Постанова

Іменем України

05 листопада 2020 року

м. Київ

справа № 711/5482/18

провадження № 61-22738св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Черкаського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Храпка В. Д., Вініченка Б. Б., Бондаренка С. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до

ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.

В обґрунтування позовних вимог вказував на те, що 01 лютого 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики у формі розписки, відповідно до якої позивач надав відповідачу позику в розмірі

48 050 доларів США до 23 січня 2019 року з щомісячним графіком погашення.

Відповідач із порушенням графіку погашення позики 15 березня 2018 року повернув лише 9 400,00 доларів США, у зв'язку з чим 23 червня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до відповідача із письмовою претензією про дострокове повернення позики до 30 червня 2018 року.

Посилаючись на те, що ОСОБА_2 не повернув отримані в позику грошові кошти, ОСОБА_1 з урахуванням уточнених позовних вимог остаточно просив стягнути із відповідача заборгованість за договором позики в розмірі 46 550,00 доларів США, та неустойку за затримання оплати боргу в розмірі

7 232,00 доларів США, а також судові витрати. (а. с. 108-109, т. 1)

У грудні 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання договору позики частково неукладеним.

В обґрунтування позовних вимог позивач за зустрічним позовом вказував, що 01 лютого 2018 року між сторонами укладено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_2 отримав позику в розмірі 40 000,00 доларів США. Грошові кошти в розмірі 8 050,00 доларів США не передавалися, а вказана сума була платою за користування кредитом, хоча в розписці вказана загальна сума

48 050,00 доларів США.

Посилаючись на зазначене, просив визнати договір позики від 01 лютого

2018 року, оформлений розпискою від 01 лютого 2018 року про надання ОСОБА_1 у борг ОСОБА_2 48 050,00 доларів США, незаконним в частині надання в позику коштів у розмірі 8 050,00 доларів США.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 20 серпня

2019 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів за договором позики задоволено частково.

Стягнуто зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг неповернутої позики у розмірі 46
550,00 доларів США, що еквівалентно 1 278 025,00 грн, пеню в розмірі 7 232,99
доларів США, що еквівалентно 198 581,00 грн.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

У задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору часткового неукладеним відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Задовольняючи частково первісні позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що укладаючи договір позики, оформлений розпискою від 01 лютого 2018 року, сторони дійшли згоди щодо істотних умов договору і в розписці визначено обставину про те, що ОСОБА_2 отримано в борг від ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 48 050,00 доларів США, що еквівалентно 1 337 879,84 грн (по курсу НБУ станом на 01 лютого 2018 року); передбачені умови щодо повернення коштів, строку виконання зобов'язання. Сторони визнали факт повернення частини грошових коштів у розмірі 1 500,00 доларів США за розпискою від 01 лютого 2018 року, а тому неповернута сума боргу, яка підлягає стягненню з відповідача, становить 46 550,00 доларів США, що еквівалентно 1 278 025,00 грн, а не розмір, зазначений позивачем.

Оскільки сторони погодили у договорі сплату пені у розмірі 0,1 % за кожен день прострочення, а тому в цій частині позовні вимоги також підлягають задоволенню.

Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції вважав відсутніми правові підстави для визнання договору позики неукладеним у частині надання позики в розмірі 8 050,00 доларів США у зв'язку з безпідставністю позовних вимог.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Черкаської області від 14 листопада

2019 рокурішення Придніпровського районного суду м. Черкаси

від 20 серпня 2019 року скасовано.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів за договором позики задоволено частково.

Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі 34 498,00 доларів США.

У решті позовних вимог відмовлено.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору позики частково неукладеним відмовлено.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції помилково визначився із предметом договору позики, оскільки фактично відповідачем була отримана сума боргу у розмірі 40 000,00 доларів США, а 8
040,00 доларів США - відсотки за користування позикою. Встановивши, що відповідачем повернуто борг у розмірі 9 400,00 доларів США, а також 1 500,00
доларів США під час судового розгляду справи, суд вважав, що на користь позивача підлягає стягненню 29 100,00 доларів США. Крім того, на думку апеляційного суду, відповідач повинен сплатити проценти за користування грошовими коштами відповідно до графіку повернення боргу у розмірі 5 398,00 доларів США.

Відмовляючи в задоволенні первісних позовних вимог у частині пені, апеляційний суд виходив із того, що позивач змінив строк повернення боргу, а тому пеня не підлягає стягненню, а вимоги, передбачені частиною 2 статті 625 ЦК України, ним не було заявлено.

Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, апеляційний суд вважав, що визнання правочину неукладеним не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У грудні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Апеляційного суду Черкаської області від 14 листопада

2019 року, в якій просить оскаржувану постанову скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Аналіз змісту касаційної скарги свідчить про те, що ОСОБА_1 оскаржує постанову Апеляційного суду Черкаської області від 14 листопада

2019 року лише в частині відмови у стягненні зі ОСОБА_2

9 400,00 доларів США заборгованості по тілу позики, а також

7 232,00 доларів США неустойки у формі пені та в частині відмови в стягненні з відповідача на користь позивача судового збору у розмірі 8 880,40 грн.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.

У січні 2020 року справу № 711/5482/18 передано до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що висновок суду апеляційної інстанції про те, що платіж на суму 9 400,00 доларів США був здійснений відповідачем у погашення боргу за цим договором позики, не ґрунтується на обставинах та матеріалах справи і є помилковим.

Судом безпідставно відмовлено в задоволенні позовних вимог у частині стягнення пені у розмірі 7 232,99 доларів США, оскільки позика не повернута відповідачем, а умовами договору передбачено сплату неустойки у формі пені в розмірі 0,1 % за кожен день прострочки оплати заборгованості.

Апеляційний судом не враховано принцип пропорційності розподілу судових витрат та помилково не стягнуто на користь позивача із відповідача

8 880,00 грн понесених судових витрат.

Доводи інших учасників справи

У лютому 2020 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якому просить залишити оскаржуване судове рішення без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. При цьому посилається на безпідставність доводів скарги, оскільки висновок суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову в частині стягнення пені є законним та відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 14-10цс18, від 04 липня 2018 року у справі № 14-154цс18 та від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц. Апеляційний суд повно та всебічно дослідив докази та обставини, що мають значення для справи, а тому відсутні підстави для скасування постанови.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що 01 лютого 2018 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 укладено договір позики у формі письмової розписки.

(а. с. 9, т. 1)

Відповідно до розписки ОСОБА_2, діючи добровільно та без будь-якого примусу, будучи при здоровому розумі отримав у борг 48 050,00 доларів США у ОСОБА_1.

Зобов'язувався повернути повністю до 23 січня 2019 року в обсязі не меншому, ніж на момент отримання позики. За неповернення боргу у вищевказаний строк передбачається сплата додатково пені в розмірі 0,1 % за кожен день від неповернутої суми боргу. Розписка підписана особисто Скрипником С. М. та свідками ОСОБА_3 і ОСОБА_4.

Відповідно до додатку до розписки від 01 лютого 2018 року було погоджено графік повернення боргу по 3 333,00 доларів США щомісячно "23" числа кожного місяця.

Загальна сума тіла кредиту складає 40 000 доларів США, а також виплати відсотків щомісячно: лютий 2018 року - 1 440,00 доларів США, березень 2018 року - 1 100,00
доларів США, квітень 2018 року - 1 000,00 доларів США, травень 2018 року - 900,00 доларів США, червень

2018 року - 800,00 доларів США, липень 2018 року - 700,00 доларів США, серпень 2018 року - 600,00 доларів США, вересень 2018 року -

500,00 доларів США, жовтень 2018 року - 400,00 доларів США, листопад

2018 року - 300,00 доларів США, грудень 2018 року - 200,00 доларів США, січень 2019 року - 100,00 доларів США, а всього - 8 040,00 доларів США. Разом до сплати 48 044,00 доларів США. Графік погашення заборгованості підписаний сторонами. (а. с. 10, т. 1)

15 березня 2018 року ОСОБА_1 видав розписку, відповідно до якої він отримав від ОСОБА_2 суму 9 400,00 доларів США по поверненню позики згідно з розпискою від 01 лютого 2017 року. (а. с. 132, т. 1)

Зазначений факт встановлено у справі № 711/2134/18, в якій рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 17 серпня 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Черкаської області

від 17 січня 2019 року стягнуто зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 01 грудня 2017 року, 23 лютого

2018 року в розмірі 16 948,00 доларів США та 2 960,00 Євро.

(а. с. 123-124, т. 1)

23 червня 2018 року ОСОБА_1 направив ОСОБА_2 письмову претензію про вимогу дострокового повернення позики. Посилаючись на те, що ОСОБА_2 порушує графік повернення боргу, просив достроково до 30 червня 2018 року повернути залишок боргу за договором позики в розмірі 38 650,00 доларів США та додатково пеню у розмірі 794,81 доларів США.

(а. с. 11-12, т. 1)

Вказаний лист був направлений поштою і був вручений ОСОБА_2

03 липня 2018 року. (а. с. 13, т. 1)

Під час розгляду справи, 20 листопада 2018 року, ОСОБА_2 повернув ОСОБА_1 борг у розмірі 1 500,00 доларів США. Вказаний факт сторони не заперечують.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" № 460-IX від 15 січня 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" № 460-IX від 15 січня 2020 року, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" № 460-IX від 15 січня 2020 року (08 лютого 2020 року).

Згідно із положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Перевіривши доводи касаційної скарги, вивчивши аргументи, викладені у відзиві, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно зі статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до частини 1 статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова

від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з частиною 1 статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог частиною 1 статті 526 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Відповідно до частини 1 статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно з частиною 1 статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до частиною 1 статті 1050 ЦК України. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов'язаний сплатити неустойку відповідно до частиною 1 статті 1050 ЦК України, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до частиною 1 статті 1050 ЦК України.

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18), у постановах Верховного Суду від 16 січня 2020 року у справі № 761/45701/16-ц (провадження № 61-11280св18).

На підставі зазначеного, суди дійшли правильного висновку, що між сторонами в належній формі укладено договір позики, проте відповідач порушив свої зобов'язання щодо щомісячного повернення грошових коштів, тому позивач відповідно до частини 2 статті 1050 ЦК України має право достроково стягнути частину позики, що залишилася. Вчинена сторонами письмова форма договору позики є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Своїми підписами сторони засвідчили, що їх волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі, умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін. Сума позики не оскаржується ОСОБА_1 у касаційній скарзі.

Колегія суддів також погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що суму боргу необхідно вказати в рішенні суду в валюті, яка була надана згідно з розпискою від 01 лютого 2018 року з огляду на наступне.

Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини 1 статті 1046 ЦК України, а також частини 1 статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.

У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні.

Висновок суду апеляційної інстанції узгоджується із правовим висновком, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня

2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) та у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

Щодо посилання касаційної скарги на безпідставність відмови в задоволенні позовних вимог у частині стягнення пені у розмірі 7 232,99 доларів США, оскільки позика не повернута відповідачем, а умовами договору передбачено сплату неустойки у формі пені в розмірі 0,1 % за кожен день прострочки оплати заборгованості, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до частин 1 та 3 статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Відповідно до умов розписки сторони погодили, що за неповернення боргу у строк до 23 січня 2019 року передбачається сплата додатково пені в розмірі 0,1 % за кожен день від неповернутої суми боргу.

Відповідно до правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постановах: від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, провадження № 14-10цс18, від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц, провадження № 4-154цс18, від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц, провадження № 14-318цс18, після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною 2 статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною 2 статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

Таким чином, у кредитодавця/позикодавця відсутні правові підстави нараховувати передбачені договором проценти та пеню після закінчення строку його дії, чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною 2 статті 1050 ЦК України.

У справі, що переглядається, встановлено, що 23 червня 2018 року

ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_2 із вимогою дострокового повернення позики, яка отримана відповідачем 03 липня 2018 року. Факт отримання боржником 03 липня 2018 року вимоги про дострокове повернення заборгованості підтверджується матеріалами справи.

(а. с. 13, т. 1)

Такими діями позикодавець на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом, а також неустойки (пені).

Статтею 1050 ЦК України передбачено, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до Статтею 1050 ЦК України.

За змістом частини 2 статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Тобто, в охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною 2 статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

Разом із тим, ОСОБА_1 вимог про стягнення сплати встановленого індексу інфляції за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання, а також трьох процентів річних від простроченої суми на підставі положень статті 625 ЦК України у межах цієї справи не заявляв.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог у частині стягнення пені у цій справі.

Посилання касаційної скарги про помилковість висновку апеляційного суду про те, що платіж на суму 9 400,00 доларів США був здійснений відповідачем у погашення боргу за цим договором позики, є безпідставними, спростовується матеріалами справи і встановленими судами обставинами та зводяться до незгоди заявника із судовим рішенням, направлені виключно на переоцінку доказів, проте суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Також не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про помилковість висновку суд апеляційної інстанції стосовно розподілу судових витрат, оскільки апеляційний суд із дотриманням вимог статті 141 ЦПК України, з урахуванням того, що позивач є особою, звільненою від сплати судового збору, вирішив питання про компенсацію судових витрат за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації").

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції.

Оскільки аналіз касаційної скарги свідчить про оскарження ОСОБА_1 постанови Апеляційного суду Черкаської області від 14 листопада 2019 року лише в частині відмови у стягненні зі ОСОБА_2 9 400,00 доларів США заборгованості по тілу позики, а також 7 232,00 доларів США неустойки у формі пені та в частині відмови в стягненні з відповідача на користь позивача судового збору у розмірі 8 880,40
грн, а тому в іншій частині оскаржуване судове рішення Верховним Судом не переглядається.

Доводи та посилання касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувана постанова апеляційного суду прийнята з порушенням норм матеріального чи процесуального права.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Черкаського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: А. А. Калараш

Є. В. Петров

С. П. Штелик