Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 22.04.2019 року у справі №333/324/18

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 червня 2020 року

м. Київ

справа № 333/324/18

провадження № 61-7316 св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Журавель В. І., Краснощокова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянувши в попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 20 серпня 2018 року в складі судді Піха Ю. Р. та на постанову Запорізького апеляційного суду від 06 березня 2019 року в складі колегії суддів Бєлки В. Ю., Гончар М. С., Онищенко Е. А.,

ВСТАНОВИВ :

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2018 року ОСОБА_1 звернулася в суд із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та просила суд поновити їй позовну давність і визнати недійсними з моменту укладення договори позики від 07 та 31 жовтня 2012 року, від 01 грудня 2012 року, від 07 березня 2012 року, від 11 березня 2013 року, укладені між відповідачами без її згоди як дружини позичальника.

В обґрунтування своїх вимог ОСОБА_1 указувала, що з 27 листопада 1999 року перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 .

У червні 2017 року позивач дізналася, що її чоловік в 2012-2013 роках уклав із ОСОБА_3 договори позики грошових коштів без її згоди.

Повернення позики мало відбуватися, на думку позивача, за рахунок спільного сумісного майна подружжя, оскільки інші джерела для повернення боргу в ОСОБА_2 відсутні.

Отримані за договорами позики кошти ОСОБА_2 використав не в інтересах сім`ї та не витрачались на потреби сім`ї.

ОСОБА_1 указувала, що оскільки не надавала чоловікові згоду на укладення спірних договорів позики, то вони є недійсними з моменту укладення в зв`язку з недотриманням вимог закону щодо їх форми.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 20 серпня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції виходив із того, що позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_2 використав позичені кошти не в інтересах сім`ї, а сам по собі факт необізнаності ОСОБА_1 про отримання чоловіком кредитних коштів не є підставою для визнання договорів позики недійсними.

Короткий зміст судового рішення апеляційного суду

Постановою Запорізького апеляційного суду від 06 березня 2019 року апеляційну скаргу позивача залишено без задоволення, рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 20 серпня 2018 року - без змін.

Апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції повно та всебічно з`ясував обставини справи та на підставі належних і допустимих доказів дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову, а доводи апеляційної скарги правильності висновків суду не спростовують.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

05 квітня 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 20 серпня 2018 року та на постанову Запорізького апеляційного суду від 06 березня 2019 року.

Ухвалою Верховного Суду від 19 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження в даній справі.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі позивач просить скасувати оскаржувану постанову апеляційного суду як таку, що прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

ОСОБА_1 указує, що позичені її чоловіком кошти були витрачені в його особистих інтересах, а не в інтересах сім`ї, а тому не можна вважати, що договори позики укладені одним із подружжя в інтересах і за згодою другого з подружжя.

Відзив на касаційну скаргу

Відзив на дану касаційну скаргу від інших учасників справи до Верховного Суду не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що з 27 листопада 1999 року ОСОБА_1 з ОСОБА_2 перебувають у зареєстрованому шлюбі, від якого мають двох неповнолітніх дітей.

Протягом 2012-2013 років між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були укладені договори позики, а саме:

- від 07 жовтня 2012 року на суму 8 600 доларів США зі строком повернення до 31 жовтня 2012 року,

- від 01 грудня 2012 року на суму 19 000 доларів США зі строком повернення до 31 грудня 2012 року,

- від 07 березня 2013 року на суму 30 000 доларів США зі строком повернення до 31 грудня 2013 року,

- від 11 березня 2013 року на суму 20 000 доларів США зі строком повернення до 31 травня 2013 року.

Факт отримання позичальником коштів від позикодавця визнається сторонами.

Рішенням Запорізького районного суду від 28 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 13 жовтня 2016 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 червня 2017 року, в справі № 317/35/16 позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договорами позики задоволено, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 4 217 583,78 грн заборгованості за вказаними договорами позики.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Касаційна скарга подана до набрання чинності Закону України № 460-ІХ від 15 січня 2020 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», тому відповідно до пункту 2 прикінцевих та перехідних положень вищезазначеного закону розглядається у порядку, що діяв до набрання чинності цим законом.

Згідно з положеннями статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній до 08 лютого 2020 року) підставами касаційного оскарження є неправильне

застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За результатами розгляду касаційної скарги колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Оскаржувані судові рішення відповідають зазначеним вимогам закону.

Статтею 203 ЦК України перебачено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Для укладення договору позики (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя. До того, як позикодавець надасть кошти позичальникові (дружині або чоловікові), в останнього не виникає права власності на це майно, воно виникає лише після одержання грошових коштів. Таким чином, той з подружжя, хто укладає договір позики (позичає кошти), не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов`язальних правовідносин.

Указаний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 28 квітня 2020 року в справі № 522/16362/16-ц (провадження № 61-47310св18), від 27 листопада 2019 року в справі № 133/3928/14-ц (провадження № 61-33048св18) і від 26 вересня 2018 року в справі № 713/285/2012 (провадження № 61-10345св18).

Установивши, що один із подружжя уклав договори позики грошових коштів і отримання згоди другого з подружжя не потрібна, оскільки такі правочини не стосуються спільного майна подружжя, суди зробили правильний висновок, що оспорювані договори укладені з дотриманням вимог статті 215 ЦК України до їх форми, а тому відсутні правові підстави для задоволення позову та визнання недійсними договорів позики з підстав відсутності згоди другого з подружжя на їх укладення.

У випадку, коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 30 січня 2019 року в справі № 158/2229/16-ц (провадження № 61-19420св18).

У зв`язку з цим доводи касаційної скарги про те, що позичені кошти не були витрачені в інтересах сім`ї, підлягають відхиленню як такі, що не мають значення при вирішенні спору про визнання недійсним договору позики.

Інші доводи касаційної скарги є аналогічними до аргументів позову та апеляційної скарги й підлягають відхиленню, оскільки зводяться до переоцінки встановлених судами обставин і незгоди з оскаржуваними судовими рішеннями, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться за межами повноважень касаційного суду.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE , № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

У контексті вказаної практики Верховний Суд уважає наведене обґрунтування цієї постанови достатнім.

Ураховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про наявність передбачених частиною третьою статті 401 ЦПК України підстав для залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 20 серпня 2018 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 06 березня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: Н. О. Антоненко

В. І. Журавель

Є. В. Краснощоков