Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 24.11.2019 року у справі №489/5148/18

Постанова

Іменем України

14 січня 2020 року

м. Київ

справа № 489/5148/18

провадження № 61-20593св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 ,

відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Барсков Артем Вікторович,

особа, яка подавала апеляційну скаргу, - ОСОБА_7 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Ленінського районного суд м. Миколаєва, у складі судді Тихонової Н. С.,

від 30 січня 2019 року та постанову Миколаївського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Ямкової О. О., Колосовського С. Ю., Локтіонової О. В., від 16 жовтня 2019 року.

Короткий зміст позовної заяви

У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа,

яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Барсков А. В., про визнання недійсними договорів дарування, зобов`язання вчинити дії.

Позовна заява мотивована тим, що у жовтні 2015 року він звернувся до ОСОБА_3 з позовом про стягнення боргу у розмірі 2 439 090 грн за договорами позики, який просив забезпечити шляхом накладення арешту на житлові будинки, які належать відповідачу. Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва у справі № 2/489/191/2016 від 01 березня 2016 року його позов було задоволено, стягнуто з ОСОБА_3 на його користь 2 439 090 грн. У червні 2018 року йому стало відомо, що під час розгляду справи № 2/489/191/2016 у суді першої інстанції 13 листопада та 23 листопада 2015 року ОСОБА_3 уклав договори дарування належних йому житлових будинків на користь своїх синів ОСОБА_4 і

ОСОБА_5 , а також дружини ОСОБА_6 .Зазначені правочини, на думку позивача, є фіктивними, оскільки укладені між близькими особами і з метою уникнути виконання рішення про стягнення на його користь коштів за договором позики.

Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив суд визнати недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 , укладений 13 листопада 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ; визнати недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_2 , укладений 23 листопада 2015 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , зобов`язати державного чи приватного нотаріуса внести зміни до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Ленінського районного суд м. Миколаєва від 30 січня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1

від 13 листопада 2015 року, укладений між ОСОБА_3 та

ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального Миколаївської області Ємельяновою Н. В., зареєстрований у реєстрі за № 2282. Визнано недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_2

від 23 листопада 2015 року, укладений між ОСОБА_3 та

ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального Миколаївської області

Барсковим А. В., зареєстрований в реєстрі за № 784. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірні договори дарування були укладені без наміру створення правових наслідків, обумовлених ними, оскільки ОСОБА_3 був обізнаний про пред`явлений до нього позов з вимогою про стягнення боргу, а особи, що отримали нерухоме майно в дар, є його близькими родичами, та після укладення угод сторони не змінили своє місце реєстрації та проживання.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 13 червня 2019 року апеляційні скарги ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 залишено без задоволення, рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 30 січня 2019 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши при цьому, що відповідачі діяли недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного ОСОБА_3 майна відбулося з метою уникнення звернення кредитором стягнення на його майно як боржника за існуючими зобов`язаннями. При цьому, суд апеляційної інстанції послався на сукупність обставин, які доводять недобросовісну поведінку сторін спірних договорів, а саме: відповідач відчужив майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості; майно відчужене на підставі безвідплатного договору на користь близького родича та члена родини; після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи особи, яка їх подала

У касаційній скарзі ОСОБА_5 просить скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Доводи касаційної скарги зводяться до того, що суд апеляційної інстанції не залучив до участі у справі ОСОБА_7 , законність набуття яким права власності на 57/100 частин будинку

АДРЕСА_1 встановлена постановою Миколаївського апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року. Факт передачі подарованого майна підтверджується матеріалами справи. Позивач не надав доказів на підтвердження відсутності волевиявлення сторін на укладення спірних правочинів. Обдаровані не знали про боргові зобов`язання дарувальника.

Судові рішення оскаржуються у частині задоволення позовних вимог.

В іншій частині не оскаржуються, а тому касаційному перегляду не підлягають в силу статті 400 ЦПК України.

Відзиву на касаційну скаргу не надходило

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 22 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою.

03 грудня 2019 року справу передано судді-доповідачу.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

У жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договорами позики

від 30 вересня 2009 року на суму 40 тис. доларів США і від 30 вересня

2012 року на суму 20 тис. доларів США з процентами, які позичальник зобов`язався повернути у строк до 20 грудня 2012 року та 30 вересня

2013 року відповідно, але свої зобов`язання не виконав. З метою забезпечення позову при розгляді справи 24 листопада 2015 року накладено арешт на житловий будинок АДРЕСА_2 .

