Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 09.09.2021 року у справі №483/2263/19
Постанова КЦС ВП від 09.02.2023 року у справі №483/2263/19

Постанова

Іменем України

09 лютого 2023 року

м. Київ

справа № 483/2263/19

провадження № 61-13973св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1, в інтересах держави,

відповідачі: Куцурубська сільська рада об`єднаної територіальної громади, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , від імені якої діє адвокат Чебан Володимир Олександрович, на рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 12 травня 2021 року в складі судді Куцарова В. І. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 22 липня 2021 року в складі колегії суддів: Данилової О. О., Коломієць В. В., Шаманської Н. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2019 року заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1, в інтересах держави, звернулася до суду з позовом до Куцурубської сільської ради об`єднаної територіальної громади, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання незаконними та скасування рішення сільської ради, витребування земельної ділянки.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що наказом Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 19 березня 2018 року за № 14-1457/14-18 ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташованих в межах території Парутинської сільської ради Очаківського району Миколаївської області орієнтовною площею 2 га пасовищ із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства.

Рішенням Куцурубської сільської ради об`єднаної територіальної громади Очаківського району Миколаївської області від 22 грудня 2018 року № 52 затверджено проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення комунальної власності та йому передано у власність земельну ділянку площею 2,0 га з кадастровим номером 4825182800:02:000:1320 із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства.

На підставі вказаного рішення сільської ради державним реєстратором Куцурубської сільської ради зареєстровано право власності на вказану земельну ділянку за ОСОБА_1 .

Проте, звертаючись до суду з цим позовом, прокурор вказує, що рішення сільради від 22 грудня 2018 року № 52 прийняте з порушенням норм земельного законодавства, оскільки ОСОБА_1 на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 17 червня 2017 року №14-8701/14-17-СГ вже отримував земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 4821780600:03:000:0643 для ведення особистого селянського господарства у межах території Катеринівської сільської ради Веселинівського району Миколаївської області. Право власності на земельну ділянку зареєстровано 29 червня 2017 року за №21229336.

03 квітня 2019 року ОСОБА_1 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу продав земельну ділянку з кадастровим номером 4825182800:02:000:1320 ОСОБА_2 . Право власності останньої зареєстроване у державному реєстрі.

Посилаючись на те, що ОСОБА_1 , отримуючи у власність спірну земельну ділянку, порушив вимоги статей 116 118 121 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), повторно використавши своє право на безоплатне отримання у власність земельної ділянки з одним і тим же цільовим призначенням, прокурор просив визнати незаконним та скасувати рішення Куцурубської сільради від 22 грудня 2018 року № 52 та витребувати у ОСОБА_2 на користь Куцурубської сільської ради об`єднаної територіальної громадиОчаківського району Миколаївської області земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення комунальної власності, загальною площею 2,0 га, кадастровий номер 4825182800:02:000:1320.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 12 травня 2021 року позов заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1, в інтересах держави, задоволено частково.

Визнано незаконним та скасовано рішення Куцурубської сільської ради об`єднаної територіальної громади Очаківського району Миколаївської області від 22 грудня 2018 року № 52, яким затверджено проект землеустрою та надано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 2 га (кадастровий номер 4825182800:02:000:1320) для ведення особистого селянського господарства, що розташована в межах Парутинської сільської ради Очаківського району Миколаївської області.

Стягнуто з ОСОБА_1 та Куцурубської сільської ради об`єднаної територіальної громади на користь прокуратури Миколаївської області у рахунок сплаченого судового збору по 2 401,25 грн з кожного.

В іншій частині позову відмовлено.

Задовольняючи вимоги прокурора в частині визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 двічі скористався правом безоплатного отримання земельних ділянок, цільовим призначенням яких є ведення особистого селянського господарства, тобто отримав вказані земельні ділянки у власність безоплатно на підставі статей 116 118 121 ЗК України, тоді як положенням земельного законодавства передбачено, що громадяни мають право на набуття права власності на земельну ділянку із земель державної або комунальної власності шляхом їх безоплатної передачі лише один раз по кожному виду використання.

При цьому, відмовляючи у задоволенні вимог про витребування земельної ділянки у ОСОБА_2 , суд послався на те, що прокурором не надано правовстановлюючого документу на спірну земельну ділянку на ім`я відповідачки (договору купівлі-продажу тощо).

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

В апеляційному порядку рішення суду першої інстанції оскаржено заступником керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 та ОСОБА_2 .

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 22 липня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення.

Апеляційну скаргу Миколаївської обласної прокуратури задоволено.

Рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 12 травня 2021 року у частині відмови у позові про витребування майна з чужого незаконного володіння скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов задоволено.

Витребувано у ОСОБА_2 у власність Куцурубської сільської об`єднаної територіальної громади Очаківського району Миколаївської області земельну ділянку з кадастровим номером 4825182800:02:000:1320 загальною площею 2 га для ведення особистого селянського господарства в межах території Парутинської сільської ради Очаківського району Миколаївської області.

Судове рішення у частині вирішення позовних вимог про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування залишено без змін. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що встановивши, що ОСОБА_1 , набуваючи у власність спірну земельну ділянку, повторно скористався своїм правом на безоплатне отримання земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства із земель державної та комунальної власності, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що Куцурубська сільрада допустила порушення вимог земельного законодавства, неправомірно прийнявши рішення від 22 грудня 2018 року про затвердження проекту землеустрою та надання у власність для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_1 земельної ділянки з кадастровим номером 4825182800:02:000:1320, а тому це рішення є незаконним та підлягає скасуванню.

Такі висновки суду відповідають обставинам справи, а тому підстав для скасування або зміни судового рішення в цій частині позову апеляційним судом не встановлено.

Щодо вирішення позовних вимог у частині витребування спірної земельної ділянки, то апеляційний суд зазначив, що відсутність правовстановлюючого документа за наявності Інформації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно не може бути єдиною та достатньою підставою для відмови в позові в цій частині.

Встановивши, що ОСОБА_1 спірну земельну ділянку отримав на підставі завідомо неправдивих відомостей, тобто не набув на неї права власності у передбаченому законом порядку, то і ОСОБА_2 не набула цього права, як покупець за договором купівлі-продажу від 03 квітня 2019 року. За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку про витребування спірної ділянки у ОСОБА_2 як добросовісного набувача майна, на підставі частини першої статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У серпні 2021 року ОСОБА_2 , від імені якої діє адвокат Чебан В. О., звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 12 травня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 22 липня 2021 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про залишення позову заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1, в інтересах держави, без розгляду або у задоволенні позову відмовити.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявниця визначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Посилається неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (провадження № 12-194гс19), постановах Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 819/478/17 (провадження № К/9901/55004/18), від 25 вересня 2019 року у справі № 819/198/17 (провадження № К/9901/15728/18).

Заявниця вказує, що прокурором не дотримано вимог абзацу 3 частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру», зокрема не доведено належні підстави представництва інтересів держави у цій справі.

Крім того, вказує, що позовна заява підписана, а позов подано неповноважною особою - заступником керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1.

Також заявниця посилається на те, що в цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач вважає порушеним, є «визнання протиправним рішення Куцурубської сільради та поворот його виконання із зазначенням відповідного способу виконання», а не витребування майна, як просить прокурор.

Доводи відзиву на касаційну скаргу

У листопаді 2021 року Миколаївська місцева прокуратура № 1 подала відзив на касаційну скаргу, в якій просила оскаржувані судове рішення залишити без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість.

Провадження в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Черняк Ю. В. (суддя-доповідач), Воробйової І. А., Лідовця Р. А. відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У листопаді 2021 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.

Розпорядженням Верховного Суду від 18 січня 2023 року, у зв`язку з перебуванням судді Черняк Ю. В. у відпустці, пов`язаною з вагітністю та пологами, призначено повторний автоматизований розподіл вказаної судової справи.

На підставі протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 січня 2023 року, зазначену справу призначено судді-доповідачеві Сердюку В. В., судді, які входять до складу колегії: Мартєв С. Ю., Фаловська І. М.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Установлено, що на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 17 червня 2017 року № 14-8701/14-17-СГ «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність без зміни цільового призначення» ОСОБА_1 передано у власність земельну ділянку площею 2 га (кадастровий номер 4821780600:03:000:0643) із земель сільськогосподарського призначення державної власності без зміни цільового призначення для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Катеринівської сільської ради Веселинівського району Миколаївської області, право власності на яку зареєстровано у Реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (том 1, а. с.20, 22).

Тобто ОСОБА_1 використав своє право на безоплатне отримання земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства в межах норм, визначених статтею 121 ЗК України.

19 лютого 2018 року ОСОБА_1 , через свого представника за довіреністю ОСОБА_3 , звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області з заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства орієнтованою площею 2 (два) га за рахунок земель сільськогосподарського призначення за межами населеного пункту, яка знаходиться на території Парутинської сільської ради Очаківського району Миколаївської області із земель державної власності у межах норм безоплатної приватизації. У заяві зазначив, що право на безоплатну приватизацію за таким цільовим призначенням не використав (том 1, а. с.13).

Наказом Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 19 березня 2018 року № 14-1457/14/18-СГ «Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою», ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташованої в межах Парутинської сільської ради Очаківського району Миколаївської області, орієнтований розмір земельної ділянки 2,00 га пасовищ із цільовим призначення - для ведення особистого селянського господарства (том 1, а. с.12).

Рішенням Куцурубської сільської ради об`єднаної територіальної громади Очаківського району Миколаївської області від 22 грудня 2018 року № 52 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення комунальної власності не наданих у власність або користування загальною площею 2,0 га, яка знаходиться на території Парутинської сільської ради Очаківського району Миколаївської області, та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку з кадастровим номером 4825182800:02:000:1320 (том 1, а. с.18).

Прокурор вважає, що Куцурубська сільська рада об`єднаної територіальної громади Очаківського району Миколаївської області, приймаючи рішення щодо передачі у власність спільної земельної ділянки в порушення вимог законодавства, діяла не в інтересах територіальної громади, а тому спірна земельна ділянки вибула з володіння громади не з її волі.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

За частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо представництва прокурором інтересів держави у цій справі

Звертаючись до суду з указаним позовом в інтересах держави, заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 обґрунтовувала необхідність визнання недійсним та скасування рішення Куцурубської сільської ради об`єднаної територіальної громади Очаківського району Миколаївської області від 22 грудня 2018 року № 52 незаконністю вибуття земельної ділянки з державної власності, оскільки всупереч положенням статей 116 118 121 ЗК України сільська рада затвердила проект землеустрою та передала у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 2 га на території Парутинської сільської ради Очаківського району Миколаївської області для ведення особистого селянського господарства.

Прокурор надала суду відомості про те, що вказана особа раніше вже використала своє право на безоплатне отримання у власність земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства в межах норм безоплатної передачі земельних ділянок для даного виду використання.

Тобто у матеріалах справи містяться відомості щодо повторної передачі фізичній особі земельної ділянки, тоді як безоплатно у власність громадян у межах норм частини четвертої статті 116 ЗК України передача проводиться один раз по кожному виду використання.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 звернулася до суду з указаним позовом в інтересах держави.

У судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18, провадження № 14-36цс19).

Згідно із пунктом 3 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» в редакції, чинній на час подання позову до суду, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Невиконання прокурором вимог щодо надання до суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів громадянина або держави в суді має наслідком застосування положень, передбачених статтею 257 ЦПК України.

Захищати інтереси держави повинні, насамперед, відповідні суб`єкти владних повноважень.

Відповідно до висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (провадження № 12-194гс19), з метою, щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом і які є підставою для звернення прокурора до суду.

Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття «інтерес держави».

У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття «інтереси держави» висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (п. 4 мотивувальної частини).

Відтак, Суд вважає, що «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

Подібні правові висновки та їх обґрунтування містяться також у постановах Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 815/1567/16 (адміністративне провадження № К/9901/30797/18) та від 15 червня 2022 року у справі № 821/1798/17 (адміністративне провадження № К/9901/58281/18).

Частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» в редакції, чинній на час подання позову до суду, передбачено, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Отже, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (провадження № 12-194гс19) та від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21), який суди першої та апеляційної інстанцій застосували під час розгляду цієї справи.

У позовній заяві, заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 зазначила, що спірна земельна ділянка належить до комунальної власності Куцурубської сільської об`єднаної територіальної громади.

Первинним суб`єктом місцевого самоврядування та суб`єктом права комунальної власності є територіальна громада. З огляду на те, що порушення інтересів територіальної громади у цій справі відбулося внаслідок прийняття органом місцевого самоврядування, який є одним із відповідачів, незаконних рішень, прокурор звернувся до суду як самостійний позивач в інтересах держави, що виражаються в інтересах частини Українського народу - членів територіальної громади, яка є власником земельної ділянки.

Порушення інтересів держави полягає також у тому, що внаслідок незаконного розпорядження землею порушуються і суспільний інтерес на законний обіг землі, як національного багатства, і положення законодавства України щодо обов`язків органів влади та місцевого самоврядування діяти в межах своїх повноважень та у порядку передбаченому законом.

Недотримання такого порядку призводить до свавілля відповідних органів та знищення правового порядку у державі.

Подання позову прокурором за умови допущення порушень з боку органу місцевого самоврядування є єдиним ефективним засобом захисту порушених інтересів держави та відновлення правопорядку.

У цьому випадку прокурор виступає не як альтернативний, а як єдиний можливий суб`єкт звернення до суду, забезпечуючи принцип рівності сторін у процесі шляхом здійснення представництва інтересів держави у суді та усунення виниклої невигідності у становищі між сторонами правовідносин.

Отже, у справі, що переглядається, заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 належним чином обґрунтувала підстави для представництва нею інтересів держави і подала позов із дотриманням вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру».

Положеннями частин четвертої, п`ятої статті 56 ЦПК України визначено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві, і в такому разі прокурор набуває статуту позивача.

У цій справі суди встановили, що спірна земельна ділянка належить до комунальної власності Куцурубської сільської об`єднаної територіальної громади.

Крім того, звертаючись до суду із вказаним позовом, прокурор указала на необхідність захисту як інтересів територіальної громади, позбавленої права користування земельною ділянкою, так і публічного, суспільного інтересу як інтересу державного.

Таким чином, звертаючись до суду із вказаним позовом й оскаржуючи, крім іншого, рішення Куцурубської сільської ради, на підставі якого ОСОБА_1 набув безоплатно у власність спірну земельну ділянку, прокурор самостійно обґрунтувала необхідність захисту інтересів держави щодо цієї земельної ділянки та згідно зі статтею 56 ЦПК України набула статусу позивача.

Вказане узгоджується з висновком, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19), та у постанові Верховного Суду від 26 травня 2021 року в справі № 330/1621/16-ц (провадження № 61-13633св20).

Посилання заявника на відсутність у заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 повноважень на підписання позовної заяви є помилковими, виходячи з таких міркувань.

Відповідно до частини третьої статті 56 ЦПК України (у редакції, чинній на момент звернення до суду з позовом) у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справи за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

У частині першій статті 24 Закону України «Про прокуратуру» (тут і далі - в редакції, чинній на час звернення до суду з позовом) зазначено, що право подання позовної заяви (заяви, подання) в порядку цивільного, адміністративного, господарського судочинства надається Генеральному прокурору України, його першому заступнику та заступникам, керівникам обласних та окружних прокуратур, їх першим заступникам та заступникам, прокурорам Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.

За пунктом 1 частини першої та частини третю статті 11 Закону України «Про прокуратуру» керівник обласної прокуратури представляє обласну прокуратуру у зносинах з органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, особами, підприємствами, установами та організаціями.

У разі відсутності керівника обласної прокуратури його повноваження здійснює перший заступник керівника обласної прокуратури, а в разі його відсутності - один із заступників керівника обласної прокуратури.

Системний аналіз згаданих положень Закону України «Про прокуратуру» свідчить лише про те, що повноваження керівника обласної прокуратури як самостійної установи та органу державної влади за його відсутності має право виконувати перший заступник керівника обласної прокуратури, а в разі його відсутності - заступник керівника обласної прокуратури.

Водночас правом подання позовної заяви наділяються безпосередньо як керівники обласної та місцевої прокуратур, так і їх перші заступники та заступники.

Закон у цьому випадку не ставить виникнення права на подання позовної заяви заступником прокуратура у залежність від того, чи присутній керівник прокуратури або його перший заступник на роботі та чи виконує він свої повноваження на час подання позову.

Отже, заступники керівників обласної та місцевої прокуратур, які діють як прокурори у цивільному судочинстві, мають самостійне право на підписання та подання позову до суду в інтересах держави (за умови дотримання інших передбачених процесуальним законом умов та правил).

Подібні за змістом висновки викладені в постановах Верховного Суду від 27 липня 2022 року в справі № 509/3120/19 (провадження № 61-9564св21), від 12 жовтня 2022 року в справі № 404/6591/15-ц (провадження № 61-3025св22).

Отже, заявник помилково ототожнює правовий статус представника прокуратури, як юридичної особи, та процесуальний статус прокурора при поданні позовної заяви в порядку представництва інтересів держави.

Оскільки поданий у справі позов спрямований на виконання конституційних функцій прокуратури, як органу держави, його підписання керівником не є обов`язковим.

