Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 28.07.2019 року у справі №490/8021/17

Постанова

Іменем України

27 листопада 2019 року

м. Київ

справа № 490/8021/17

провадження № 61-14129св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

треті особи: приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Ласурія Світлана Анатоліївна, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Центрального районного суду

м. Миколаєва від 15 квітня 2019 року у складі судді Черенкової Н. П. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 20 червня 2019 року у складі колегії суддів: Прокопчук Л. М., Самчишиної Н. В., Царюк Л. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до

ОСОБА_2, треті особи: приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Ласурія С. А., ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання договору дарування недійсним.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що з 1989 року до вересня 2015 року вона проживала з відповідачем у будинку, який належить їй на праві власності.

Вона, як людина похилого віку, страждає на різні хвороби та потребує сторонньої допомоги.

30 січня 2014 року між нею та відповідачем укладено договір дарування

3/4 частин будинку АДРЕСА_1, який посвідчений приватним нотаріусом Ласурією С.

А.

На момент укладення договору їй не роз'яснювалась різниця між договором дарування з умовою, без умови, договором дарування на випадок смерті і таке інше. Вона мала на меті укласти договір довічного утримання, а не договір дарування. Іншого житла вона не має.

Вказуючи на те, що вона помилялась щодо обставин, які мають істотне значення, на підставі статті 229 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) ОСОБА_1 просила визнати договір дарування недійсним.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 15 квітня

2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що доказів безпорадного стану позивача, а також доказів про наявність у позивача будь-яких захворювань на час укладання договору, які б свідчили, що вона не могла належним чином усвідомлювати свої дії, потребувала сторонньої допомоги, суду не надано, отже, вона розуміла та усвідомлювала характер своїх дій та їх правові наслідки. Крім того, майновий стан відповідача був незадовільним, що унеможливлює укладення між сторонами договору довічного утримання. Той факт, що позивач продовжує проживати в спірному будинку не свідчить про те, що вона не розуміла значення укладеного нею правочину та не є підставою для визнання такого правочину недійсним.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 20 червня 2019 року рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 15 квітня 2019 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції та вважав, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Аргументи учасників справи

Узагальнені аргументи касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у липні 2019 року,

ОСОБА_1, посилаючись на порушення судами норм процесуального права й неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 15 квітня 2019 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 20 червня 2019 року скасувати й ухвалити у справі нове рішення про задоволення позову.

В обґрунтування касаційної скарги посилається на те, що в силу свого похилого віку та в силу того, що потребувала майнової допомоги вона бажала укласти з відповідачем договір довічного утримання і вважала, що укладає саме цей договір.

Укладаючи оспорюваний договір, вона діяла під впливом помилки щодо правової природи правочину, оскільки не збиралась відчужувати і передавати у власність відповідачу будинок, у якому проживала все життя.

Узагальнені аргументи відзиву на касаційну скаргу

26 листопада 2019 року електронною поштою на адресу Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2, поданий в її інтересах адвокатом Кошевенком О. В., на касаційну скаргу ОСОБА_1, однак відзив не підписаний електронним підписом, тому судом до уваги не береться.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 26 липня 2019 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано цивільну справу № 490/8021/17 з Центрального районного суду м. Миколаєва.

Ухвалою Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2019 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Ласурія С. А., ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання договору дарування недійсним призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії із п'яти суддів.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Суди встановили, що ОСОБА_1 після смерті свого чоловіка

ОСОБА_6, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, успадкувала 3/4 частини будинку по АДРЕСА_1, на 1/4 частини будинку свідоцтво про право власності не видавалось.

Відповідач є невісткою позивача, дружиною її сина ОСОБА_7, шлюб між якими розірвано у 2013 році. З 1991 року відповідач зареєстрована у спірному будинку.

30 січня 2014 року між позивачем та відповідачем укладено договір дарування належної позивачу частки будинку, який посвідчено приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Ласурія С. А. за реєстровим номером
183. Того ж дня право власності на вказану частку житлового будинку зареєстровано за відповідачем.

