивільного кодексу України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (див. пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2022 року в справі № 522/14900/19 (провадження № 61-10361св22) вказано, що:

«можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (див.: постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21).

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19).

Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17).

[…]

при задоволенні позовної вимоги про витребуванні у ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 спірної квартири, апеляційний суд не врахував, що: можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно);

як свідчить аналіз оскарженої постанови в частині задоволенні позовної вимоги про витребуванні у ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 спірної квартири апеляційний суд: не з`ясував оплатно чи безоплатно ОСОБА_5 набула спірну квартиру, за умови, що в матеріалах справи відсутній нотаріально-посвідчений акт приймання-передачі нерухомого майна від 21 січня 2021 року за № 6, 7 та не встановив чи є ОСОБА_5 добросовісним/недобросовісним набувачем.

За таких обставин, апеляційний суд зробив передчасний висновок про задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про витребування із незаконного володіння ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 спірної квартири».

У пункті 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20) зроблено висновок, що: «розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо».

Конструкція, за якою добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар.

У справі, яка переглядається, надаючи оцінку обставинам вибуття спірного майна з власності позивачів та набуття ОСОБА_3 права власності на таке майно в контексті її добросовісності, апеляційний суд установив, що нежитлові приміщення вибули з власності позивачів унаслідок волевиявлення ОСОБА_2 без отримання згоди ОСОБА_1 . Тобто, спільна воля позивачів на вибуття з їх власності спірного майна була відсутня.

Суд зазначив, що ОСОБА_3 набула права власності на нежитлові приміщення за відплатним договором, придбавши його у ОСОБА_6 , та є четвертим власником нежитлових приміщень після їх відчуження ОСОБА_2 , а тому не знала та не могла знати про те, що це майно вибуло з власності ОСОБА_1 поза її волею. Під час придбання майна ОСОБА_3 правомірно очікувала, що ОСОБА_6 мала право ним розпоряджатися, а вона після отримання цього майна матиме змогу мирно ним володіти.

Колегія суддів прийняла до уваги, що в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно були відсутні відомості щодо обтяжень нерухомого майна, яке ОСОБА_3 набула у власність, а після придбання нерухомого майна ОСОБА_3 понесла витрати на його перепланування та покращення в розмірі 421 802 грн. При цьому, ОСОБА_1 як співвласник нежитлових приміщень не позбавлена права звернутися до ОСОБА_2 з вимогою про стягнення компенсації вартості її частки в праві спільної власності, відчуженої ОСОБА_2 без її згоди.

За таких обставин апеляційний суд зробив правильний висновок про неможливість витребування спірних нежитлових приміщень у ОСОБА_3 , оскільки задоволення позову про витребування майна в цій справі матиме наслідком покладення на добросовісного набувача індивідуального й надмірного тягаря.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги в зв`язку з необхідністю врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного в постановах Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20) та від 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20), а також у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2022 року в справі № 522/14900/19 (провадження № 61-10361св22), дають підстави для висновку про те, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, постанова апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позову про витребування майна - залишенню без змін, а в частині відмови в задоволенні позову про визнання права спільної часткової власності - зміні з викладенням її мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

Оскільки Верховний Суд змінює судове рішення, але виключно у частині мотивів його прийняття, то новий розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 400 409 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , підписану адвокатом Ясиновським Романом Михайловичем, задовольнити частково.

Постанову Чернівецького апеляційного суду від 16 серпня 2021 року в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання права спільної часткової власності змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Постанову Чернівецького апеляційного суду від 16 серпня 2021 року в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про витребування майна з чужого незаконного володіння залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Антоненко

Судді І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук

М. Є. Червинська