У зв`язку з цим колегія суддів відхиляє відповідні доводи касаційної скарги щодо неможливості представництва прокурором інтересів держави у цій справі.

Щодо вирішення позовних вимог про витребування майна

Колегія суддів Верховного Суду звертає увагу, що не є належним способом захисту порушеного права пред`явлення вимоги про визнання недійсним (незаконним, нечинним) рішення органу місцевого самоврядування, якщо позивачем заявлена вимога про витребування майна, оскільки її задоволення охоплює собою всі наслідки незаконності рішення. Тому суди дійшли помилкових висновків про задоволення позовних вимог про визнання незаконним та скасування рішення Куцурубської сільської ради об`єднаної територіальної громади Очаківського району Миколаївської області від 22 грудня 2018 року № 52.

Разом із тим, виходячи з доводів касаційної скарги, в яких заявниця посилалася на те, що в цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач вважає порушеним, є «визнання протиправним рішення Куцурубської сільради та поворот його виконання із зазначенням відповідного способу виконання», а не витребування майна, як просила прокурор, колегією суддів Верховного Суду судові рішення в частині задоволення позовних вимог про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, не переглядаються.

Стаття 41 Конституції України наголошує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Частинами першою та другою статті 78 ЗК України визначено, що право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Відповідно до частин першої, другої статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (стаття 14 Конституції України).

Земля є унікальним обмеженим природним та базисним ресурсом, на якому будується добробут суспільства. Отже, розподіл землі є особливо чутливим до принципів справедливості, розумності і добросовісності, які є одними із фундаментальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 3 ЗК України земельні відносини регулюються Конституцією України Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно із статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться

у разі: приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду цільового призначення (частина четверта статті 116 ЗК України).

Згідно з пунктом «б» частини першої статті 121 ЗК України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства в розмірі не більше 2,0 гектара.

Звернувшись до суду з позовом у цій справі, прокурор, діючи в інтересах держави та посилаючись на те, що спірна земельна ділянка вибула із земель сільськогосподарського призначення державної власності внаслідок незаконного повторного використання ОСОБА_1 права на безоплатну приватизацію земельних ділянок одного виду використання, просила витребувати земельну ділянку на користь територіальної громади у ОСОБА_2 , якій ОСОБА_1 відчужив земельну ділянку за договором купівлі-продажу, не маючи на це повноважень.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція) визнається право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, але є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05 червня 2018 року

у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18; від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, провадження № 12-187гс18; від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження № 14-338цс18; від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, провадження № 14-364цс19; від 06 квітня 2021 року у справі № 925/642/19, провадження № 12-84гс20 та інших).

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в

задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц, провадження № 14-545цс19).

Главою 29 ЦК України визначено такі способи захисту права власності як витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) та усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов).

ЦК України передбачені засади захисту права власності, зокрема право на витребування власником свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України) та від добросовісного набувача (стаття 388 ЦК України).

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений, як фактично, тобто повернення його у фактичне володіння, так і у власність цієї особи.

При цьому у випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні або поновленні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

Під час розгляду справи судами встановлено, що ОСОБА_1 незаконно заволодів земельною ділянкою з кадастровим номером 4825182800:02:000:1320.

Згідно з договором купівлі-продажу від 03 квітня 2019 року ОСОБА_1 відчужив зазначену земельну ділянку ОСОБА_2 , яка, в свою чергу, зареєструвала право власності на неї.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18) наведено правовий висновок про те, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Подібні за змістом висновки викладені в постанові Верховного Суду від 12 січня 2022 року в справі № 687/425/20 (провадження № 61-9430св21).

З урахуванням наведеного, встановивши, що спірна земельна ділянка вибула з володіння власника - територіальної громади, не з її волі, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про її витребування у ОСОБА_2 на підставі положень статі 388 ЦК України, визнавши, що такий спосіб захисту забезпечить відновлення порушених прав держави.

У зв`язку з цим колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо неналежного способу захисту позивачем прав та інтересів держави шляхом витребування майна.

При цьому колегія судів Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що втручання держави у право власності ОСОБА_2 є виправданим, оскільки порушення чітко визначеного законодавством порядку надання земельних ділянок порушує суспільний інтерес на законний обіг землі, як національного багатства та положення законодавства України про зобов`язання органів влади діяти в межах своїх повноважень та у порядку передбаченому законом. Недотримання такого порядку тягне за собою свавілля державних органів та знищення правового порядку у державі. Чинне законодавство надає відповідачці додаткові ефективні засоби юридичного захисту після ухвалення цього рішення, зокрема вона не позбавлена можливості відновити своє право шляхом пред`явлення вимоги до ОСОБА_1 , в якого придбала спірну ділянку, про відшкодування завданих їй збитків.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (провадження № 12-194гс19), постановах Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 819/478/17 (провадження № К/9901/55004/18), від 25 вересня 2019 року у справі № 819/198/17 (провадження № К/9901/15728/18), не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У справі № 912/2385/18 (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року (провадження № 12-194гс19) заступник керівника місцевої прокуратури, діючи в інтересах держави в особі: районної державної адміністрації та Східного офісу Державної аудиторської служби України звернувся до суду з позовними вимогами до Товариства з обмеженою відповідальністю «Укртранссервіс-груп» та відділу освіти про визнання недійсними додаткових угод до договору про постачання природного газу та стягнення на користь бюджету надмірно сплачених грошових коштів.

Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції, якою позовну заяву прокурора залишено без розгляду на підставі пункту 1 частини першої статті 226 ГПК України та направляючи справу до апеляційного суду для продовження розгляду, Верховний Суд виходив із того, що при поданні позовної заяви прокурор обґрунтував неналежне, на його думку, здійснення захисту інтересів держави районною державною адміністрацією та Східним офісом Держаудитслужби, які не вжили заходів до оспорювання додаткових угод у судовому порядку, про що вони повідомили прокуратуру відповідними листами (тобто навів підставу для представництва інтересів держави); зазначив, що порушення процедури державних закупівель та укладення відповідних додаткових угод унеможливило раціональне та ефективне використання бюджетних коштів, чим обґрунтував порушення інтересів держави (тобто навів підстави для звернення з позовом). З огляду на вищевикладене, висновок суду апеляційної інстанції про ненаведення прокурором у цій справі підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді є помилковим.

У постанові Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 819/478/17 (провадження № К/9901/55004/18) сторонами у справі є прокуратура Тернопільської області та Департамент Державної виконавчої служби Міністерства Юстиції України. Предметом спору є визнання протиправною бездіяльності головного державного виконавця. Погоджуючись з висновками судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі про залишення позовної заяви прокурора Тернопільської області без розгляду на підставі пункту 2 частини першої статті 240 КАС України, Верховний Суд виходив із того, що заступник прокурора, який звертався до суду з цим позовом, не надав доказів, що він був уповноважений підписувати позовну заяву від імені прокуратури.

У постанові Верховного Суду від 25 вересня 2019 року у справі № 819/198/17 (провадження № К/9901/15728/18) сторонами у справі є прокуратура Тернопільської області та Департамент Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України. Предметом спору є визнання протиправною бездіяльності головного державного виконавця. Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення заявлених позовних вимог та залишаючи подану позовну заяву без розгляду, Верховний Суд виходив із того, що позовну заяву від імені прокуратури підписано особою, яка не мала на це відповідних повноважень у розумінні приписів статті 11 Закону України «Про прокуратуру».

З урахуванням наведеного висновки щодо застосування норм права, які викладені у зазначених постановах стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин в справі, що переглядається, обставини, встановлені судом в цій справі, відрізняються від обставин, встановлених у справах, на судові рішення в яких посилається заявник. Саме по собі посилання на неоднакове застосування норм права у різних справах, у неподібних правовідносинах, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм права.

Отже, доводи касаційної скарги про порушення судами норм матеріального та процесуального права не знайшли свого підтвердження.

Враховуючи вимоги статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції, у Верховного Суду відсутні підстави для перегляду оскаржених судових рішень. Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним Судом не встановлено.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Апеляційний суд, переглядаючи справу у межах доводів апеляційної скарги, з урахуванням усіх конкретних обставин, надав вичерпну відповідь на всі істотні питання.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, з урахуванням неможливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій і не дають підстав вважати про порушення судами норм матеріального чи процесуального права, тому касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення, а рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 12 травня 2021 року в нескасованій після апеляційного перегляду частині та постанова Миколаївського апеляційного суду від 22 липня 2021 року - залишенню без змін.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 402 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , від імені якої діє адвокат Чебан Володимир Олександрович, залишити без задоволення.

Рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 12 травня 2021 року в нескасованій після апеляційного перегляду частині та постанову Миколаївського апеляційного суду від 22 липня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Сердюк

С. Ю. Мартєв

І. М. Фаловська