Постанова

Іменем України

06 червня 2018 року

м. Київ

справа № 428/13977/16-ц

провадження № 61-3831 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Висоцької В. С., Лесько А. О., Пророка В. В. (суддя-доповідач), Фаловської І. М., Штелик С. П.,

учасники справи:

заявник-ОСОБА_7,заінтересовані особи-Міністерство соціальної політики України, -Російська Федерація,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_7 на рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області в складі судді Юзефовича І. О. від 12 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Луганської області в складі суддів: Авалян Н. М., Кострицького В. В., Орлова І. В., від 06 липня 2017 року.

Встановив:

У грудні 2016 року ОСОБА_7 звернувся до суду в порядку окремого провадження із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація.

Заява ОСОБА_7 мотивована тим, що встановлення факту вимушеного переселення заявника пов'язане з вирішенням питання про стягнення збитків, а не вирішення спору про право. Іншого порядку встановлення даного факту не передбачено. Після того, як заявник ОСОБА_7 у листопаді 2014 року був звільнений з основного місця роботи, розташованого у м. Луганську, він перемістився до м. Харкова, де і перебував до березня 2015 року. Отримати довідку про своє переселення він не мав змоги, адже у 2014 році такі довідки не видавались. Перемістившись до м. Сєвєродонецька Луганської області ОСОБА_7 отримав таку довідку, проте навіть у ній не має відмітки з якої причини відбулося вимушене переміщення заявника ОСОБА_7 Встановлення факту вимушеного переміщення є підтвердженням статусу заявника ОСОБА_7 відповідно до норм Конвенції «Про захист цивільного населення під час війни» для його захисту.

На підставі наведеного ОСОБА_7 просив суд встановити факт, що його вимушене переселення у вересні 2014 року з окупованої частини території Луганської області відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України.

Російська Федерація, хоча і зазначена в заяві в якості заінтересованої особи, не набула статусу учасника процесу, оскільки не була залучена до участі у справі згідно з порядком, визначеним для розгляду справ з іноземним елементом відповідно до статті 415 ЦПК України, з урахуванням роз'яснень, наданих судам в постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя» від 19 грудня 2014 року № 13 та в інформаційному листі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику розгляду судами цивільних справ з іноземним елементом» від 16 травня 2013 року № 24-754/0/4-13.

Рішенням Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 12 травня 2017 року в задоволенні заяви відмовлено.

Рішення суд першої інстанції мотивоване тим, що заявник має право звернутися до суду з метою безпосередньої реалізації та доведення свого права на справедливу компенсацію з Російської Федерації без попереднього встановлення факту вимушеного переселення заявника внаслідок збройної агресії та окупації з боку Російської Федерації. Крім того, факт збройної агресії відносно України та тимчасової окупації окремих районів Донецької та Луганської областей Російською Федерацією є загальновідомим, адже він підтверджений нормативно-правовими актами України.

Ухвалою Апеляційного суду Луганської області від 06 липня 2017 року рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 12 травня 2017 року залишено без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що доводи апеляційної скарги не спростовують правильного висновку суду першої інстанції про необґрунтованість заяви з нормативної точки зору.

У касаційній скарзі, поданій у липні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_7 просить скасувати рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 12 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 06 липня 2017 року і ухвалити у справі нове судове рішення про задоволення вимог його заяви.

Касаційна скарга ОСОБА_7 мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не надано належної правової оцінки підставам заяви ОСОБА_7 та зроблено помилкові висновки про неможливість її задоволення.

Інші учасники справи правом на подання відзиву (заперечення) на касаційну скаргу не скористалися.

Відповідно до положень статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

24 січня 2018 року справу передано на розгляд Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 15 березня 2018 року справу призначено до судового розгляду.

У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частини третьої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга ОСОБА_7 підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом установлено, що ОСОБА_7 звернувся до суду із заявою про встановлення юридичного факту того, що його вимушене переселення у вересні 2014 року з окупованої частини території Луганської області відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України.

Вказували про те, що метою встановлення такого факту є підтвердження статусу заявника ОСОБА_7 відповідно до норм Конвенції «Про захист цивільного населення під час війни» від 12 серпня 1949 року, ратифікованої Україною 03 липня 1954 року, для його захисту. Іншого порядку встановлення такого юридичного факту законодавством України не передбачено.

Згідно зі статтею 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України від 20 жовтня 2014 року «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Аналіз вищевказаних положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України у тому числі може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.

У частині першій статті 4, частині першій статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.

Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону. Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання.

Положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» порядок підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України не передбачено, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення, якщо від цього юридичного факту у цієї особи виникають, змінюються або припиняються певні правовідносини.

Частиною четвертою статті 2 Закону України від 18 січня 2018 року «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. При цьому, відповідно до абзацу 6 преамбули вказаного Закону датою початку окупації частини території України, зокрема Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, є дата, визначена Законом України від 15 квітня 2014 року «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», а саме: 20 лютого 2014 року.

Отже, вказаний Закон і передбачає, які права можуть виникнути в особи, щодо якої встановлено юридичний факт, про який просять заявники.

Статтею 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до частин першої та другої статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.

З урахуванням внесених змін до Конституції України Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», вказане Рішення Конституційного Суду України не втратило свого значення у контексті права на доступ до суду.

У Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8?рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) вказано, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Частина четверта статті 10 ЦПК України і стаття 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладає на суд обов'язок при розгляді справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

За змістом статті 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов'язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов'язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов'язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ECHR у справі «Ilascu та інші проти Молдови та Росії», § 313; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 129).

Навіть за виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ECHR у справі «Ilascu та інші проти Молдови та Росії», § 333; рішення ECHR у справі «Catan та інші проти Молдови та Росії», § 109; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 130).

У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов'язань. Такі зобов'язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ECHR у справі «Ilascu та інші проти Молдови та Росії», § 335, § 339; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 131).

Таким чином, перша частина цих зобов'язань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму (див. там само, §§ 340-345). Згідно з другою частиною зобов'язань держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника (див. там само, §§ 340-345, §346; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 132).

Згідно з частиною першою та пунктом п'ятим частини другої статті 234 ЦПК України 2004 року окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Згідно з частиною другою статті 256 ЦПК України 2004 року в судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.

Відповідно до частини третьої статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.

Враховуючи викладене, суди попередніх інстанцій у порушення вказаних вище положень закону та вимог статей 212, 214, 234, 315 ЦПК України 2004 року не звернули уваги на те, що встановлення факту, що має юридичне значення щодо вимушеного переселення заявника з окупованої території Луганської області, відбулось унаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області, можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв'язку між переселенням осіб із зони проведення бойових дій на сході України та військовою агресією Російської Федерації.

Отже, суди, відмовляючи у задоволенні заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, фактично позбавили заявника права на встановлення причини його внутрішнього переселення.

Таким чином, колегія суддів, на підставі аналізу вищевказаних положень закону, дійшла висновку про те, що як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати судовий захист прав і свобод людини і громадянина, тобто саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до зазначених вище конституційних норм, право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя.

Ураховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, у тому числі частині Луганської області, покладено на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права, що встановлено статтею 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», частиною четвертою статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», та підтверджує факт того, що вимушене переселення у вересні 2014 року ОСОБА_7 з окупованої території Луганської області відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупацією Російською Федерацією частини території Луганської області.

Зазначений юридичний факт заявником доведено, судами підтверджено, проте суди дали йому невірну правову оцінку.

Висновки судів попередніх інстанцій про те, що факт, який просить встановити заявник, належить до повноважень відповідних державних органів, які нормативно-правовими актами цей факт встановили, і те, що цей факт є загальновідомим, лише підтверджує те, що заява ОСОБА_7 є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

Доводи судів про те, що в силу наведеного вище цей факт не потребує судового підтвердження, є помилковим і таким, що суперечить статті 124 Конституції України, статті 256 ЦПК України 2004 року, оскільки заявник довів, що від встановлення цього юридично значимого для нього факту залежить виникнення, зміна та припинення правовідносин, в яких він, через дії Російської Федерації, вимушено бере участь.

Колегія суддів вважає, що незважаючи на те, що в якості однієї із заінтересованих осіб у даній справі визначено іноземну державу, правило про застосування щодо неї судового імунітету, передбачене частиною першою статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року, не порушено, з огляду на наступне.

По-перше, вказана норма визначає імунітет від пред'явлення позову до іноземної держави та залучення її до участі у справі як третьої особи. Натомість, у даному випадку Російська Федерація бере участь як заінтересована особа у справі окремого провадження, а не виступає із вимогами як сторона чи третя особа у справі позовного провадження.

По-друге, підставою подання громадянами України заяви про встановлення відповідного факту є тимчасова окупація Російською Федерацією частини території України. Як зазначено в абзаці 15 преамбули Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», дії Російської Федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права. Частина четверта статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» вказує на ті випадки, коли Україна може застосувати реторсію - правомірні обмежувальні заходи у відповідь на аналогічні заходи іншої держави. Так, якщо в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права. На необхідності врахування вказаних приписів закону наголошується у пункті 19 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2014 року № 13 «Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя».

Незважаючи на викладене, судом враховано те, що необхідною передумовою справедливого судового розгляду, дотримання принципів змагальності і процесуальної рівноправності сторін є належне повідомлення про судовий процес осіб, які беруть участь у справі, і було вчасно надіслано на адресу Посольства Російської Федерації в Україні відповідні листи. Даний факт підтверджується, зокрема, Листом Сєверодонецького міського суду Луганської області від 13 квітня 2017 року на адресу Посольства Російської Федерації в Україні (03049, м. Київ, Повітрофлотський проспект, 27), яким Сєверодонецький міський суду Луганської області повідомляє, що 03 травня 2017 року о 10 год. 20 хв. відбудеться судовий розгляд справи за заявою ОСОБА_7, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення, та просить з'явитися до суду (до Листа додано копію ухвали про відкриття провадження у справі та копію заяви ОСОБА_7) (а. с. 164, 165, 170, 173). Натомість, Російська Федерація у судових засіданнях у справі участі не брала, жодних заяв, у тому числі щодо невизнання юрисдикції українських судів на вирішення даної справи, не заявляла.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення вимог заяви ОСОБА_7

Аналогічних висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в раніше винесеній постанові від 14 березня 2018 року у справі № 363/2981/16-ц і підстави для відступу від таких висновків суду відсутні (стаття 403 ЦПК України).

Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416, підпунктом 4 пункту 1 розділу ХIII «Перехідні положення» ЦПК України,

Постановив:

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити.

Рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 12 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 06 липня 2017 року скасувати.

Заяву ОСОБА_7 про встановлення факту, що має юридичне значення задовольнити.

Встановити факт, що вимушене переселення ОСОБА_7 у вересні 2014 року з окупованої частини території Луганської області відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. С. Висоцька

А.О. Лесько

В.В. Пророк

І.М. Фаловська

С.П. Штелик