Історія справи

Постанова КЦС ВП від 07.12.2021 року у справі №464/4596/20

Постанова

Іменем України

06 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 464/4596/20

провадження № 61-17924св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: орган опіки та піклування Сихівської районної адміністрації Львівської міської ради, державного нотаріуса Четвертої Львівської державної нотаріальної контори Мельник Галини Ярославівни,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Сихівського районного суду м. Львова у складі судді Горбань О. Ю.

від 02 лютого 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду у складі колегії суддів: Савуляка Р. В., Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І.,

від 07 жовтня 2021 року.

Основний зміст позовної заяви та її обґрунтування

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: орган опіки та піклування Сихівської районної адміністрації Львівської міської ради, державного нотаріуса Четвертої Львівської державної нотаріальної контори Мельник Г. Я., про визнання правочинів недійсними.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з 1996 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3, від якого вони мають двох неповнолітніх дітей: ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1,

та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2.У грудні 2014 року вони за спільні кошти придбали квартиру АДРЕСА_1. Позивач вказував, що зазначена квартира є об'єктом спільної сумісної власності, оскільки придбана під час шлюбу, хоча і зареєстрована за відповідачкою. Зазначав, що у 2019 році відповідачка запропонувала йому подарувати квартиру дочці, мотивуючи це зняттям з себе підозр щодо незаконного збагачення, оскільки вона працює бухгалтером у великій приватній фірмі. ОСОБА_1 стверджував, що він не обізнаний в юриспруденції, повністю довіряючи своїй дружині, погодився на дарування спільної квартири. Зазначав, що коли вони з відповідачкою прибули до нотаріуса, його дружина перевищила свої повноваження та без погодження з ним надала довіреність сторонній особі з метою оформлення договору дарування квартири. При цьому відповідачка внесла у довіреність неправдиві дані, вказавши, що вона уповноважує дарувальника подарувати належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_2, в той час як вказана квартира є спільною сумісною власністю подружжя. Вважав, що ОСОБА_3 навмисно ввела його в оману відносно суті правочину, оскільки відразу після укладення договору дарування подала в суд позов про розірвання шлюбу. Наполягав, що правочин є недійсним в силу норм статті 229, 230, 233 ЦК України, оскільки укладений під впливом помилки, оформлений на невигідних для нього умовах, внаслідок обману та тяжких обставин. Вказував, що внаслідок укладеного договору дарування квартири доньці він позбавлений права на житло, а після розірвання шлюбу може опинитись на вулиці і стати безхатьком, оскільки у нього немає іншого житла.

Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив визнати недійсною довіреність, видану ОСОБА_2 28 жовтня 2019 року на ім'я ОСОБА_7, для укладення від її імені договору дарування квартири

АДРЕСА_2; визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_2 від 05 листопада 2019 року.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 02 лютого 2021 року

у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 04 жовтня 2019 року разом з ОСОБА_3 звернувся в центр надання адміністративних послуг з метою отримання дозволу діяти від імені малолітньої доньки при підписанні договору дарування квартири, яка належить ОСОБА_2. Суд першої інстанції зазначив, що позивач був особисто присутній в нотаріальній конторі, надав письмову згоду на дарування його дружиною ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_2, яка придбана сторонами під час зареєстрованого шлюбу їхній доньці, підписав від імені доньки договір дарування як її законний представник і прийняв в дар квартиру. Районний суд дійшов висновку про те, що позивач не надав достатніх, належних, допустимих та достовірних доказів на підтвердження недійсності довіреності, якою відповідачка доручила ОСОБА_7 подарувати квартиру, а також того, що договір дарування вчинений внаслідок обману або помилки.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Сихівського районного суду м.

Львова від 02 лютого 2021 року - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги є необґрунтованими й такими, що не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи, а тому підстави для задоволення позову про визнання правочинів (довіреності і договору дарування) недійсним у відповідності до статей 229, 230 ЦК України відсутні.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції та доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2021 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення Сихівського районного суду м. Львова від 02 лютого

2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 07 жовтня

2021 року і ухвалити нове судове рішення про задоволення його позову.

Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначив неправильне застосування судами норм матеріального

і порушення норм процесуального права, вказавши, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права

у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду

від 03 квітня 2019 року у справі № 210/1857/15-ц, від 27 листопада

2019 року у справі № 368/750/16-ц та від 29 липня 2020 року у справі № 202/3914/17 (пункт 1 частини 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України), а також не дослідили належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги обґрунтовані тим, що суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що спірна квартира була відчужена всупереч інтересів іншої дитини сторін ОСОБА_5, який був позбавлений права на користування житлом без отримання дозволу органу опіки та піклування. Заявник вказує, що поза увагою судів залишилось те, що правочин, укладений батьками, суперечить інтересам їхніх малолітніх дітей може бути визнаний судом недійсним. На думку заявника, судами попередніх інстанцій не застосовано положення законодавства, якими передбачено обов'язковість отримання дозволу опіки та піклування при вчиненні правочинів, в результаті укладення яких відбувається відмова від майнових прав дітей. Вказує, що квартира, в якій ОСОБА_5 зареєстрований не може забезпечувати йому мінімальну норму житлової площі, передбаченої ЖК УРСР. Особа, яка подала касаційну скаргу, стверджує, що малолітній ОСОБА_5 має проблеми зі здоров'ям, проте суди не взяли це до уваги та не перевірили, що батьками була відчужена квартира більшої площі, ніж та, якою користується дитина.

Ухвалою Верховного Суду від 13 жовтня 2021 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 просить залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість. Вказує, що позивач вийшов за межі позовних вимог, оскільки викладені в касаційній скарзі обставини не були предметом оцінки судами попередніх інстанцій. Позивач просив суд визнати недійсними довіреність та договір дарування, посилаючись на те, що його укладено внаслідок помилки та його юридичної необізнаності. Заявниця зазначає, що правові підстави для отримання дозволу органу опіки піклування з метою захист прав та інтересів малолітнього ОСОБА_5 відсутні, оскільки останній проживає за іншою адресою, не був співвласником спірної квартири та не був у ній зареєстрований.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 10 лютого 1996 року перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого мають двох неповнолітніх дітей:

ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Постановою Львівського апеляційного суду від 28 січня 2021 року у справі № 464/1365/20 розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, зареєстрований 10 лютого 1996 року відділом реєстрації актів громадянського стану Львівського міськвиконкому (актовий запис № 132).Після розірвання шлюбу прізвище ОСОБА_2 змінено на дошлюбне "ОСОБА_2".

У грудні 2014 року сторонами набуто у власність квартиру АДРЕСА_1, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності. Право власності на квартиру зареєстровано за ОСОБА_2.

Розпорядження Сихівської районної адміністрації Львівської міської ради № 780 від 24 жовтня 2019 року дозволено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 діяти від імені малолітньої доньки ОСОБА_4,2011 року народження, при підписанні договору дарування квартири АДРЕСА_2, яка належить ОСОБА_2, на ім'я ОСОБА_4

у встановленому законом порядку.

28 жовтня 2019 року на підставі довіреності ОСОБА_2 уповноважила ОСОБА_7 вчиняти дії щодо юридичних та фізичних осіб, спрямовані на виникнення та здійснення цивільних прав та обов'язків, а також захисту цих прав та інтересів на її ім'я і від її імені, а саме подарувати належну їй на праві власності квартиру

АДРЕСА_2 на ім'я її доньки ОСОБА_4

ОСОБА_1 05 листопада 2019 року склав заяву, якою дав свою згоду на дарування його дружиною ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_2, придбаної ними під час зареєстрованого шлюбу, їхній дочці ОСОБА_4. Державним нотаріусом Четвертої Львівської державної нотаріальної контори засвідчена справжність підпису

ОСОБА_1 та встановлено його особу, дієздатність і факт реєстрації шлюбу перевірено.

05 листопада 2019 року між ОСОБА_7, яка діяла від імені ОСОБА_2 (дарувальник), та ОСОБА_1 і ОСОБА_2, які діяли від імені своєї малолітньої доньки ОСОБА_4 (обдаровувана), ІНФОРМАЦІЯ_1, як законні представники на підставі розпорядження Сихівської районної адміністрації Львівської міської ради № 780 від 24 жовтня

2019 року, укладено договір дарування квартири, згідно якого ОСОБА_2 та ОСОБА_1, які діють від імені малолітньої доньки ОСОБА_4, прийняли у дар квартиру АДРЕСА_2.

Позиція Верховного Суду

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених пунктів 1, 4 частини 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Згідно з частиною 1 статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно зі статтею 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Пунктом 2 частини 2 статті 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування (стаття 717 ЦК України).

За правилом частини 1 статті 215 ЦК Українипідставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частини 1 статті 215 ЦК України, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити частини 1 статті 215 ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити статтею 203 ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Відповідно до частини 1 статті 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом.

Відповідно до частини 1 статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частини 1 статті 230 ЦК України), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Тобто правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Отже, правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел.

Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов'язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.

Відповідно до частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частини 1 статті 81 ЦПК України.

Встановивши фактичні обставини справи, надавши належну правову оцінку наявним у справі доказам, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання оспорюваного договору недійсним, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження факту введення його в оману з боку ОСОБА_2 під час укладення оспорюваного договору, у той час як наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Судами правильно враховано, що у нотаріально посвідченій заяві ОСОБА_1 надав згоду своїй дружині ОСОБА_2 подарувати спірну квартиру їхній дочці ОСОБА_4. Звернення ОСОБА_2 до суду з позовом про розірвання шлюбу після укладення оспорюваного правочину не може свідчити про те, що відповідачка мала умисел ввести позивача в оману при укладенні договору. Також позивач не довів наявність підстав для визнання недійсною довіреності, яка видана ОСОБА_2 на ім'я ОСОБА_7. Видача цієї довіреності не впливає на презумпцію правомірності правочину, оскільки судами встановлено наявність згоди позивача на дарування спірної квартири, яка придбана під час шлюбу та оформлена на відповідачку, на користь дочки.

Також колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що спірним договором дарування порушуються права неповнолітнього ОСОБА_5 з огляду на наступне.

Відповідно до частини 4 статті 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав і охоронюваних законом інтересів дітей при наданні згоди на вчинення правочинів щодо належного дітям нерухомого майна.

За змістом частини 2 статті 177 Сімейного кодексу України (у редакції, чинній на момент укладення оспорюваного правочину) батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав:

укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;

видавати письмові зобов'язання від імені дитини;

відмовлятися від майнових прав дитини.

Наявні у матеріалах справи докази свідчать про те, що неповнолітній

ОСОБА_5 зареєстрований та проживає у квартирі

АДРЕСА_3, а тому відчуження батьками квартири АДРЕСА_2 не потребувало дозволу органу опіки та піклування, оскільки ОСОБА_5 не мав майнових прав на цю квартиру, отже житлові права та охоронювані законом інтереси дитини оспорюваним правочином не порушені.

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 30 вересня 2020 року ОСОБА_1 є співвласником 1/18 частини квартири АДРЕСА_4, власником будинку АДРЕСА_5, співвласником 2/3 частин квартири АДРЕСА_6, чим спростовуються доводи позивача про те, що внаслідок дарування спірної квартири він може стати безхатченком.

Посилання касаційної скарги на неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, є безпідставним, оскільки висновки судів не суперечать висновкам, викладеним у зазначених заявником у касаційній скарзі постановах.

Доводи касаційної скарги висновки судів попередніх інстанцій не спростовують, оскільки значною мірою зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, судами зроблена належна правова оцінка доказів.

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Сихівського районного суду м. Львова від 02 лютого 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Синельников

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович