Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 28.06.2021 року у справі №219/1997/20

Постанова

Іменем України

08 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 219/1997/20

провадження № 61-9631св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

відповідачі: держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Кабінету Міністрів України на рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 26 жовтня 2020 року у складі судді Давидовської Т. А. та постанову Донецького апеляційного суду від 11 травня 2021 року у складі колегії суддів:

Тимченко О. О., Мірути О. А., Хейло Я. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2020 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулись до суду із позовом до держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної шкоди, завданої терористичним актом.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що їм, як подружжю, на праві спільної сумісної власності належить будинок по АДРЕСА_1, у якому вони станом на 18 грудня 2017 року постійно проживали.

Зазначений будинок розташований на земельній ділянці площею 0,2156 га за вказаною вище адресою, яка на підставі рішення Новолуганської селищної ради від 31 січня 1997 року була передана ОСОБА_2 у власність для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, що підтверджується державним актом на право приватної власності на землю II-ДН №
092031.

18 грудня 2017 року в результаті терористичного акту, під час проведення антитерористичної операції, вказаний будинок було зруйновано, що підтверджується актом обстеження технічного стану будівель житлового фонду Новолуганської селищної ради Бахмутського району Донецької області з метою визначення збитків, понесених у результаті надзвичайної ситуації, що склалася 18 грудня 2017 року в результаті обстрілу селища Новолуганське під час проведення антитерористичної операції. Причиною руйнування є пряме влучення снаряду в будинок.

19 грудня 2017 року відомості за фактом артилерійського обстрілу селища Новолуганське, що відбувся 18 грудня 2017 року, правоохоронними органами були внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за номером 12017050150002992, вони були визнані потерпілими і допитані, на даний час досудове розслідування триває.

У грудні 2019 року вони звернулися до Новолуганської селищної ради із заявою про встановлення їм статусу осіб, які постраждали від надзвичайної ситуації, і видачу довідок про встановлення цього статусу, на що отримали лист № 1150/02-14 від 26 грудня 2019 року з відмовою, аргументованою тим, що законодавчо не врегульовано форму такої довідки і порядок її видачі, що після затвердження змін до постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 будуть складені списки постраждалого житла, проведено його обстеження та надано потрібну позивачам довідку.

13 листопада 2019 року рішенням Артемівського міськрайонного суду Донецької області у цивільній справі № 219/3215/19 за заявою ОСОБА_3, ОСОБА_1 встановлено юридичні факти отримання ними мінно-вибухових травм у с. Новолуганське Бахмутського району Донецької області внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України 18 грудня 2017 року. Зазначеним рішення суду підтверджуються фактичні обставини, викладені в цій позовній заяві щодо зруйнованого їх житла.

21 лютого 2020 року вони звернулися до Бахмутської районної державної адміністрації із заявою на отримання компенсації за зруйноване житло і згодою передати своє зруйноване майно в комунальну власність відповідно до законодавства, проте відповідь на дану заяву до цього часу позивачам не надійшла.

Вказували, що з системного аналізу Кодексу цивільного захисту України та Закону України "Про боротьбу з тероризмом" випливає, що вони регулюють подібні за змістом відносини, і відповідно до частини 9 статті 10 ЦПК України до спірних правовідносин щодо відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок руйнування їх житла, а саме щодо механізму визначення розміру відшкодування слід застосовувати норму статті 86 Кодексу цивільного захисту України, яка узгоджується із статтею 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом".

Згідно наказу Міністерства розвитку громад та територій України від 02 грудня 2019 року № 287 "Про прогнозні середньорічні показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України на 2020 рік" вартість 1 кв. м загальної площі квартир будинків (з урахуванням ПДВ) у Донецькій області складає 14 322
грн. Враховуючи, що загальна площа зруйнованого будинку, що вказана в свідоцтві на право власності на житло і в доданому до нього технічному паспорті на будинок, становить 81,8 кв. м, ціна позову складає: 14 322 х 81,8 = 1 171 539,60 грн.

Враховуючи наведене просили суд стягнути з держави Україна в особі Кабінету Міністрів України на їх користь за рахунок коштів Державного бюджету України шкоду, заподіяну терористичним актом, у вигляді руйнування будинку по АДРЕСА_1 у розмірі 1 171 539,60 грн шляхом стягнення з Державної казначейської служби України.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 26 жовтня 2020 року позов ОСОБА_1, ОСОБА_2 задоволено частково.

Стягнуто з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1, ОСОБА_2 грошову компенсацію у розмірі 80 000 грн кожному.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Судове рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що вимоги позивачів про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України "Про боротьбу із тероризмом" та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними. Разом з тим, суди зазначили, що позивачі мають право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов'язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Додатковим рішенням Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 22 січня 2021 року стягнуто з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України на користь держави судовий збір у розмірі 717 грн 69 коп.

Стягнуто з Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України на користь держави судовий збір у розмірі 717 грн 69 коп.

Постановою Донецького апеляційного суду від 11 травня 2021 року апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України залишено без задоволення.

Рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 26 жовтня 2020 року залишено без змін.

Апеляційну скаргу Державної казначейської служби України задоволено.

Додаткове рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 22 січня 2021 року скасовано.

Судові витрати, пов'язані з розглядом справи в суді першої інстанції, компенсовано за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що таке ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків місцевого суду не спростовують, а тому відсутні підстави для скасування рішення.

Скасовуючи додаткове рішення місцевого суду, апеляційний суд, врахувавши висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16, дійшов висновку, що судові витрати, пов'язані з розглядом справи у суді першої інстанції, необхідно компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У червні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга Кабінету Міністрів України.

Ухвалою Верховного Суду від 25 червня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 28 липня 2021 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі Кабінет Міністрів України, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, провадження № 14-17цс19 (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Крім того, також підставою касаційного оскарження заявник зазначає необхідність відступлення від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, провадження № 14-17цс19, щодо визначення Кабінету Міністрів України належним представником держави у подібному спорі (пункт 2 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що оскільки на даний час відсутні умови та відповідний компенсаційний механізм відшкодування шкоди, завданої терористичним актом, то наявні підстави для висновку про те, що стаття 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" не породжує легітимного очікування на отримання від держави України відшкодування за завдану майнову шкоду.

Заявник вказує, що суди попередніх інстанцій у судових рішеннях посилаються на неприйняття спеціального нормативно-правового акта про порядок надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, й на відсутність порядку визначення розміру відшкодування за пошкоджене внаслідок терористичного акту приміщення.

Проте, обов'язковою умовою виникнення права на відшкодування шкоди, завданої неприйняттям Державою відповідного нормативно-правового акта, є рішення уповноваженого органу, яким би була встановлена неправомірність такої бездіяльності. Наведене слідує із положень частини 1 статті 1167, частини 1 статті 1173 ЦК України. Проте, під час розгляду справи позивачі не надали рішення суду адміністративною юрисдикції або будь-якого іншого уповноваженого органу, яким би була встановлена протиправність зазначеної бездіяльності Держави.

Крім того, заявник вважає, що лише після встановлення відповідним органом протиправної дії, бездіяльності слідчого (органу досудового розслідування) у потерпілого може виникати право на відшкодування шкоди, завданої такою бездіяльністю, відповідно до положень статті 1176 ЦК України. Проте, Держава в особі її уповноважених органів продовжує здійснювати розслідування злочину, внаслідок якого позивачам було завдано шкоди. Жодних рішень уповноважених державних органів, які б свідчили про необ'єктивність розслідування, позивачами не надано.

Також заявник посилається на те, що зважаючи на широкомасштабну терористичну діяльність сепаратистів, підтримуваних Російською Федерацією, Україна не мала об'єктивної можливості попередити всі терористичні акції. Відтак, неможливість попередження злочину, внаслідок якого було пошкоджено майно позивачів, не може бути достатнім свідченням неналежного виконання Державою свого позитивного обов'язку стосовно гарантування права на майно, визначеного статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Відзиву на касаційну скаргу позивачем не подано

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Зі свідоцтва про право власності на житло, виданого 28 лютого 1996 року бюром приватизації житла Артемівського району "Мансарда", вбачається, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності належить будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Загальна площа будинку становить 81,8 кв. м (а. с.13, т. 1).

Вказаний будинок розташований на земельній ділянці площею 0,2156 га за вказаною вище адресою, яка на підставі рішення Новолуганської селищної ради від 31 січня 1997 року була передана ОСОБА_2 у власність для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, що підтверджується державним актом на право приватної власності на землю II-ДН № 092031 (а. с.15, т. 1).

З копії акту обстеження технічного стану будівель житлового фонду Новолуганської сільської ради Бахмутського району Донецької області з метою визначення збитків, понесених в результаті надзвичайної ситуації, що склалася 18 грудня 2017 року в результаті обстрілу селища Новолуганське під час проведення антитерористичної операції, затвердженого Новолуганським сільським головою ОСОБА_4, вбачається, що будинок позивачів був повністю зруйнований, у тому числі фундамент будинку.

Також зруйноване все майно, що знаходилося всередині будинку, а саме: побутова техніка, меблі, особисті речі, одяг, документи тощо. Частково зруйновані господарчі споруди та літня кухня, огорожа, теплиця, гараж (а. с.16, т. 1).

З копії акту матеріального обстеження № 95/02-14 від 12 січня 2018 року, складного за участю депутатів Новолуганської сільської ради та сільського голови, вбачається, що будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_2, в якому зареєстровані та постійно проживають ОСОБА_1 та ОСОБА_2, постраждав внаслідок бойових дій під час проведення антитерористичної операції і висловлено клопотання про виплату відповідної матеріальної компенсації (а. с.17, т. 1).

19 грудня 2017 року органом досудового розслідування до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесені відомості про вчинене кримінальне правопорушення за номером 12017050150002992 за фактом артилерійського обстрілу селища Новолуганське Бахмутського району Донецької області, який стався 18 грудня 2017 року, яке об'єднано в матеріали кримінального провадження № 42014051100000037 за ознаками частин 1 -3 статті 258 КК України (терористичний акт). ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є потерпілими у вказаному кримінальному провадженні за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частинами 1 -3 статті 258 КК України.

Рішенням Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 13 листопада 2019 року у цивільній справі № 219/3215/19 встановлено факт отримання мінно-вибухової травми ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Новолуганське Бахмутського району Донецької області внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України (а. с. 19-22, т. 1).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Так, частиною 2 статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина 1 статті 263 ЦПК України).

Відповідно до частини 1 статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини 1 статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Частиною 1 статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно зі статтею 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Згідно з частиною 1 статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частин 1 -3 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Частиною 1 статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним.

Згідно з частиною 1 статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.

Звертаючись до суду, позивачі мотивували позов, зокрема й тим, що вони не отримали від держави відшкодування за пошкодження (знищення) їх майна, на яке позивачі, на їх думку, мають право, зокрема, згідно з чинним законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Також ОСОБА_1, ОСОБА_2 посилались на те, що право на судовий захист гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом", статтею 86 Кодексу цивільного захисту України.

Оцінюючи спірні правовідносини, Верховний Суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій, що посилання позивачів як на правову підставу позову на статтю 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України у взаємозв'язку з негативним обов'язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, є безпідставними.

Зобов'язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.

Положення преамбули Конвенції передбачають, що Високі Договірні Сторони зобов'язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав.

Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави з гарантування прав людини пов'язана з видами зобов'язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні зобов'язання.

Негативні зобов'язання - це зобов'язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов'язання - навпаки: держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може полягати у прийнятті законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпеченні реальних умов для реалізації прав.

Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб "очікування" було "легітимним", воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов'язане з майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі "Копецький проти Словаччини" (Kopecky v.

Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50).

Тобто особа, яка має майновий інтерес, може розглядатися як така, що має "легітимне очікування" успішної реалізації її права вимоги (зокрема відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.

Частиною 1 статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" передбачене спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (Частиною 1 статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом").

З огляду на зміст наведених положень закону реалізація права на отримання відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закону, який би регулював порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об'єктам житлової нерухомості громадян, у законодавстві України не було як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами попередніх інстанцій.

При цьому на час виникнення спірних правовідносин у законодавстві України не тільки не було визначеної процедури виплати зазначеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі "Будченко проти України" (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), а й чітких умов, необхідних для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі "Петльований проти України" (Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08).

На підставі викладеного можна зробити висновок, що передбачене у статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави Україна такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції будинок.

З аналогічних підстав не породжує у позивача такого очікування і стаття 85 Кодексу цивільного захисту України, відповідно до якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом.

Отже, на час виникнення спірних правовідносин у законодавстві України не було такої юридичної основи, що давала б змогу визначити конкретний майновий інтерес позивачів, тобто право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акта належного позивачам на праві власності житлового будинку.

Стаття 86 Кодексу цивільного захисту України регламентує забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій і встановлює умови як такого забезпечення, так і його заміни грошовою компенсацією. Тому припис частини 10 вказаної статті (який передбачає, що розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна) не можна застосувати безвідносно до інших приписів цієї статті, зокрема частини дев'ятої, яка передбачає умовою забезпечення житлом постраждалого або виплати грошової компенсації за рахунок держави за умови добровільної передачі постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб'єктам господарювання.

Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодування винятково на державу, оскільки передбачає існування страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема, є страховий захист майнових інтересів суб'єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (Конституцією України).

Відшкодування матеріальних збитків постраждалим здійснюються за рахунок не заборонених законодавством джерел, зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладеними відповідно до законодавства про страхування (пункт 3 частини третьої статті 84 Кодексу цивільного захисту України).

Отже, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що вимоги позивачів про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними.

Колегія суддів погоджується із тим, що під час розгляду вказаної справи суди правомірно врахували висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), у якому вказано, що "згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм".

Так, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, правильно виходив із того, що позивачі мають право на компенсацію від держави за невиконання нею свого позитивного матеріального та процесуального обов'язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У позові позивачі серед іншого посилались на порушення Державою вимог статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Позивачі також вказували, що право на отримання компенсації за пошкоджене (зруйноване) майно потерпілим в умовах збройного конфлікту не визнавалось ЄСПЛ таким, що залежить від наявності чітко визначеного в законодавстві механізму відшкодування. Це право є безспірним, відсутність або недосконалість механізму його реалізації не може заперечувати сутність цього права.

Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов'язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов'язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов'язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі "Котов проти Росії" (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов'язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Котов проти Росії", § 114).

Як вказувалось вище, закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням будинку внаслідок терористичного акту, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов'язок).

Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов'язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі "Доган та інші проти Туреччини" (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі "Чірагов та інші проти Вірменії" (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі "Саргсян проти Азербайджану" (Sargsyan v.

Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242).

Відсутність на час виникнення спірних правовідносин та на час розгляду справи судами попередніх інстанцій у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об'єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов'язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).

Засоби юридичного захисту, які вимагаються згідно зі статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.

До таких правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19).

Правовою підставою для виплати компенсації, а не відшкодування шкоди, є не положення статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" та статті 86 Кодексу цивільного захисту України, а невиконання державою позитивного обов'язку розробити і запровадити у країні спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях (не був прийнятий на час виникнення спірних правовідносин та на час розгляду справи судами попередніх інстанцій), на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції.

При цьому Верховний Суд виходить із того, що згідно з частиною 1 статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 25 березня 2020 року у справі № 757/61954/16-ц (провадження № 61-4058св18); від 04 березня 2020 року у справі №646/5063/17-ц (провадження № 61-36595св18); від 14 липня 2020 року у справі № 757/49142/16-ц (провадження № 61-19346св18); від 25 листопада 2020 року у справі № 439/1127/18-ц (провадження № 61-12340св20).

Таким чином, з урахуванням викладеного, колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог та стягнення на користь позивачів компенсації на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції.

В той же час колегія суддів не може погодитись із визначеним судами попередніх інстанцій розміром компенсації у сумі 80 000 грн кожному позивачу та вважає, що розмір компенсації, який підлягає стягненню на користь позивачів, слід визначити у розмірі 25 000 грн кожному, що відповідає принципам розумності, виваженості та справедливості, з урахуванням дискреційних повноважень та наведеної вище практики ЄСПЛ

Доводи касаційної скарги про те, що позивачами не надано відповідного рішення суду або будь-якого іншого уповноваженого органу, яким би була встановлено протиправність бездіяльності держави щодо неприйняття спеціального нормативно-правового акта про порядок надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, а отже відсутні підстави для стягнення грошових коштів, не можуть бути прийняті судом, оскільки, як вказувалось вище, відсутність такого нормативно-правого акта не позбавляє позивачів можливості отримати відповідну компенсацію за невиконання державою свого позитивного обов'язку в незалежності від наявності рішення суду або будь-якого уповноваженого органу, оскільки останні мають "легітимні очікування" щодо здійснення державою відповідних дій на захист їх майнового інтересу, згідно статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, що також підтверджується вищевикладеним.

Посилання у касаційній скарзі на те, що КПК України містить норми щодо порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності під час досудового розслідування, а матеріали справи не містять рішень, які свідчать про необ'єктивність розслідування кримінальної справи, у якій позивачі визнані потерпілими, є безпідставними, оскільки вказані норми КПК України передбачають можливість особи оскаржувати відповідні процесуальні дії органів досудового розслідування або прокуратури, проте таке оскарження є правом, а не обов'язком. Крім того, тривалість слідства вказаної кримінальної справи ніяким чином не впливає на висновки судів попередніх інстанції.

Також не можуть бути прийняті доводи касаційної скарги щодо можливості виникнення у потерпілих права на відшкодування шкоди з підстав, передбаченої статтею 1176 ЦК України, оскільки позов пред'явлено з інших підстав.

У касаційній скарзі міститься клопотання заявника про необхідність відступлення від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, провадження № 14-17цс19, щодо визначення Кабінету Міністрів України належним представником держави у подібному спорі.

Відповідно до частини 3 статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду.

Враховуючи наведені заявником підстави для відступу від вказаного висновку, колегія суддів вважає, що таке клопотання задоволенню не підлягає, оскільки не вбачає обґрунтованих та правових підстав для цього.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Відповідно до частини 1 статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій повно, але неправильно застосовано норми матеріального права, рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 26 жовтня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 11 травня 2021 року в частині визначення розміру грошової компенсації необхідно змінити.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Відповідно до частини 6 статті 141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Таким чином, оскільки позивачі звільнені від сплати судового збору на підставі пункту 6 частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір", судові витрати, пов'язані з розглядом справи в суді касаційної інстанції, необхідно компенсувати за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Кабінету Міністрів України задовольнити частково.

Рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 26 жовтня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 11 травня 2021 року змінити, зменшити розмір компенсації, яка підлягає стягненню, з 80 000 грн кожному до 25
000 грн кожному (двадцять п'ять тисяч гривень).

Судові витрати, пов'язані з розглядом справи в суді касаційної інстанції, компенсувати за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович