Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 05.03.2018 року у справі №755/8112/17

Постанова

Іменем України

11 квітня 2019 року

м. Київ

справа № 755/8112/17

провадження № 61-10954св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Курило В. П. (суддя-доповідач), Коротуна В. М.,

Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

третя особа - ОСОБА_6,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 07 листопада 2017 року у складі судді Винниченко Л. М. та постанову Апеляційного суду міста Києва

від 18 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Волошиної В. М.,

Панченка М. М., Слюсар Т. А.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ:

Короткий зміст позовних вимог:

У травні 2017 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_5, третя особа - ОСОБА_6, про визнання правочину недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що 19 лютого 1999 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 укладено шлюб.

У вересні 2016 року із заочного рішення Ірпінського міського суду Київської області від 29 серпня 2016 року, яким стягнуто з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_5 заборгованість за договором позики, вона дізналася, що її чоловік - ОСОБА_6 надав відповідачу розписку, відповідно до якої отримав від останнього грошові кошти у розмірі 47 366,00 грн.

Проте, від ОСОБА_4, як дружини позичальника, ні відповідач, ні сам позичальник згоди на укладення договору позики не отримували, а про одержання її чоловіком грошових коштів за розпискою вона нічого не знала, оскільки дані кошти не витрачалися в інтересах сім'ї.

Сума оспорюваного правочину становить 47 366,00 грн, що в 38 разів перевищує встановлений прожитковий мінімум на одну особу, тому спірний договір позики не відноситься до дрібного побутового договору і стосується цінного майна. Через відсутність її письмової згоди на одержання позики, оскаржувана розписка вчинена з порушенням вимог актів цивільного законодавства.

ОСОБА_4 просила визнати недійсною розписку видану 05 березня

2014 року ОСОБА_6 на користь ОСОБА_5 на суму

47 366,00 грн, зазначивши правовою підставою статі 203, 215 ЦК України та частину другу та третю статті 65 СК України.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій:

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 07 листопада

2017 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішення суду мотивовано безпідставністю заявлених позовних вимог.

Постановою Апеляційного суду міста Києва від 18 грудня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_9 відхилено.

Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 07 листопада

2017 року залишено без змін.

Відхиляючи апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_9, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги:

17 січня 2018 року ОСОБА_4 через засоби поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 07 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 18 грудня 2017 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, мотивуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами норм матеріального та порушенням норм процесуального права.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що судами попередніх інстанцій порушено вимоги статті 65 СК України, оскільки ними під час розгляду справи встановлено, що оспорюваний договір укладено без письмової згоди позивача на їх укладення, однак суди помилково не визнали його недійсним.

Доводи інших учасників справи:

16 липня 2018 року представник ОСОБА_5 - ОСОБА_10 через засоби поштового зв'язку подав до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення, арішення Дніпровського районного суду міста Києва від 07 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 18 грудня 2017 року залишити без змін.

25 жовтня 2018 року ОСОБА_5 через засоби поштового зв'язку подав до Верховного Суду заяву, в якій просить касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення, арішення Дніпровського районного суду міста Києва від 07 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 18 грудня 2017 року залишити без змін.

Рух касаційної скарги:

Ухвалою Верховного Суду від 19 червня 2018 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Дніпровського районного суду міста Києва.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ:

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Оцінка аргументів учасників справи й висновків судів попередніх інстанцій:

Судами встановлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_6 з 19 лютого 1999 року перебувають у зареєстрованому шлюбі.

05 березня 2014 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 було укладено договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_6 отримав від відповідача грошові кошти у розмірі 47 366,00 грн, що еквівалентно

5 920,00 доларів США із строком повернення грошових коштів до 31 травня 2014 року.

Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_4, як підставу позову вказувала те, що вона своєї згоди на укладання спірного правочину не надавала, а тому такий в силу статей 203, 215 ЦК України та частини другої та третьої статті 65 СК України має бути визнаний недійсним.

Статтями 1046, 1047, 1049 ЦК України визначено, зокрема, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості; договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками; договір позики укладається у письмовій формі; на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей; позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором; позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Положеннями статті 65 СК України передбачено, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Як і в загальних положеннях статті 369 ЦК України, щодо розпорядження майном, яке є об'єктом права спільної сумісної власності, стаття 65 СК України закріплює принцип взаємної згоди дружини та чоловіка у відносинах розпорядження спільним майном, а також презумпцію згоди другого з подружжя при вчиненні іншим з подружжя правочину, спрямованого на розпорядження спільним майном.

Оскільки оспорюваний договір (договір позики) укладений з метою отримання в позичальника кошти, тобто набуття у власність, а не розпорядження власністю, тому згода іншого з подружжя не вимагається.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій, належним чином оцінивши надані сторонами докази та встановивши всі обставини справи, у результаті чого дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного договору позики недійсними.

Щодо доводів касаційної скарги:

Доводи заявника про те, що суди попередніх інстанцій дійшли неправильного висновку про те, що на спірні правовідносини не поширюється правила статті 65 СК України не можуть бути підставою для скасування правильних по суті і законних рішень з одних лише формальних міркувань (частина друга стаття 410 ЦПК України).

Інші доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій, якими у повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до неправильного тлумачення норм матеріального права та переоцінки доказів, що відповідно до приписів статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 07 листопада

2017 року та постанову апеляційного суду міста Києва від 18 грудня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. П. Курило

В. М.Коротун

М. Є. Червинська