13 листопада 2015 року між ОСОБА_3 та його сином ОСОБА_4 було укладено договір дарування житлового будинку

АДРЕСА_1 . У пункті 8 договору дарування зазначено, що дарувальник та обдарований розуміють умови цього правочину та його правові наслідки, підтверджують дійсність намірів при його укладенні, а також те, що зазначений договір не носить характер фіктивного чи удаваного правочину і не є зловмисним, та відповідно до пункту 10 здійснили символічну передачу предмету договору ( т. 1, а. с. 82-84).

23 листопада 2015 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_6 й ОСОБА_5 було укладено договір дарування належного ОСОБА_3 на праві власності житлового будинку

АДРЕСА_2 . Відповідно до пунктів 5, 6 договору дарувальник передав обдаровуваним, а обдаровані прийняли житловий будинок, на підтвердження чого в присутності нотаріуса були передані ключі від будинку та технічний паспорт, сторони підтвердили, що договір не носить характер фіктивного чи удаваного правочину і не є зловмисним (т. 1, а. с. 85-88).

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 01 березня

2016 року у справі № 2/489/191/2016 позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 30 вересня 2009 року у 900 тис. грн, проценти - 1 080 000 тис. грн. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 30 вересня 2012 року у розмірі

900 тис. грн, проценти - 450 тис. грн (т. 1, а. с. 5).

Суди встановили, що сторонами спірних договорів дарування не було вчинено будь-яких дій на виконання правочинів. Житлові будинки не були передані ОСОБА_3 новим власникам, звичайний спосіб життя родичів не змінювався, лише було проведено перереєстрацію права власності.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 помер.

Ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 25 вересня 2019 року до участі у справі в якості правонаступника позивача ОСОБА_1 залучено його спадкоємця ОСОБА_2 .

Позиція Верховного Суду

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставоюнедійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України.

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина перша статті 203 ЦК України).

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Саме такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц.

Зазначену правову позицію підтримала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), вказавши при цьому, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Згідно частини третьої статті 13 Цивільного кодексу України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Правочин, учинений боржником у період настання в нього зобов`язання щодо погашення заборгованості перед кредитором, унаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, вчиненого боржником на шкоду кредитору).

При цьому та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

Встановивши, що ОСОБА_3 , відчужуючи належні йому на праві власності будинки АДРЕСА_2 та

АДРЕСА_1 своїм синам та дружині, був обізнаний про наявність невиконаних зобов`язань по поверненню позики на суму 1 800 тис. грн та судового спору, передбачав можливе стягнення з нього на користь ОСОБА_1 заборгованості за договорами позики, суди попередніх інстанцій правильно вважали, що боржник усвідомлював негативні наслідки для себе у випадку задоволення позовних вимог у справі

№ 2/489/191/2016 та мав намір всупереч інтересам кредитора уникнути цих наслідків.

Такі дії ОСОБА_3 не можна визнати добросовісними у розумінні

пункту 6 частини першої та частини третьої статті 3 ЦК України.

З`ясувавши, що при укладенні оспорюваних правочинів воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаними правочинами, дії сторін вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховування майна від звернення стягнення при виконанні в майбутньому рішення суду про стягнення грошових коштів з ОСОБА_3 , отже правова мета оспорюваних договорів дарування є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочинами (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), суди обґрунтовано визнали недійсними оспорювані правочини на підставі статті 234 ЦК України.

Посилання касаційної скарги на те, що суд першої інстанції не залучив до участі у справі ОСОБА_7 , який став власником 57/100 частин будинку АДРЕСА_1 на підставі договору дарування

від 15 лютого 2017 року, не впливає на правильність оскаржених судових рішень. Крім того, ОСОБА_7 був обізнаний про рішення суду першої інстнації та оскаржив його в апеляційному порядку. Згідно частини третьої статті 352 ЦПК України після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою особи, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, така особа користується процесуальними правами і несе процесуальні обов`язки учасника справи.

За змістом частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті судове рішення з одних лише формальних міркувань.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а значною мірою зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Рішення Ленінського районного суд м. Миколаєва від 30 січня 2019 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Синельников

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович