Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 26.07.2018 року у справі №645/3720/17

Постанова

Іменем України

12 грудня 2018 року

місто Київ

справа № 645/3720/17

провадження № 61-38245св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), СтупакО.В., УсикаГ.І.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

відповідач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПРИВАТБАНК»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПРИВАТБАНК» на рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 14 листопада 2017 року у складі судді Сілантьєвої Е. С. та постанову Апеляційного суду Харківської області від 16 травня 2018 року у складі колегії суддів: Яцини В. Б., Бровченка І. О., Бурлака І. В.,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПРИВАТБАНК»

(далі - ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», банк) про стягнення процентів за договором про заощадження від 26 квітня 2013 року № SAМDN25000734881493 в сумі 27 368, 04 грн, 3 % від простроченої суми - в розмірі 471, 09 грн, інфляційних втрат - в сумі 1 874, 71 грн, пені - в сумі 150 250, 32 грн.

Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що ОСОБА_3, як спадкоємець, отримав від відповідача 319 218, 38 грн депозитного вкладу, однак, відповідач не виплатив йому проценти за вкладом за фактичний строк перебування грошових коштів на рахунку банку: за період з 01 червня 2016 року до 27 грудня 2016 року, чим порушив його права.

Заочним рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова

від 14 листопада 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено. Судом стягнуто з ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» на користь ОСОБА_3 проценти за договором про заощадження від 26 квітня 2013 року № SAМDN25000734881493 в сумі 27 368, 04 грн, три відсотки річних від простроченої суми в розмірі 471, 09 грн, інфляційні втрати в сумі 1 874, 71 грн, пеню в сумі 150 250, 32 грн, що разом складає 179 964, 16 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що сторонами зазначеного договору банківського вкладу є банк (боржник) і вкладник (кредитор), а зобов'язання банку виплачувати проценти на суму вкладу не є нерозривно пов'язаним з особою вкладника, а тому таке зобов'язання банку не припиняється внаслідок смерті вкладника, входить до складу спадщини та триває до моменту фактичного повернення коштів спадкоємцям.

Суд перевірив заявлену до стягнення суму несплачених процентів за договором про заощадження від 26 квітня 2013 року № SAМDN25000734881493 в сумі 27 368, 04 грн за період з 01 червня 2016 року до 27 грудня 2016 року та дійшов висновку, що вона підлягає задоволенню.

Суд зробив висновок, що наданий позивачем розрахунок 3 % річних за користування грошовими коштами та розрахунок інфляційних втрат підтверджують правомірність заявлених до стягнення сум в розмірі 471, 09 грн - 3 % річних за користування грошовими коштами та

1 874, 71 грн - інфляційних втрат.

Також суд зазначив, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п'ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», у виді сплати пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення. Наданий позивачем розрахунок підтверджує заявлену до стягнення суму пені в розмірі 150 250, 32 грн.

Постановою Апеляційного суду Харківської області від 16 травня 2018 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова апеляційного суду обґрунтовувалась тим, що правомірним є висновок суду першої інстанції про те, що внаслідок смерті вкладника обов'язок банку нараховувати проценти на суму вкладу не припиняється, а входить до складу спадщини та триває до моменту фактичного повернення коштів спадкоємцям. Відповідно до підпункту 2.2.1.9.2 Умов та правил надання банківських послуг (далі - Умови та правила) закриття депозитного рахунку допускається лише у разі неможливості встановити коло спадкоємців померлого вкладника. Проте банк не надав доказів того, що ним виконані ці Умови та правила і з'ясовано, що після смерті вкладника ніхто зі спадкоємців не звернувся із заявою про прийняття спадщини або вступив у спадщину в силу проживання разом зі спадкодавцем на день його смерті, а відтак суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про те, що банк безпідставно не нараховував відсотки на депозитний вклад ОСОБА_4 до моменту виплати його ОСОБА_3 Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі.

Банк, не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій,

у червні 2018 року звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

На обґрунтування вимог касаційної скарги банк зазначив, що згідно із підписаним ОСОБА_4 депозитним договором вона підтвердила, що ознайомлена та погодилась із Умовами та Правилами, які є невід'ємною частиною договору від 26 квітня 2013 року № SAМDN25000734881493. Відповідно до підпункту 2.2.1.9.2 Умов та правил за умови наявності у банка інформації про смерть клієнта сторони узгодили не продовжувати вклад на новий строк. При цьому банк закриває вкладний рахунок клієнта в дату закінчення строку вкладу та обліковує вклад на відповідних рахунках. Після закриття рахунку нарахування відсотків припиняється. 14 липня 2014 року

ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» дізнався про смерть вкладника, при тому депозитний договір вважався продовженим (пролонгувався) декілька разів, а саме: 26 квітня 2014 року, 26 квітня 2015 року та 26 квітня 2016 року.

Заявник зазначає, що у зв'язку із тим, що спадкоємці вкладника протягом тривалого часу до ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» не зверталися, а договором не передбачено обов'язок банку самостійно розшукувати спадкоємців, відповідно до підпункту 2.2.1.9.2 Умов та Правил - депозитний договір від 26 квітня 2013 року розірваний за ініціативою банку 01 червня 2016 року. Таким чином, сторонами передбачено можливість закриття рахунку, а тому посилання позивача на незаконність дій банку є безпідставними.

Заявник також зазначає, що відповідно до пункту 13 договору, якщо ви вимагаєте достроково розірвати договір, а строк вкладу було продовжено один або декілька разів, відсотки за кожен повний строк виплачуються у повному обсязі. Відсотки за останній строк вкладу, який на момент розірвання ще не сплив, нараховуються за умовами, визначеними у пунктах 11, 12 цього договору. Відповідно до пункту 12 договору за неповний строк вкладу відсотки нараховуються за зниженою у 2 рази відсотковою ставкою за фактичну кількість днів, що минули з дати оформлення вкладу чи продовження його строку до дня розірвання договору. За таким методом розрахунку відсотків сума виплати за період з 27 квітня 2016 року до 26 грудня 2016 року мала становити 230 915, 16 грн + 1 543, 65 грн = 232 458, 81 грн, при цьому фактично позивачу виплачено 233 521, 58 грн, тобто більше, ніж передбачено умовами договору при достроковому розірванні за ініціативою вкладника. Відповідно до умов договору укладеного із позивачем, не передбачено обов'язку банка щодо відшкодування 3 % річних, збитків від інфляції, пені за прострочення виконання зобов'язання.

Ухвалою Верховного Суду від 06 липня 2018 року відкрито касаційне провадження, ухвалою від 29 листопада 2018 року справу призначено до судового розгляду.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-ІV, далі - ЦПК України 2004 року) рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Аналогічні положення містяться у статті 263 ЦПК України.

Обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 26 квітня 2013 року між ОСОБА_4 та ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» укладено договір про заощадження № SAMDN25000734881493, відповідно до умов якого ОСОБА_4 передала відповідачу грошові кошти для розміщення на депозитному вкладі «Депозит плюс», сума вкладу - 180 285, 00 грн, вклад оформлено на строк 365 днів, до 26 квітня 2014 року включно, на суму вкладу нараховуються проценти за ставкою 18 % річних, період нарахування процентів за вкладом - 1 місяць.

Відповідно до пункту 6 договору вклад автоматично продовжується ще на один строк, визначений у розділі «Дані по вкладу». Строк вкладу продовжувався неодноразово без явки ОСОБА_4 в банк. Новий строк вкладу починається від дня, що слідує за датою закінчення попереднього строку вкладу.

Враховуючи зазначену умову, строк вкладу вважався продовженим до 26 квітня 2014 року, 26 квітня 2015 року, 26 квітня 2016 року та 26 квітня 2017 року відповідно.

ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 року, про що свідчить свідоцтво про смерть, серії І-ВЛ № 433932, видане Відділом державної реєстрації актів цивільного стану по місту Харкову реєстраційної служби Харківського міського управління юстиції.

ОСОБА_3 є спадкоємцем ОСОБА_4 відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 22 грудня 2016 року державним нотаріусом Першої Харківської державної нотаріальної контори ЦукановоюО.В., спадщина складається, в тому числі, з вкладу за договором про заощадження № SAMDN25000734881493.

ОСОБА_3 28 грудня 2016 року отримав 319 218, 38 грн депозитного вкладу, що підтверджується довідкою від 24 травня 2017 року

№ 981І-60К4-4ІLC-117Т.

