Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 01.04.2020 року у справі №205/6201/17

Постанова

Іменем України

10 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 205/6201/17

провадження № 61-4488св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,

відповідачі: (позивач за зустрічним позовом) - Дніпропетровська міська рада, Новокодацька районна у місті Дніпро рада,

третя особа - Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Моніторна 7",

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 08 листопада 2018 рокуу складі судді Шавули В. С. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 лютого 2020 рокуу складі колегії суддів: Куценко Т. Р., Демченко Е. Л., Макарова М. О.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до Дніпропетровської міської ради, Новокодацької районної у місті Дніпро ради, третя особа: Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Моніторна 7", про визнання особи такою, що має право користування житловим приміщенням, зобов'язання вчинити дії та за зустрічним позовом Дніпропетровської міської ради до ОСОБА_1, третя особа: Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Моніторна 7", про виселення із жилого приміщення,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що вона останні 10 років постійно проживала на правах члена сім'ї разом зі своєю тіткою в її квартирі за адресою: кв. АДРЕСА_1. Вона доглядала за рідною тіткою та допомагала їй по господарству, після її смерті здійснювала поховання та продовжує проживати у її квартирі. Вона вважає, що має право користуватись вказаною квартирою, оскільки проживала там за згодою тітки.

Враховуючи викладене, з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просила суд визнати її такою, що має право користування квартирою АДРЕСА_1, зобов'язати виконавчий комітет Новокодацької районної у м. Дніпрі ради переукласти із ОСОБА_1 договір найму квартири АДРЕСА_1.

У квітні 2018 року Дніпропетровська міська радазвернулася до суду з зустрічним позовом, посилаючись на те, що квартирою АДРЕСА_1 належить територіальній громаді м. Дніпра на праві комунальній власності. ОСОБА_1 займає вказане житлове приміщення незаконно, заселившись до нього без відповідних правових підстав, тому підлягає виселенню зі спірної квартири.

З огляду на викладене, Дніпропетровська міська рада просить суд виселити ОСОБА_1 із квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 08 листопада 2018 рокув задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Зустрічний позов Дніпропетровської міської ради задоволено.

ОСОБА_1 виселено із квартири АДРЕСА_1, без надання іншого жилого приміщення.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що вимоги ОСОБА_1 є безпідставними та необґрунтованими, оскільки позивач не довела а ні юридичного факту належності до членів сім'ї померлої, а ні письмової згоди ОСОБА_2 на вселення або проживання у спірному приміщенні, постійного проживання разом із померлою та ведення спільного господарства, утримування квартири тощо.

Вимоги Дніпровської міської ради суд вважає законними та обґрунтованими, оскільки житлове приміщення квартири АДРЕСА_1, було зайнято ОСОБА_1 без достатніх на те підстав, згоди законних користувачів, яким видано ордер на зайняття вказаної квартири, на вселення та користування житлом не надано.

Крім того встановлено, що ОСОБА_1 є власником 1/3 частини квартири АДРЕСА_1, та є зареєстрованою за вказаною адресою.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 08 листопада 2018 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки районного суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У березні 2020 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 08 листопада 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про задоволення позову ОСОБА_1 та відмовити у задоволенні зустрічного позову Дніпровської міської ради.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано положення статей 64, 65 ЖК УРСР. Якщо у наймача квартири немає жодних членів сім'ї, тому й письмова згода на вселення до ОСОБА_2 непотрібна. Наймач свою згоду на вселення до нього родича на правах його нового члена сім'ї може надавати як завгодно: усно чи письмово. Крім того жодних законом не зобов'язано наймача вносити до ордеру нового члена своєї сім'ї.

З урахуванням положення частини 5 статті 12 ЦПК України спростувати презумпцію добросовісності ОСОБА_1 щодо заселення до своєї тітки з її усної згоди повинен саме відповідач.

Разом з тим, ОСОБА_1 посилається на те, що відсутні правові позиції Верховного Суду у подібних правовідносинах, а саме у яких наймач житла - є єдиною особою, яка проживає у житлі, а тому наймачу не потрібна письмова згода будь-кого на вселення до нього його родича на правах членів його сім'ї, а письмова згода самого наймача статтею 65 ЖК УРСР не передбачено.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У серпні 2020 року Дніпровська міська рада подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що ОСОБА_1 самовільним зайняттям спірної квартири порушує право інших громадян, які потребують поліпшення житлових умов та мають право на одержання у користування жилого приміщення в будинках державного або громадського житлового фонду в порядку, передбаченому чинним законодавством. Крім того, позивач просить переукласти договір житлового приміщення, проте в ЦК України немає способу та поняття переукладання договору.

