ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 липня 2024 року

м. Київ

справа № 201/13446/21

провадження № 61-4714 св 24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - державний нотаріус Першої дніпровської державної нотаріальної контори Білецька Вероніка Іванівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська

від 12 жовтня 2023 року у складі судді Ткаченко Н. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 березня 2024 року у складі колегії суддів: Городничої В. С., Петешенкової М. Ю., Лопатіної М. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - державний нотаріус Першої дніпровської державної нотаріальної контори Білецька В. І., про усунення від права на спадкування.

Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її син -

ОСОБА_4 , спадкоємцями після смерті якого є: вона, батько спадкодавця - ОСОБА_5 та дружина спадкодавця - ОСОБА_2 .

Відповідачка заважала своєму чоловікові - ОСОБА_4 скласти за життя заповіт на її користь, як матері, а саме сховала його паспорт та правовстановлюючі документи на належне йому нерухоме майно.

Крім того, подружжя мало намір розірвати шлюб, подавши відповідну заяву до органу Державної реєстрації актів цивільного стану, проте через чотири дні після подачі вказаної заяви про розірвання шлюбу ОСОБА_4 помер.

Вважала, що вищевказані обставини свідчать про наявність правових підстав для усунення відповідачки від права на спадкування за законом після смерті

ОСОБА_4 .

З врахуванням викладеного ОСОБА_1 просила суд усунути ОСОБА_2

від права на спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 .

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 жовтня

2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_4 відповідно до матеріалів спадкової справи за життя заповіт щодо свого майна не складав. Доказів того, що він мав намір скласти заповіт, а відповідачка умисно перешкоджала йому у вчиненні таких дій, не надано та судом першої інстанції цих обставин при розгляді справи не встановлено.

Районний суд оцінив показання свідків у сукупності та взаємозв`язку з іншими доказами і дійшов висновку, що такі показання не можуть бути враховані судом, оскільки спростовуються іншими доказами у справі.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 18 березня 2021 року

у справі № 201/5079/19 апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10 вересня 2020 року скасовано, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення фактів, що мають юридичне значення та визнання договорів дарування недійсними відмовлено. Судом при розгляді справи № 201/5079/19 встановлено, що після укладення 01 серпня 2014 року договорів дарування ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 домоволодіння та земельної ділянки, які розташовані по АДРЕСА_1 , ОСОБА_4 не мав правовстановлюючих документів, оскільки вони залишились

у ОСОБА_1 через фіктивність укладених правочинів.

Таким чином, вищевказані обставини свідчать про те, що ОСОБА_2 фактично не мала можливості приховати правовстановлюючі документи та чинити перешкоджати своєму чоловіку у складанні заповіту. Крім того, відповідно до положень статті 56 Закону України «Про нотаріат» при посвідченні заповіту від заповідача не вимагається подання доказів, які підтверджують його право на майно, що заповідається.

Станом на день смерті ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , шлюб між

ним та ОСОБА_2 розірвано не було, оскільки державна реєстрація розірвання шлюбу була призначена на 03 листопада 2018 року.

Сам факт подачі 02 жовтня 2018 року подружжям в орган реєстрації актів цивільного стану спільної заяви про розірвання шлюбу підтверджує той факт, що у ОСОБА_4 був оригінал паспорту громадянина України.

Відповідачка разом з відзивом на позов долучила квитанції про оплату відпочинку в Турецькій Республіці та спільні фото з ОСОБА_4 . Крім того, сторони у справі та свідки вказували про те, що незадовго до подачі заяви про розірвання шлюбу 02 жовтня 2018 року, а саме у серпні-вересні 2018 року, ОСОБА_4 та ОСОБА_2 разом відпочивали в Турецькій Республіці. Тобто у ОСОБА_4 у серпні-вересні

2018 року був в наявності паспорт громадянина України для виїзду за кордон. Разом з тим відповідно до положень закону паспорт громадянина України для виїзду за кордон також є документом, що посвідчує особу. Отже, належними доказами підтверджено, що спадкодавець за 4 дні до смерті безперешкодно користувався документами, що посвідчують особу.

Отже, вказані докази у сукупності та взаємозв`язку свідчать про те, що ОСОБА_2 не чинила перешкод своєму чоловікові у складанні заповіту на ім`я матері, таких перешкод не існувало, тому відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог та застосування наслідків, які передбачені частиною другою статті 1224 ЦК України.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 06 березня 2024 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишено без задоволення. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 жовтня

2023 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що посилання в апеляційній скарзі на показання свідків апеляційний суд не прийняв до уваги, оскільки допитані судом першої інстанції свідки є близькими родичами та знайомими позивачки. Крім того, такі показання підлягають оцінці у сукупності з іншими доказами.

При розгляді справи № 201/5079/19 судом встановлено, що після укладення

01 серпня 2014 року договорів дарування ОСОБА_4 не мав правовстановлюючих документів, оскільки вони залишились у ОСОБА_1 через фіктивність укладених правочинів.

Ураховуючи викладене, апеляційний суд погодився з висновком районного суду про те, що ОСОБА_2 фактично не мала змоги приховувати правовстановлюючі документи та чинити такими діями перешкоди ОСОБА_4 у складанні заповіту.

Крім того, згідно з положеннями статті 56 Закону України «Про нотаріат» при посвідченні заповіту від заповідача не вимагається подання доказів, які підтверджують його право на майно, що заповідається.

Факт наявності у спадкодавця паспорту підтверджується подачею 02 жовтня

2018 року ОСОБА_4 та ОСОБА_2 заяви про розірвання шлюбу.

Доводи апеляційної скарги про те, що відповідно до додатків до Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 року № 52/5, не вимагають мати при собі паспорт при подачі заяви про розірвання шлюбу, апеляційний суд вважав безпідставними, оскільки вони не узгоджуються зі змістом положень пункту 3 розділу ІІ Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні, згідно з яким для державної реєстрації актів цивільного стану подаються заява, документи чи у випадку, передбаченому абзацами п`ятим, сьомим цього пункту, у відповідній заяві зазначаються відомості про документи, які підтверджують факти,

що підлягають державній реєстрації, а також паспорт громадянина України (далі - паспорт), паспортний документ іноземця або документ, що посвідчує особу без громадянства (далі - паспортний документ) заявника, та посвідка на постійне чи тимчасове проживання або інший документ, що підтверджує законність перебування іноземця чи особи без громадянства на території України.

Крім того, судом на підставі доказів та показань свідків встановлено факт спільного відпочинку ОСОБА_4 та відповідачки у Турецькій Республіці у серпні-вересні 2018 року, що свідчить про наявність у ОСОБА_4 також паспорта громадянина України для виїзду за кордон, який також останній міг використати при вчиненні нотаріальних дій у тому числі при складанні заповіту, що не суперечить вимогам статті 43 Закону України «Про нотаріат» та спростовує твердження апелянта щодо необґрунтованості висновків суду у цій частині.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 просить оскаржувані судові рішення скасувати й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2024 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу № 201/13446/21

з Жовтневого районного чуду м. Дніпропетровська. Підставою відкриття касаційного провадження зазначено пункти 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

У квітні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 мотивована тим, що відповідачка перешкоджала спадкодавцю за його життя скласти заповіт на користь позивачки, яка є його матір`ю, оскільки у разі складання такого заповіту ОСОБА_2 була би позбавлена можливості прийняття спадщини після смерті чоловіка.

На підтвердження умисних дій з боку відповідачки позивачем було заявлено клопотання про допит свідків, які в судовому засіданні підтвердили, що спадкодавець ОСОБА_4 мав бажання скласти заповіт на користь своєї матері, проте не міг цього зробити, оскільки дружина приховала його паспорт.

Відсутність заповіту у спадковій справі заведеній після смерті ОСОБА_4 свідчить про те, що відповідачка досягла своєї мети, оскільки приховала відповідні документи, унаслідок чого спадкодавець за життя був позбавлений можливості скласти заповіт на користь матері.

Доводи особи, яка подала відзив

У травні 2024 року ОСОБА_7 подала відзив на касаційну скаргу, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними і обґрунтованими, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на їх законність не впливають. Позивачкою належними та допустимими доказами не підтверджено факт того, що відповідачка умисно перешкоджала спадкодавцеві скласти заповіт на користь матері. Посилання позивачки на показання свідків є безпідставними, так як усі свідки є родичами та близькими друзями ОСОБА_1 , унаслідок чого такі показання вірно оцінено судами у сукупності з іншими доказами. Спадкодавець був освіченою людиною, працював в органах прокуратури, а шлюб між ним та ОСОБА_2 був їх виваженим рішенням.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження

у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Судом установлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі з 16 лютого 2018 року, про що свідчить свідоцтво про шлюб, актовий запис

від 16 лютого 2018 року № 74 (а.с. 14, т. 1).

02 жовтня 2018 року ОСОБА_2 та ОСОБА_4 подали до Соборного районного

у м. Дніпрі відділу державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області спільну заяву про розірвання шлюбу (а.с. 12-13, т. 1).

Шлюб між сторонами розірвано не було, оскільки 06 жовтня 2018 року

ОСОБА_4 у віці 35 років помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть, актовий запис від 06 жовтня 2018 року № 874 (а.с. 10, т. 1).

Із заявами про прийняття спадщини до Першої дніпровської державної нотаріальної контори звернулися мати померлого - ОСОБА_1 та дружина - ОСОБА_2 . Батько спадкодавця - ОСОБА_5 відмовився від прийняття спадщини на користь ОСОБА_1 (а.с. 29-30, т. 2).

Відповідно до інформації, що міститься в спадковій справі № 593/2018 ОСОБА_4 заповіт не складав, про що свідчить Інформаційна довідка зі Спадкового реєстру (заповіти/спадкові договори) (а.с. 32, т. 2).

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 18 березня 2021 року

у справі № 201/5079/19 апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10 вересня 2020 року скасовано, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення фактів, що мають юридичне значення та визнання договорів дарування недійсними відмовлено.

