Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 14.09.2020 року у справі №494/1239/19

Постанова

Іменем України

02 червня 2021 року

м. Київ

справа № 494/1239/19

провадження № 61-13226св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,

учасники справи:

заявник - ОСОБА_1,

заінтересована особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, подану адвокатом Шевчуком Кирилом Миколайовичем, на рішення Березівського районного суду Одеської області від 13 грудня 2019 року у складі судді Дєткова О. Я. та постанову Одеського апеляційного суду від 03 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Комлевої О. С., Цюри Т. В., Гірняк Л. А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст заяви

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання особи на території України у повнолітньому віці станом на 1991 рік.

Заява ОСОБА_1 мотивована тим, що вона є уродженкою м. Бєльці Молдавської РСР, була документована паспортом громадянина СРСР, виданим 04 лютого 1989 року Березівським РВ МВС в Одеській області, який у подальшому був втрачений, у зв'язку з чим вона не отримала паспорт громадянина України.

Вказувала на те, що станом на 1991 рік вона проживала у с. Новоселівка Березівського району Одеської області разом із своєю сім'єю та працювала у колгоспі с. Заводівка Березівського району Одеської області.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просилавстановити факт її постійного проживання на території України у повнолітньому віці станом на 1991 рік, у тому числі станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Березівського районного суду Одеської області від 13 грудня 2019 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 не довела існування фактів щодо її проживання на території України станом на 1991 рік.

Постановою Одеського апеляційного суду від 03 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Березівського районного суду Одеської області від 13 грудня 2019 року змінено в його мотивувальній частині та залишено без змін в його резолютивній частині.

Змінюючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції, враховуючи те, що ОСОБА_1 втратила паспорт, виходив із того, що остання не надала доказів ініціювання питання щодо проведення процедури встановлення особи, а також доказів звернення до міграційної служби із заявою про видачу паспорта замість втраченого, на підставі якої приймають рішення про відмову чи задоволення такої заяви, отже, не використала досудового врегулювання цього питання.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У вересні 2020 року ОСОБА_1 в особі адвоката Шевчука К. М. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення, який задовольнити її заяву.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про відмову у задоволенні її заяви.

Суд апеляційної інстанції застосував до спірних правовідносин висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у відносинах, які не є подібними, а саме постанову Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 757/44694/17 (провадження № 61-14495св18).

Також апеляційний суд не врахував, що вона ніколи не отримувала паспорт громадянина України, а тому помилково вважав, що вона має звернутись до міграційної служби із заявою про видачу паспорта замість втраченого.

Крім того, вказуючи на те, що вона не надала доказів ініціювання питання щодо проведення процедури встановлення особи, апеляційний суд не врахував, що довідка про встановлення особи подається до територіального підрозділу Державної міграційної служби України одночасно з рішенням суду про встановлення факту постійного проживання, а тому вона не зобов'язана була перед зверненням до суду звертатись до відділу Державної міграційної служби України для встановлення її особи.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні заяви, не врахував, що згідно з адресним листком вибуття, який був наданий суду, вона проживала у с. Новоселівка Березівського району Одеської області з листопада 1988 року до 24 липня 1998 року, у тому числі і станом на 1991 рік, що також підтверджено показаннями свідків.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 06 серпня 2020 року у справі № 522/12832/18 (провадження № 61-23339св19), від 06 травня 2020 року у справі № 365/762/17 (провадження № 61-38367св18).

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У листопаді 2020 року Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судові рішення без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 14 вересня 2020 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк на усунення її недоліків.

У строк, визначений судом, заявник усунув недоліки касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 08 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано цивільну справу із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 21 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

У листопаді 1983 року ОСОБА_1 прибула до с. Жовтнівка Березівського району Одеської області.

Згідно зі свідоцтвом про реєстрацію шлюбу, виданим Новоселівською сільською радою Березівського району Одеської області, 10 січня 1989 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрований шлюб.

Згідно з довідкою Виконавчого комітету Раухівської селищної ради Березівського району Одеської області від 02 жовтня 2019 року ОСОБА_1 зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених ЦПК України.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Відповідно до частини 1 статті 3, статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому частини 1 статті 3, статті 4 ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи чи інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законами України.

У частині 1 статті 293 ЦПК України визначено, що окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Згідно з пунктом 5 частини 2 статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Відповідно до частини 2 статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

З указаного вбачається, що законом передбачено вставлення юридичних фактів щодо виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, до яких відносяться і факти, що породжують право особи на набуття громадянства України, зокрема постійного проживання на території України.

Відмовляючи у задоволенні заяви ОСОБА_1, апеляційний суд, посилаючись на положення Порядку оформлення і видачі паспорта громадянина України, затвердженого наказом МВС України від 13 квітня 2012 року № 320, та Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 302, виходив із того, що ОСОБА_1 не надала доказів того, що вона ініціювала питання щодо проведення процедури встановлення особи, а також не надала доказів про те, що вона зверталась до міграційної служби із заявою про видачу паспорта замість втраченого, тобто не використала досудового врегулювання цього питання.

Проте з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна з огляду на таке.

Так, звертаючись до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання особи на території України у повнолітньому віці станом на 1991 рік, ОСОБА_1 посилалась на те, що вона була документована паспортом громадянина СРСР, виданим 04 лютого 1989 року Березівським РВ МВС в Одеській області, який у подальшому був втрачений, у зв'язку з чим вона не отримала паспорт громадянина України.

Вказувала на те, що станом на 1991 рік вона проживала у с. Новоселівка Березівського району Одеської області разом із своєю сім'єю та працювала у колгоспі с. Заводівка Березівського району Одеської області.

Встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України "Про громадянство України" є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до Законом України "Про громадянство України".

Відповідно до частини 1 статті 3 Закону України "Про громадянство України" громадянами України є усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України. Про належність до громадянства України таких осіб може свідчити наявність у паспортах громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року або 13 листопада 1992 року.

Пунктом 3 частини 2 статті 9 Закону України "Про громадянство України" визначено, що безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років є однією з умов прийняття до громадянства України.

Відповідно до пункту 7 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215, (далі - Порядок), громадяни колишнього СРСР, які не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України станом на 13 листопада 1991 року, проходять процедуру встановлення їхньої належності до громадянства України.

Пунктом 8 зазначеного вище Порядку передбачено, що для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 частини 1 статті 3 Закону України "Про громадянство України" особа, яка станом на 24 серпня 1991 року постійно проживала на території України і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання на території України на зазначену дату, подає:

а) заяву про встановлення належності до громадянства України;

б) копію паспорта громадянина колишнього СРСР. У разі відсутності паспорта громадянина колишнього СРСР подається довідка територіального підрозділу Державної міграційної служби України про встановлення особи та про те, що за станом на 24 серпня 1991 року особа перебувала в громадянстві колишнього СРСР (за наявності документів, що підтверджують зазначений факт);

в) судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України станом на 24 серпня 1991 року.

Згідно з пунктом 44 Порядку, у разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання чи народження особи до ІНФОРМАЦІЯ_1 на території, яка стала територією України відповідно до Закону України "Про правонаступництво України", або на інших територіях, що входили на момент її народження чи під час її постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), або документів, що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду.

Отже, одним із документів на підтвердження обставин для встановлення належності до громадянства України є рішення суду, яким підтверджується факт постійного проживання особи на території України станом на 24 серпня 1991 року, на що суд апеляційної інстанції уваги не звернув.

Апеляційний суд, застосовуючи до спірних правовідносин положення Порядку оформлення і видачі паспорта громадянина України, затвердженого наказом МВС України від 13 квітня 2012 року № 320, та Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 302, не врахував, що ОСОБА_1 паспорт громадянина України не отримувала, а втратила паспорт громадянина СРСР, у зв'язку з чим не отримала паспорт громадянина України.

Вказуючи на те, що процедура встановлення належності до громадянства України не повинна застосовуватися до заявниці, оскільки вона була документована паспортом громадянина СРСР, апеляційний суд, посилався на висновок Верховного Суду, який викладений у постанові від 08 квітня 2020 року у справі № 757/44694/17 (провадження № 61-14495св18).

Разом із тим, апеляційний суд не звернув увагу на те, що у справі, яка переглядається, та у справі № 757/44694/17, встановлені різні фактичні обставини.

Так, у справі № 757/44694/17 заявник був документований паспортом громадянина України, який був втрачений, а ОСОБА_1 була документована паспортом громадянина СРСР, який у подальшому втратила.

З огляду на це, суд апеляційної інстанції неправильно застосовав норми матеріального права, не виконав вимоги, передбачені процесуальним законодавством України щодо встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 1 частин 3 і 4 статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

За викладених обставин постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану адвокатом Шевчуком Кирилом Миколайовичем, задовольнити частково.

Постанову Одеського апеляційного суду від 03 серпня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р.

А. Лідовець