Дніпровська міська рада вважає, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд дійшов правильного висновку, що позовні вимоги Дніпровської міської ради є законними та обґрунтованими, оскільки житлове приміщення - спірна квартира була зайнята ОСОБА_1 без достатніх на те підстав, згоди законних користувачів, яким видано ордер на зайняття вказаної квартири, на вселення та користування житлом не надано.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 15 липня 2020 року відкрито провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Ленінського районного суду м. Дніпропетровська.

12 серпня 2020 року справа № 205/6201/17 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 є співвласником квартири АДРЕСА_1, та має з 1986 року зареєстроване за цією ж адресою місце проживання.

На підставі ордеру на житлове приміщення № НОМЕР_1 серії 89 виданого виконавчим комітетом Ленінської районної Ради народних депутатів м. Дніпропетровська від 07 березня 1989 року, право користування квартирою АДРЕСА_1 належало ОСОБА_3, померлому ІНФОРМАЦІЯ_1. Окрім основного наймача ОСОБА_3, також у спірній квартирі були зареєстровані: ОСОБА_4, померлий ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_2, в подальшому у зв'язку зі смертю зняті із реєстраційного обліку.

Будинок АДРЕСА_1 перебуває на балансі Комунального виробничого житлового ремонтно-експлуатаційного підприємства Ленінського району з 1993 року, але 12 серпня 2016 року у 1-3 під'їздах вказаного будинку створено Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Моніторна 7", до яких увійшла квартира АДРЕСА_1.

Спірна квартира не приватизована, є власністю територіальної громади м.

Дніпропетровська.

Відповідно до акта від 01 жовтня 2017 року зазначено, що ОСОБА_1 проживала без реєстрації в квартирі АДРЕСА_1 з серпня 2013 року та по теперішній час (на час складання акта).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина 1 статті 263 ЦПК України).

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно із частиною 4 статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до статті 61 ЖК УРСР користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму житлового приміщення.

У відповідності до статті 64 ЖК УРСР члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору.

До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач і члени його сім'ї.

Згідно зі статтею 65 ЖК УРСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Відповідно до частини 1 статті 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.

У частині 3 статті 116 ЖК УРСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов'язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов'як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом. Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Прокопович проти Росії" (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (див. рішення від 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення у справі "Зехентнер проти Австрії" (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009..). Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення від 27 травня 2004 року у справі "Коннорс проти Сполученого Королівства" (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі "Зехентнер проти Австрії", зазначене вище, пункт 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини" (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі "Косіч проти Хорватії" (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі "Пауліч проти Хорватії" (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об'єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним.

Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи.

Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу", враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Викладене узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина 1 статті 80 ЦПК України).

Згідно із частиною 6 статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з положеннями статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Тобто саме на суд покладено обов'язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.

Тобто Верховний Суд не має права встановлювати обставини справи і оцінювати докази.

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, встановивши, що ОСОБА_1 самовільно вселилась до спірного житлового приміщення без будь-яких підстав та у добровільному порядку не звільняє вказане приміщення, врахувавши позовні вимоги ОСОБА_1 на предмет пропорційності переслідуваній меті у світлі статті 8 Конвенції, дійшов обґрунтованого висновку про те, що у відповідача на законних підставах не виникло право користування спірною квартирою і протилежного нею не доведено, тому є наявні підстави для виселення відповідача з вказаного житла.

Верховний Суд, з урахуванням практики ЄСПЛ та встановлених обставин справи, які підтверджено її матеріалами, дійшов висновку про відсутність порушення гарантованого статтею 8 Конвенції права ОСОБА_1 на спірне житло, оскільки наявність у неї права користування спірним житлом або обов'язок держави на забезпечення її таким житлом законом не передбачено.

Також, суди правильно звернули увагу на те, що ОСОБА_1 є власником 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 та зареєстрована за вказаною адресою, що свідчить про наявність у позивача постійного місця проживання.

Доводи касаційної скарги про те, що відсутні правові позиції Верховного Суду у подібних правовідносинах є безпідставними, оскільки висновки у подібних правовідносинах викладені у постановах Верховного Суду від 16 листопада 2020 року у справі № 340/196/18, від 08 липня 2020 року у справі № 554/5628/15-ц, від 12 травня 2020 року у справі № 463/4385/15.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій.

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 08 листопада 2018 рокута постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. В. Литвиненко

В. С. Висоцька

А. І. Грушицький