Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 03.12.2019 року у справі №420/370/19

Постанова

Іменем України

07 липня 2021 року

місто Київ

справа № 420/370/19

провадження № 61-18232св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

заявник - ОСОБА_1,

заінтересована особа: приватний нотаріус Сєвєродонецького міського нотаріального округу Луганської області Малахов Сергій Олексійович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Новопсковського районного суду Луганської області від 12 червня 2019 року у складі судді Проньки В. В. та постанову Луганського апеляційного суду від 03 вересня 2019 року у складі колегії суддів: Назарової М. В., Авалян Н. М., Яреська А. В.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції заявника

У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся із заявою, у якій просив встановити факт постійного місця проживання його, ОСОБА_1, разом із спадкодавцем ОСОБА_2, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, на час відкриття спадщини за адресою: АДРЕСА_1.

Заяву обґрунтовував тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Хрустальний (колишній - Красний Луч) Луганської області померла його матір ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, яка на час смерті була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1.

Заявник посилається на те, що він та його матір були зареєстровані за різними адресами, але фактично вони проживали постійно і на час відкриття спадщини разом з померлою матір'ю однією родиною за адресою: АДРЕСА_1. Заявник здійснював догляд за матір'ю, вона хворіла, потребувала ліків. У зв'язку зі своїм похилим віком та незадовільним станом здоров'я самостійно не мала можливості обслуговувати себе. Він як син виконував свій обов'язок стосовно матері, вона знаходилася на його утриманні, заявник мав з нею спільний побут та вів господарство, здійснив її поховання за власні кошти.

Після смерті матері залишилася спадщина, яка складається з грошових коштів. 16 січня 2019 року заявник звернувся до приватного нотаріуса Сєвєродонецького міського нотаріального округу Луганської області з метою оформлення спадщини та отримання свідоцтва про право на спадщину, однак у видачі свідоцтва про право на спадщину було відмовлено з тієї підстави, що пропущений встановлений законодавством шестимісячний строк для прийняття спадщини та відсутні докази факту постійного проживання разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Встановлення зазначеного факту необхідно заявникові для оформлення спадщини, оскільки нотаріусом не приймається надана ним довідка з місця проживання, видана Житлово-експлуатаційною організацією м. Красний Луч Луганської області, засвідчена печаткою так званої ЛНР.

Стислий виклад заперечень учасників справи

Відзив на заяву про встановлення факту не надходив.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Новопсковського районного суду Луганської області від 12 червня 2019 рок у задоволенні заяви відмовлено повністю.

Ухвалюючи зазначене рішення, суд першої інстанції керувався тим, що письмові показання свідків, а також відеозапис їх усних пояснень суд не може визнати допустимими доказами, оскільки вони надані з порушенням принципу безпосередності та вимог ЦПК України, без допиту цих осіб у судовому засіданні, без попередження судом про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання та за відмову від надання показань та без приведення до присяги, без надання можливості ставити свідкам питання по суті вимог. Таким чином, на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які були посилання як на підставу позовних вимог, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв'язок у сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд зробив висновок про відмову у задоволенні вимог ОСОБА_1 про встановлення факту постійного проживання особи зі спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Постановою Луганського апеляційного суду від 03 вересня 2019 року рішення Новопсковського районного суду Луганської області від 12 червня 2019 року змінено у мотивувальній частині, викладено мотивувальну частину у редакції постанови апеляційного суду.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що обов'язковою умовою для встановлення факту постійного проживання заявника ОСОБА_1 зі спадкодавцем ОСОБА_2 для реалізації своїх спадкових прав як спадкоємця першої черги є, передусім, факт родинних відносин спадкодавця та спадкоємця. Із наданого заявником свідоцтва про народження випливає, що заявник народився ІНФОРМАЦІЯ_3 у с. Зубівка Миргородського району Полтавської області, його батьками записані - ОСОБА_3 та ОСОБА_4, а відповідно до свідоцтва про смерть ІНФОРМАЦІЯ_4 у м. Хрустальний смт Софіївський Луганської області померла ОСОБА_2.