Указуючи на те, що в дійсності вона мала намір укласти договір довічного утримання, ОСОБА_1 звернулася до суду з даним позовом, посилаючись на положення статті 229 ЦК України. Зазначала, що в силу свого похилого віку та безпорадного стану не розуміла правової природи правочину та її вільне волевиявлення на укладення саме договору дарування було відсутнє.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до положень частини 2 статі 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна ОСОБА_1 не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви і доводи, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частинами 1 , 2 статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною 1 статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням частиною 1 статті 402 ЦПК України.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини 3 статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина 1 статті 229 ЦК України).

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення.

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Отже, наявність чи відсутність помилки, тобто неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає на підставі встановлених під час судового розгляду обставин конкретної справи.

Зазначений висновок не суперечить правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16.

Встановивши обставини, що передували укладенню оспорюваного договору дарування, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про те, що на момент укладення договору дарування у 2014 році позивач мала намір укласти саме договір дарування, доказів, які б свідчили про недосягнення сторонами згоди з усіх істотних умов такого договору позивачем суду не надано.

При цьому суди виходили з такого. Вік дарувальника на момент укладення оспорюваного правочину становив 67 років. Відомостей про те, що на час укладання договору дарування позивач мала будь-які захворювання судом не встановлено. На вказаний час ОСОБА_1 працювала та отримувала пенсію. Відповідач у справі, ОСОБА_2, навпаки постійного доходу на час укладення договору дарування не мала й у подальшому, наприкінці 2015 року, виїхала до Італії на заробітки. При посвідчені договору дарування нотаріусом роз'яснено характер правочину, який укладався, що засвідчено підписом ОСОБА_1 Позивач діяла без примусу, вільно, розуміла, що укладає саме договір дарування. Після укладення оспорюваного договору дарування позивач продовжувала проживати в будинку разом відповідачем, протягом трьох років даний договір не оспорювала.

З такими висновками судів попередніх інстанцій колегія суддів повністю погоджується.

Суди також правильно зазначали, що переконливих доказів на підтвердження своїх вимог позивач не надала. Навпаки, відповідач вказала та свідки підтвердили, що позивач самостійно збирала необхідні документи, оплачувала послуги нотаріуса, чітко розуміла, що підписує, та бажала укласти саме договір дарування, свідомо висловила свою волю та розуміла наслідки. Позивач усвідомлювала правову природу правочину та мала намір подарувати будинок саме відповідачу, їй було роз'яснено права та наслідки даного правочину, жодних порушень при укладенні договору допущено не було.

Той факт, що позивач продовжувала проживати в спірному будинку сам по собі не свідчить про те, що вона не розуміла значення укладеного нею правочину.

Існування неприязних стосунків з обдарованою на теперішній час, а також те, що ОСОБА_1 налагодила стосунки із сином не свідчить про наявність помилки з боку дарувальника під час укладення нею правочину

у 2014 році.

Крім того, посилаючись на те, що помилялась щодо правової природи договору та мала на меті укладення договору довічного утримання, позивач не вказує, що у неї були домовленості з обдарованою щодо подальшого її догляду, надання матеріальної допомоги, сплати комунальних послуг, купівлі ліків, зокрема з урахуванням того, що на час укладення договору дарування обдарована була безробітною та не мала можливості надавати матеріальну допомогу. Тобто оспорюваний договір жодним чином не встановлював обов'язок обдаровуваної вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру.

Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду, визначених статтею 400 ЦПК України, згідно з якою установлення фактичних обставин у справі, дослідження доказів і надання їм правової оцінки не належить до компетенції касаційного суду.

Крім іншого, всі доводи, викладені в касаційній скарзі, були предметом дослідження в апеляційному суді та належним чином спростовані судом.

При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29,30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня

1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії").

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду є законними й обґрунтованими та підлягають залишенню без змін, а касаційна скарга - залишенню без задоволення.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З огляду на те, що судом касаційної інстанції рішення не змінюється та не ухвалюється нове рішення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні.

Керуючись статтями 400, 409, 410 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 15 квітня 2019 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 20 червня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:М. Є. Червинська С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В.

М. Коротун