Історія справи

Постанова КЦС ВП від 11.04.2023 року у справі №205/2278/20
Постанова КЦС ВП від 11.04.2023 року у справі №205/2278/20

Постанова

Іменем України

11 квітня 2023 року

м. Київ

справа № 205/2278/20

провадження № 61-20602св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Яремка В. В. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач- Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 23 березня 2021 року у складі судді Остапенко Н. Г. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 16 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2020 року Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «Приватбанк», банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про виселення.

На обґрунтування позову посилалося на те, що 28 листопада 2016 року АТ КБ «Приватбанк» у порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки отримав у власність будинок загальною площею 55,10 кв. м, житловою площею 28,80 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору іпотеки від 09 квітня 2008 року, що посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Руденко В. А. та зареєстрований у державному реєстрі за № 900. Після отримання права власності на будинок позивач не зміг отримати доступ до житла у зв`язку з реєстрацією та проживанням у ньому ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 АТ КБ «Приватбанк» направило відповідачам письмову претензію про добровільне звільнення приміщення та зняття з реєстраційного обліку, проте відповідачі зазначену вимогу не виконали.

З урахуванням наведеного банк просив суд виселити ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , які зареєстровані та/або проживають у житловому будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , зі зняттям з реєстрації місця проживання у відповідному органі реєстрації.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 17 серпня 2020 року провадження у справі за позовом АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про виселення закрито в частині вимог до ОСОБА_3 на підставі пункту 7 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) (а. с. 76).

Короткий зміст рішень судів

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 23 березня 2021 року у задоволенні позову до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що спірний житловий будинок був придбаний не за рахунок кредиту, тому виселення з житлового будинку можливе лише за умови надання особам, які там проживають, іншого житлового приміщення.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 16 листопада 2021 року рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 23 березня 2021 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ОСОБА_1 зареєстрована і проживає у спірному будинку та іншого житла вона не має. Будинок був придбаний не за кредитні кошти. Банк у позовній заяві не зазначив про можливість надання іншого постійного житла ОСОБА_1 , тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що відсутні підстави для виселення ОСОБА_1 із житлового будинку, який був придбаний не за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Також суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що підстав для задоволення позову в частині зняття з реєстрації та виселення зі спірного будинку ОСОБА_2 немає, оскільки встановлено, що він не зареєстрований та не проживає за адресою: АДРЕСА_1 .

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У грудні 2021 року АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою, надалі уточненою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій встановивши, що банк направив вимогу про добровільне виселення та звільнення будинку, не дослідили докази щодо отримання боржниками направленої позивачем письмової вимоги, не встановили чи була вимога банку отримана відповідачами.

Зазначене унеможливлює встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Суди не дослідили та не врахували витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відповідно до якого банк є законним власником спірного будинку, у якому залишається зареєстрована ОСОБА_1 .

Відповідачка ОСОБА_1 не є власниками спірного майна, тому виселення відповідачів можливе без надання іншого постійного житла, оскільки вони втратили право користування.

Суди не встановили чи є у власності ОСОБА_1 інше нерухоме майно та придатність спірного майна до проживання, оскільки реєстрація у будинку не є підтвердженням наявності права користування цим майном. Тому суди першої та апеляційної інстанції неправильно застосували частину другу статті 109 Житлового кодексу України (далі - ЖК України).

Висновки судів попередніх інстанцій щодо відсутності у відповідачки ОСОБА_1 іншого майна для проживання ґрунтуються на припущеннях.

Суди помилково вказали на обов`язок банку забезпечити відповідачів житловим приміщенням, оскільки такий обов`язок покладено на державу.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судами першої та апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 754/14503/16-ц, від 21 квітня 2021 року у справі № 522/17024/17, від 09 червня 2021 року у справі № 347/1073/19, від 23 червня 2021 року у справі № 279/2993/19, від 08 грудня 2021 року у справі № 209/2032/14-ц, від 16 вересня 2020 року у справі № 442/328/19-ц, від 29 вересня 2021 року у справі № 344/12708/19, від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, від 25 липня 2018 року у справі № 638/13030/13-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17; недослідження зібраних у справі доказів (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

У червні 2022 року від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу без доказів надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи, що є порушенням вимог частини четвертої статті 395 ЦПК України.

Оскільки ОСОБА_1 не додала доказів, які б підтверджували надсилання копії відзиву позивачу, то відзив на касаційну скаргу не може бути прийнятий судом касаційної інстанції до розгляду та підлягає поверненню відповідачці.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2022 року відкрито провадження за касаційною скаргою АТ КБ «Приватбанк» на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Встановлені судами обставини

Суди встановили, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 15 січня 1993 року, посвідченого старшим державним нотаріусом Другої дніпропетровської нотаріальної контори Якушевою Г. С. та зареєстрованого 13 лютого 1993 року Дніпровським міжміським бюро технічної інвентаризації в реєстрову книгу № 456 за реєстровим № 107, ОСОБА_1 отримала у спадщину спадкове майно, яке складається з: житлового будинку «А-1», житловою площею 28,8 кв. м, літньої кухні «Б», сараю «В», погребу «Г», вбиральні «Д», огорожі № 1-5, колодязя № 6, мощення 1, розташованого на АДРЕСА_1 ) (а. с. 33, 34).

09 квітня 2008 року між Публічним акціонерним товариством комерційний банком «ПриватБанк» (далі - ПАТ «ПриватБанк»), правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № DNR0GA00000079, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у вигляді непоновлюваної лінії у розмірі 69 458,00 дол. США на такі цілі: 55 000 дол. США на споживчі цілі; 11 000,00 дол. США - сплату винагороди за надання фінансового інструменту у момент надання кредиту; 392,90 дол. США - страхування майна, 275,00 дол. США - особисте страхування, а також 12 690,10 дол. США на сплату страхових платежів.

09 квітня 2008 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_4 укладений договір поруки, згідно з умовами якого поручитель зобов`язався перед позивачем відповідати у повному обсязі за своєчасне та повне виконання боржником зобов`язань за кредитним договором (а. с. 38).

На забезпечення виконання умов кредитного договору, 09 квітня 2008 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладений договір іпотеки № DNK0GA00000079, згідно з умовами якого відповідачка надала в іпотеку домоволодіння, загальною площею 55,1 кв. м, житловою площею 28,8 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Предмет іпотеки належить іпотекодавцю на праві власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом. Договір іпотеки поширюється на земельну ділянку площею 620 кв. м, розташовану на АДРЕСА_1 , що належить іпотекодавцю на праві власності на підставі державного акта на право приватної власності на землю.

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 лютого 2018 року у справі № 205/251/16-ц за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 про стягнення заборгованості, позов задоволено частково.

Стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_1 , ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 09 квітня 2008 року № DNK0GА00000079 у розмірі 102 488,73 дол. США, що в еквіваленті станом на 21 березня 2017 року становить 2 754 898,00 грн, з яких: заборгованість за кредитом (тіло кредиту) - 42 579,03 дол. США, заборгованість за відсотками за користування кредитом - 52 882,99 дол. США, заборгованість за комісією за користування кредитом - 2 058,43 дол. США, штраф (фіксована частина) - 9,30 дол. США та штраф (процентна складова) - 4 958,98 дол. США.

Стягнуто в рівних частках з ОСОБА_1 , ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» судові витрати у розмірі 41 323,45 грн. У задоволенні іншої частини позову відмовлено (а. с. 129-133).

На виконання зазначеного рішення суду видано виконавчий лист (а. с. 41).

28 листопада 2016 року приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Вдовіна Л. Л. зареєструвала право власності ПАТ КБ «Приватбанк» на дачний будинок, об`єкт нерухомого майна, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 55,10 кв. м, житловою площею 28,80 кв. м, який складається з літ. «А-1» - житлового будинку, літ. «Б» - літньої кухні, літ. «В» - сараю, літ. «Г» - погребу, літ. «Е» - вбиральні, літ. «Ж» - гаражу, № 1-5, 1 - огорожі, мостіння, № 6 - колодязя. Підстава виникнення права власності - договір іпотеки № 900, посвідчений 09 квітня 2008 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Руденко В. А. (а. с. 4).

22 лютого 2020 року банк направив відповідачам вимогу про добровільне звільнення будинку з одночасним зняттям з реєстрації (а. с. 5, 6).

Відповідно до інформації Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради за адресою: вул. Квіткова, 12, м. Дніпро, наявні відомості про реєстрацію: ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (а. с. 67).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер (а. с. 69).

Відповідно до домової книги ОСОБА_2 20 жовтня 2011 року знято з реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з відомостями з адресно-довідкового підрозділу ГУДМС УДМС України в Дніпропетровській області відповідач ОСОБА_2 з 20 жовтня 2011 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 59).

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Згідно зі статтею 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частини першої статті 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Належним правилом, яке встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є положення статті 109 ЖК України, в частині першій якої передбачені підстави виселення.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК України громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначене в рішенні суду.

Отже, частиною другою статті 109 ЖК України встановлено загальне правило про неможливість виселення громадян із жилих приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, забезпеченого іпотекою цього приміщення, без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення.

Отже, у разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку та ухвалення судового рішення про виселення мешканців з іпотечного майна, яке придбане не за рахунок кредитних коштів, підлягають застосуванню як положення частини другої статті 39 та/або частини першої статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і частини другої статті 109 ЖК України.

Зазначені висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження

№ 14-317цс18).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22) вирішуючи питання щодо виселення з іпотечного майна при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, зазначила таке.

Аналізуючи статтю 109 ЖК України, можна зробити висновок, що частина третя цієї статті деталізує порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.

Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

У цьому випадку частина третя статті 109 ЖК України відсилає до частини другої цієї статті, у якій зазначається про необхідність надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку), із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду.

Тобто порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК України. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно, - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.

Суди встановили, що спірний житловий будинок належить ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 15 січня 1993 року, тобто спірне майно набуте ОСОБА_1 у власність не за рахунок кредитних коштів.

Також суди встановили, що ОСОБА_1 зареєстрована та проживає у зазначеному будинку, іншого житла немає.

Банк, ініціювавши питання про виселення відповідачки із житлового будинку, не вказав у позовній заяві іншого постійного житлового приміщення, яке відповідно до вимог частини другої статті 109 ЖК України має бути надане особам одночасно з їх виселенням.

З урахуванням наведеного, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.

Суди першої та апеляційної інстанцій також дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову в частині вимог до ОСОБА_2 , оскільки встановили, що він не зареєстрований та не проживає у спірному будинку.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 754/14503/16-ц, від 21 квітня 2021 року у справі № 522/17024/17, від 09 червня 2021 року у справі № 347/1073/19, від 23 червня 2021 року у справі № 279/2993/19, від 08 грудня 2021 року у справі № 209/2032/14-ц, від 16 вересня 2020 року у справі № 442/328/19-ц, від 29 вересня 2021 року у справі № 344/12708/19, від 25 липня 2018 року у справі № 638/13030/13-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17

У справах № 754/14503/16-ц, № 522/1702417, № 347/1073/19, № 279/2993/19 Верховний Суд зазначив, що загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК України, застосовується в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку. При зверненні стягнення на іпотечне майно шляхом позасудового врегулювання на підставі договору виселення мешканців з відповідного об`єкта відбувається за умови дотримання передбаченої у частині другій статті 40 Закону України «Про іпотеку» та у частині третій статті 109 ЖК України процедури.

У постанові від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц (провадження № 14-49цс19) Велика Палата Верховного Суду визначила, що в разі якщо сторони договору іпотеки передбачили в ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об`єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону України «Про іпотеку» та у частині третій статті 109 ЖК України процедури.

Верховний Суд відхиляє посилання на зазначені висновки, оскільки у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22), яка набрала законної сили після прийняття вказаних заявником постанов Верховного Суду, зазначено, що в разі якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частин першої-третьої статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.

У справі № 209/2032/14 Верховний Суд, направляючи справу на новий розгляд до апеляційного суду, зазначив, що при вирішенні спору судом апеляційної інстанції, з урахуванням доводів апеляційної скарги, не надано належної оцінки добросовісності поведінки особи, яка при зверненні іпотекодержателем стягнення на предмет іпотеки через невиконання боржником своїх зобов`язань, відмовляється звільняти спірну квартиру, маючи у власності декілька інших об`єктів житлової нерухомості.

У справі № 442/328/19 Верховний Суд, залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, зокрема, зазначив, що частина друга статті 109 ЖК України не може бути підставою для відмови у виселенні особи, що має більше одного місця проживання, і не може бути підставою для звуження правомочностей власника.

У справі № 344/12708/19 Верховний Суд, направляючи справу на новий розгляд до апеляційного суду, крім іншого, зазначив, що для вирішення питання щодо визнання колишніх власників предмета іпотеки такими, що втратили право користування майном (наслідок виселення), необхідно встановити чи проживають та користуються відповідачі спірним майном, чи мають вони інше житло, оцінити доводи щодо співмірності втручання у право на мирне володіння майном з дотриманням балансу між правами учасників спору.

Суди у цій справі встановили, що ОСОБА_1 зареєстрована та проживає у спірному будинку та іншого житла не має, банк заперечуючи зазначені обставини, не надав доказів на підтвердження протилежного, а тому зазначені висновки не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

Щодо доводів заявника про недослідження зібраних у справі доказів, то вони по суті зводяться до непогодження зі встановленими обставинами справи та необхідністю переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зазначено, що негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом має право вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод.

Зазначені висновки не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки у справі № 653/1096/16-ц та у справі, яка переглядається, різні підстави та предмет позовів. Зокрема, у наведеній справі Генічеська міська рада звернулася до суду із позовом до відповідачів про визнання такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі, виселення без надання іншого житлового приміщення та зобов`язання знятися з реєстраційного обліку у цій квартирі.

У постанові Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі

№ 638/13030/13-ц зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час, без надання іншого приміщення.

Зазначені висновки не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки у зазначеній справі інші правовідносини, а саме - усунення перешкод у користуванні приміщенням, які не стосуються виселення осіб з житлового приміщення, що є предметом іпотеки.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315 сво18), на яку посилається заявник у касаційній скарзі, зроблено висновок про те, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Принцип добросовісності передбачає, що сторони повинні діяти добросовісно під час реалізації своїх прав та передбаченого договором та/або законом виконання своїх зобов`язань.

У справі, що переглядається позивач не довів недобросовісності дій відповідачів, а тому зазначені висновки не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на те, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 401 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 23 березня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 16 листопада 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Яремко

А. С. Олійник

О. В. Ступак