Відповідач листом від 17 січня 2017 року № 20.1.0.0.0/7-20170116/244 повідомив позивача, що банк 01 червня 2016 року закрив вкладний рахунок та облікував вклад на відповідних рахунках без нарахування процентів до моменту отримання вкладу.

На переконання відповідача, відсутні підстави для нарахування процентів у період з дати закриття вкладного рахунку 01 червня 2016 року до дати отримання позивачем вкладу 28 грудня 2016 року.

Норми права, які регулюють спірні правовідносини

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно з частиною першою статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Статтею 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» установлено, що вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.

Відповідно до статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

У статті 1060 ЦК України передбачено, що договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). За договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 512 ЦК України самостійною підставою заміни кредитора в зобов'язанні є правонаступництво.

Відповідно до частини другої статті 608 ЦК України зобов'язання припиняється смертю кредитора, якщо воно є нерозривно пов'язаним з особою кредитора. Проте у зобов'язаннях, не пов'язаних з особою кредитора, смерть не призводить до припинення зобов'язань, а відбувається перехід прав і обов'язків від фізичної особи, яка померла, до інших осіб - спадкоємців.

Згідно зі статтею 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).

Статтею 1228 ЦК України встановлено право вкладника розпорядитися правом на вклад у банку (фінансовій установі) на випадок своєї смерті, склавши заповіт або зробивши відповідне розпорядження банку (фінансовій установі).

Право на вклад входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним (частина друга статті 1228 ЦК України).

Згідно із частиною п'ятою статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунку вкладника з інших підстав.

Оскільки сторонами договору банківського вкладу є банк (боржник) і вкладник (кредитор), а зобов'язання банку виплачувати проценти на суму вкладу не є нерозривно пов'язаним з особою вкладника, таке зобов'язання відповідача не припиняється внаслідок смерті вкладника, входить до складу спадщини та триває до моменту фактичного повернення коштів спадкоємцям.

Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 22 січня 2014 року у справі № 6-157цс13, підстав відступити від яких Верховним Судом не встановлено.

Встановивши фактичні обставини справи, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що внаслідок смерті вкладника обов'язок банку нараховувати проценти на суму вкладу не припиняється, а входить до складу спадщини та триває до моменту фактичного повернення коштів спадкоємцям.

Доводи касаційної скарги про те, що відповідно до підпункту 2.2.1.9.2 Умов та правил за наявності у банку інформації про смерть клієнта сторони узгодили не продовжувати вклад на новий строк на правильність наведених висновків судів не впливають та спростовуються матеріалами справи, оскільки банк у своїй касаційній скарзі зазначає, що дізнався про смерть вкладника 14 липня 2014 року, натомість неодноразово продовжував дію договору, в тому числі, востаннє продовжив його дію 26 квітня 2016 року ще на один рік.

Верховний Суд відхиляє доводи заявника про те, що він правомірно розірвав договір банківського вкладу 01 червня 2016 року з власної ініціативи та припинив нараховувати відсотки за договором на підставі підпункту 2.2.1.9.2 Умов та правил, оскільки за цією умовою договору закриття депозитного рахунку допускається лише у разі неможливості встановити коло спадкоємців померлого вкладника. Суд врахував, що банк не надав доказів про те, що він виконав ці умови і з'ясував, що після смерті вкладника ніхто зі спадкоємців не звертався із заявою про прийняття спадщини та не вступав у спадщину в силу проживання разом зі спадкодавцем на день його смерті.

Безпідставними також є посилання заявника на умови пунктів 11, 12, 13 договору банківського вкладу та правомірність нарахування відсотків за зниженою у 2 рази відсотковою ставкою, оскільки ці умови стосуються випадків розірвання договору банківського вкладу у разі відповідного звернення вкладника, натомість у справі, що переглядається, банк 01 червня 2016 року з власної ініціативи закрив вкладний рахунок та облікував вклад на відповідних рахунках без нарахування процентів до моменту отримання вкладу.

Щодо стягнення 3 % річних, збитків від інфляції, пені

Зобов'язальні відносини, як і інші цивільні правовідносини, виникають з обставин, визначених законом як юридичні факти.

Відповідно до частини другої статті 11 ЦК України підставою виникнення цивільних прав та обов'язків серед юридичних фактів є, зокрема, договори та інші правочини.

Статтею 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено: споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).

Відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі.

Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п'ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення.

Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Тобто пеня - це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення й до тих пір, поки зобов'язання не буде виконано. Її розмір збільшується залежно від продовження правопорушення.

Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов'язання, що має на меті, окрім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов'язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов'язання.

Крім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію, і навпаки, з моменту порушення є мірою відповідальності.

Враховуючи зазначене, можна дійти висновку про поширення положень Закону України «Про захист прав споживачів» на спірні правовідносин.

Аналогічні правові висновки викладені Верховним Судом України у постанові від 01 червня 2016 року у справі № 6-2558цс15, підстав відступити від яких Верховним Судом не встановлено.

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом статті 1 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання.

Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.

Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, іноземна валюта індексації не підлягає.

Норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, визначеного у гривнях.

Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 27 січня 2016 року у справі № 6-771цс15.

Розмір процентів річних визначається сторонами в договорі. Якщо сторони в договорі не передбачили сплату процентів річних та їх розмір, підлягають сплаті три проценти річних від простроченої суми за весь час прострочення. Проценти річних, передбачені статтею 625 ЦК України, є самостійною формою цивільно-правової відповідальності за порушення грошових зобов'язань та можуть стягуватися поряд із пенею.

Виходячи із систематичного аналізу наведених норм права, Верховний Суд приходить до висновку про те, що для настання правових наслідків у формі юридичної відповідальності зі сплати пені (стаття 549 ЦК України), 3% річних та інфляційних втрат (частина друга статті 625 ЦК України) обов'язковим є наявність елемента порушення договірних зобов'язань. Міра відповідальності у формі нарахування перелічених штрафних санкцій настає з моменту вчинення кредитором порушення (прострочення) грошового зобов'язання.

У справі, що переглядається, суди встановили, що ОСОБА_3 як спадкоємець ОСОБА_4 22 грудня 2016 року отримав свідоцтво про право на спадщину за законом, до складу якої, зокрема, входить вклад за договором про заощадження № SAМDN25000734881493.

Здійснюючи розрахунок суми 3 % річних, інфляційних втрат та пені, ОСОБА_3 зазначив день початку їх нарахувань - 27 травня 2016 року, тобто той момент, коли позивач ще не набув суб'єктивного права вимагати повернення від банку грошових коштів за договором банківського вкладу та, відповідно, не звернувся із заявою про їх отримання.

Суди першої та апеляційної інстанцій на згадані обставини уваги не звернули, належним чином не дослідили наданий стороною позивача розрахунок суми 3 % річних, інфляційних втрат та пені, не встановили, коли ОСОБА_3 звернувся до банку із вимогою про сплату належних йому за свідоцтвом про право на спадщину від 22 грудня 2016 року грошових коштів та не з'ясували, з якого моменту банк допустив прострочення виконання грошового зобов'язання.

Висновки за наслідком розгляду касаційної скарги

За правилами пунктів 1, 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині стягнення з ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» на користь ОСОБА_3 процентів за договором про заощадження від 26 квітня 2013 року № SAМDN25000734881493 в сумі 27 368, 04 грн ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку, що судові рішення в цій частині підлягають залишенню без змін.

За правилами пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Враховуючи те, що визначення моменту, коли ОСОБА_3 звернувся до

ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» із вимогою про сплату належних йому за свідоцтвом про право на спадщину від 22 грудня 2016 року грошових коштів, об'єктивно має значення для правильного вирішення спору по суті, а касаційний суд у силу обмежень процесуального закону позбавлений можливості встановлювати такі обставини справи самостійно, Верховний Суд зробив висновок, що рішення апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про стягнення 3 % річних, інфляційних втрат та пені підлягає скасуванню із направленням справи у цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Верховний Суд врахував, що суд апеляційної інстанції не усунув порушень, допущених судом першої інстанції під час розгляду справи, а тому з метою процесуальної економії та з урахуванням повноважень апеляційного суду, вирішив, що справа підлягає направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПРИВАТБАНК» задовольнити частково.

Скасувати постанову Апеляційного суду Харківської області від 16 травня 2018 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПРИВАТБАНК» про стягнення 3 % річних, інфляційних втрат та пені, справу в частині вирішення цих вимог направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

В іншій частині рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова

від 14 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 16 травня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді В. О. Кузнєцов

С.О.Погрібний

О.В.Ступак

Г.І.Усик