Судом при розгляді справи № 201/5079/19 встановлено, що ОСОБА_4 не було виконано умови договорів дарування домоволодіння та земельної ділянки, він не отримував правовстановлюючі документи на домоволодіння та земельну ділянку, а також технічний паспорт та технічну документацію на земельну ділянку. Встановивши, що укладені між ОСОБА_1 (матір`ю) та ОСОБА_4 (сином) договори дарування від 01 серпня 2014 року були фіктивними, проте апеляційний суд відмовив у задоволенні позову, оскільки позивачкою було пропущено строк позовної давності.

Крім того, у матеріалах спадкової справи наявна копія позовної заяви

ОСОБА_8 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - Державний нотаріус Першої дніпровської державної нотаріальної конториФаст Л. Д., про визнання відмови від прийняття спадщини недійсною, застосування правових наслідків шляхом визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним та визнання права власності (а.с. 59-62, т. 2).

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд

і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У частині першій статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частина перша статті 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові.

Згідно зі статтями 1216 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав і обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).

Статтею 1220 ЦК України встановлено, що спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя

статті 46 цього Кодексу).

Відповідно до статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.

Частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними (частина перша статті 1267 ЦК України).

Статтею 1261 ЦК України передбачено, що в першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, встановлених частинами другою - четвертою статті 1273 цього Кодексу. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (стаття 1268 ЦК України).

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 1224 ЦК України не мають права на спадкування особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині.

З огляду на цю норму спадкоємець, маючи корисливий умисел, вчиняє дії, результатом яких є виникнення права на спадкування або збільшення його частки у спадщині. Не можуть спадкувати ні за законом, ні за заповітом особи, які перешкоджали спадкодавцеві виразити, змінити чи скасувати своє волевиявлення у заповіті, але за умови, що такі діяння сприяли виникненню права на спадкування у них або інших осіб або збільшенню їхньої частки у спадщині.

Подібні за змістом правові висновки містяться у постановах Верховного Суду

від 14 квітня 2021 року у справі № 644/5164/16-ц (провадження № 61-12270 св 20), від 30 серпня 2021 року у справі № 619/1534/17 (провадження № 61-3598 св 21), від 14 червня 2023 року у справі № 753/4968/21 (провадження № 61-10251 св 22).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін

(частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування

(частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Ураховуючи викладене, суди, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, дійшли обґрунтованого висновку про те,

що позивачкою належними та допустимими доказами не підтверджено факт того, що відповідачка перешкоджала спадкодавцю скласти заповіт на користь

ОСОБА_1 .

Верховний Суд погоджується з висновком судів про те, що посилання позивачки на те, що відповідачка не надавала позивачу правовстановлюючі документи на належне йому майно, унаслідок чого він був позбавлений можливості скласти заповіт, є безпідставними, оскільки спростовуються положеннями статті 56 Закону України «Про нотаріат», згідно з якою при посвідченні заповіту від заповідача

не вимагається подання доказів, які підтверджують його право на майно, що заповідається. Тобто у спадкодавця був відсутній обов`язок на подання нотаріусу правовстановлюючих документів на належне йому майно при складанні заповіту. Крім того, судом при розгляді справи № 201/5079/19 встановлено, що після укладення 01 серпня 2014 року договорів дарування ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 домоволодіння та земельної ділянки, які розташовані по АДРЕСА_1 , ОСОБА_4 не мав правовстановлюючих документів, оскільки вони залишились у ОСОБА_1 через фіктивність укладених правочинів. Отже, зазначені обставини свідчать про те, що ОСОБА_2 фактично не мала можливості приховати правовстановлюючі документи та чинити перешкоди своєму чоловіку для складання заповіту.

Суди дійшли вірного висновку про те, що посилання позивачки на те, що паспорт спадкодавця перебував у відповідачки тому він не мав можливості скласти заповіт, є безпідставними, так як факт наявності у спадкодавця паспорту підтверджується подачею 02 жовтня 2018 року ОСОБА_4 та ОСОБА_2 заяви про розірвання шлюбу. Крім того, у серпні-вересні 2018 року ОСОБА_4 та ОСОБА_2 разом відпочивали в Турецькій Республіці, що підтверджується квитанціями про оплату відпочинку та показаннями свідків. Отже,

у ОСОБА_4 у серпні-вересні 2018 року був паспорт громадянина України для виїзду за кордон, з яким він також міг звернутися до нотаріуса для оформлення заповіту.

Таким чином, суди дійшли правильного висновку про те, що вищевказані докази

у сукупності та взаємозв`язку свідчать про те, що ОСОБА_2 не чинила перешкод своєму чоловіку скласти заповіт на ім`я матері, таких перешкод не існувало, унаслідок чого відсутні правові підстави для задоволення вимог позивачки та застосування наслідків, які передбачені частиною другою статті 1224 ЦК України.

Доводи касаційної скарги про те, що судами помилково не враховано показання свідків, на увагу не заслуговують, оскільки судами надано їм належну правову оцінку у сукупності та взаємозв`язку з іншими доказами та вірно зазначено, що вони спростовані вищевказаними наявними у справі доказами.

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 жовтня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 березня 2024 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Д. Д. Луспеник