Отже, для заявника факт його спільного проживання із спадкодавцем ОСОБА_2 до встановлення факту родинних відносин заявника із спадкодавцем не має юридичного значення, оскільки за обставин недоведеності цих родинних відносин наслідки у вигляді спадкування за законом як спадкоємцем першої черги для ОСОБА_1 не наступають. Про встановлення юридичного факту родинних відносин із померлою ОСОБА_4 заявник не заявив. Таким чином, суд хоча і прийняв правильне по суті рішення про відмову у задоволенні позову через недостатність наданих заявником доказів, проте неправильно застосував норми права.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 у жовтні 2019 року звернувся із касаційною скаргою, у якій просив рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, ухвалити нове рішення, яким заяву задовольнити повністю.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку про недоведеність заяви. Факт, який заявник просив встановити, належним чином підтверджений письмовими доказами, а також показаннями свідків. При цьому суд не врахував, що свідки, які були викликані судом для надання пояснень, які фізично не змогли з'явитися у судове засідання через вік та труднощі перетину кордону з тимчасово окупованої території, надали письмові пояснення. Суд апеляційної інстанції наведені помилки суду першої інстанції не виправив, навпаки, дійшов необґрунтованого висновку про те, що заявнику спершу необхідно встановити факт родинних відносин із померлою. Заявник у своїй заяві не просив встановити факт постійного проживання матері з із сином, не ставив питання встановлення родинних відносин, натомість предметом заяви було встановлення факту проживання особи разом із спадкодавцем без посилання на родинні відносини.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 28 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина 3 статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - ~law20~) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності ~law21~, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності ~law22~.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2019 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності ~law23~.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені у статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному статті 263 ЦПК України. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи в межах доводів касаційної скарги, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що згідно зі свідоцтвом про смерть від 22 жовтня 2018 року № НОМЕР_1, виданим Луганським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Луганській області, ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, померла ІНФОРМАЦІЯ_1 у м.

Хрустальний, смт Софіївський, про що 22 жовтня 2018 року складено відповідний актовий запис № 252.

Враховуючи, що після смерті матері заявника ОСОБА_4 залишилася спадщина, заявник ОСОБА_1, вважаючи себе спадкоємцем першої черги, звернувся до приватного нотаріуса Сєвєродонецького міського нотаріального округу Малахова С. О. за місцем заведення спадкової справи із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину.

Постановою від 16 січня 2019 року приватний нотаріус Сєвєродонецького міського нотаріального округу Малахов С. О. відмовив заявнику у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 матері ОСОБА_4, з посиланням на те, що заявником пропущений строк для прийняття спадщини, встановлений чинним законодавством України, та відсутні докази факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Водночас, як встановлено судом апеляційної інстанції, із наданого заявником свідоцтва про народження, випливає, що заявник народився ІНФОРМАЦІЯ_3 у с.

Зубівка Миргородського району Полтавської області, його батьками записані ОСОБА_3 та ОСОБА_4, а відповідно до свідоцтва про смерть ІНФОРМАЦІЯ_4 у м.

Хрустальний смт Софіївський Луганської області померла ОСОБА_2.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Кожна особа має право в порядку, встановленому статті 263 ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (частина 1 статті 4 ЦПК України).

Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (частина 1 статті 293 ЦПК України).

Частиною 1 статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

Перелік юридичних фактів, що підлягають установленню в судовому порядку, визначений у Частиною 1 статті 315 ЦПК України, не є вичерпним.

У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав громадян.

Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:

- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них має залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян, при цьому має бути з'ясована мета його встановлення;

- встановлення факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право.

Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлено спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов'язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює цим особам право подати позов на загальних підставах;

- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред'явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови.

Отже, юридичні факти можуть бути встановлені лише для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника.

У порядку окремого провадження розглядаються справи за заявою фізичних осіб про встановлення фактів, якщо встановлення фактів не пов'язується з наступним вирішенням спору про право, і чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення.

Верховний Суд виходить з того, що справи про спадкування розглядаються судами за правилами позовного провадження, якщо особа звертається до суду з вимогою про встановлення фактів, що мають юридичне значення, які можуть вплинути на спадкові права й обов'язки інших осіб та (або) за наявності інших спадкоємців і спору між ними. Якщо виникнення права на спадкування залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися до суду із заявою про встановлення цих фактів, яка, у разі відсутності спору, розглядається за правилами окремого провадження. Зокрема, у такому порядку суди повинні розглядати заяви про встановлення родинних відносин із спадкодавцем, проживання з ним однією сім'єю, постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, прийняття спадщини, яка відкрилася до 01 січня 2004 року, тощо.

Відповідно до заяви ОСОБА_1 факт його постійного проживання із спадкоємцем, матір'ю заявника ОСОБА_4, необхідно встановити для реалізації його спадкових прав, оскільки нотаріусом не може бути прийнято надану ОСОБА_1 довідку з місця проживання, видану Житлово-експлуатаційною організацією м. Красний Луч Луганської області, засвідчену печаткою так званої ЛНР.

Відповідно до наданих позивачем доказів апеляційним судом встановлено, що матір'ю заявника є ОСОБА_4, у той час коли заявник просив встановити факт проживання з ОСОБА_2 на момент її смерті.

Суд апеляційної інстанції зробив висновок про те, що для заявника ОСОБА_1 факт його спільного проживання із спадкодавцем ОСОБА_4 до встановлення факту родинних відносин заявника із спадкоємцем не має юридичного значення, оскільки за обставин недоведеності цих родинних відносин наслідки у вигляді спадкування за законом як спадкоємцем першої черги для ОСОБА_1 не настануть.

Верховний Суд вважає зазначений висновок суду апеляційної інстанції помилковим з огляду на таке.

Відповідно до частин 1 -3 статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Отже, з'ясування фактичних обставин справи має здійснюватися судом із застосуванням критеріїв оцінки доказів, передбачених статтею 89 ЦПК України щодо відсутності заздалегідь встановленої сили доказів та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому.

Верховний Суд, під час касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував на необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.

Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17.

Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який у рішенні від 23 серпня 2016 року у справі "Дж. К." та інші проти Швеції" зазначив, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом" ("beyond reasonable doubt").

Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Водночас, встановивши розбіжність у написанні імені спадкодавця, апеляційний суд не звернув увагу, що така розбіжність у свідоцтві про смерть спадкодавця та свідоцтві про народження позивача утворилася внаслідок відмінностей між двома співзвучними голосними звуками, та що відмінностей в іншій частині не було. Крім того, судом не враховано та не надано оцінки тому фактові, що у зазначених документах збігаються місце народження позивача і його місце проживання, дата народження, що з урахуванням принципу "балансу вірогідностей" може свідчити про доведеність відповідних обставин.

Отже, суд апеляційної інстанції дійшов помилкових висновків, не надавши оцінки наявним у справі доказам, не навівши мотивів їх прийняття чи відхилення, фактично не здійснив належного апеляційного перегляду справи та не надав оцінки доводам апеляційної скарги щодо незаконності рішення суду першої інстанції.

Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги чи відхилено судом. Викладення у судовому рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої ухвалюється рішення, є порушенням вимог щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент.

Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 09 грудня 1994 року, серія А, № 303А, § 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Suominen v.

Finland" від 01 липня 2003 року № 37801/97, § 36,). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 року № 49684/99, § 30).

В оцінці доводів касаційної скарги, правильності оскаржуваних судових рішень Верховний Суд врахував, що основним завданням суду є вирішення спору між сторонами, тобто здійснення судом своєї базової функції - ухвалення обов'язкового рішення, яке безпосередньо припиняє спір, а не створює новий спір для цих самих сторін, які не можуть між собою дійти порозуміння у позасудовому порядку.

З урахуванням наведеного, оскільки фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, не встановлено, а суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень (стаття 400 ЦПК України) позбавлений можливості встановити ці обставини, то оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню з направленням справи до суду апеляційної інстанції на новий розгляд.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини 3 статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду апеляційної інстанції належить урахувати наведені у цій постанові висновки суду касаційної інстанції, дати відповідну правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Луганського апеляційного суду від 03 вересня 2019 рокускасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко