Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 04.02.2018 року у справі №364/594/17

Постанова

Іменем України

06 червня 2018 року

м. Київ

справа № 364/594/17

провадження № 61-1980св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

суддів: Ступак О. В. (суддя-доповідач), ПогрібногоС. О., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний «ПриватБанк»,

відповідач - ОСОБА_3,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника Публічного акціонерного товариства «ПриватБанк» - Сокуренка Євгена Сергійовича на заочне рішення Володарського районного суду Київської області від 11 вересня 2017 року у складі судді Моргун Г. Л. та рішення Апеляційного суду Київської області від 07 листопада 2017 року у складі колегії суддів: Лівінського С. В., Березовенко Р. В., Олійника В. І.,

ВСТАНОВИВ:

У травні 2017 року Публічне акціонерне товариство «ПриватБанк» (далі - ПАТ «ПриватБанк») звернулося до суду із позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості.

Свої вимоги позивач обґрунтовувало тим, що 02 березня 2016 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_3 був укладений кредитний договір б/н, відповідно до якого банк надав останньому кредит у розмірі 5 000,00 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку. Підписана відповідачем заява разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг, а також Правилами користування платіжною карткою у сукупності складають кредитний договір.

Посилаючись на порушення відповідачем зобов'язань щодо повернення кредиту та сплати відсотків, позивач просив стягнути з відповідача на свою користь заборгованість, яка станом на 23 квітня 2017 року становить 12 235,34 грн, із яких: за кредитом - 3 400,00 грн; за процентами за користування кредитом - 1 613,12 грн; за пенею - 2 231,56 грн, та штрафи відповідно до Умов та правил надання банківських послуг у розмірі 500 грн (фіксована частина) та 558, 83 грн (процентна складова), а також просив стягнути судові витрати.

Заочним рішенням Володарського районного суду Київської області від 11 вересня 2017 року в задоволенні позову ПАТ «ПриватБанк» відмовлено.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав суду достатніх та переконливих доказів про те, що між сторонами у справі існують кредитні правовідносини. Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження факту видачі кредитної картки «Універсальна».

Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 07 листопада 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, виходив із того, що анкета-заява про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг, витяги з цих Умов та правил, а також тарифів не містять доказів на підтвердження отримання відповідачем платіжної картки з підписанням її у спеціально відведеному місці та ПІН-коду. Крім того, заява не містить номеру карки, яку за твердженням позивача, отримав ОСОБА_3, а Умови та правила надання банківських послуг, а також довідка про умови кредитування з використанням картки «Універсальна 30 днів пільгового періоду», на які посилається банк, як на складову договору банківських послуг, підпису відповідача не містять.

У листопаді 2017 року представник ПАТ «ПриватБанк» - Сокуренко Є. С. подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на заочне рішення Володарського районного суду Київської області від 11 вересня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 07 листопада 2017 року, в якій просить скасувати зазначені судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосування норм матеріального права. Вказує на те, що для підтвердження існування між сторонами у справі кредитних правовідносин суду було надано кредитний договір підписаний відповідачем, виписки за кредитним рахунком, розрахунок заборгованості станом на 23 квітня 2017 року, відповідно до якого відповідач в період часу з 01 серпня 2016 року по 23 квітня 2017 року систематично здійснював сплату за користування кредитом. Також банком надано анкету-заяву, в якій містяться персональні відомості про відповідача. Крім того, відповідач не оскаржував кредитний договір, а навпаки погодився з ним, що підтверджується його особистим підписом в договорі, а також сплатою за користування кредитом в період часу з 01 серпня 2016 року по 23 квітня 2017 року.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 грудня 2017 року відкрито касаційне провадження.

15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

У січні 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано Верховному Суду указану справу.

Ухвалою Верховного Суду від 31 січня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Станом на час розгляду вказаної справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надходило відзивів на касаційну скаргу.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам статей 213, 214 ЦПК України 2004 року (у редакції на час ухвалення судових рішень у справі) щодо законності та обґрунтованості.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства.

Станом на час розгляду вказаної справи в суді був чинним ЦПК України 2004 року.

Відповідно до вимог статті 1 ЦПК України 2004 року завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Аналогічне положення міститься у статті 2 ЦПК України у редакції Закону від 03 жовтня 2017 року, згідно з частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частиною першою статті 3 ЦПК України 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (стаття 4 ЦПК України у редакції Закону від 03 жовтня 2017 року).

За змістом статті 11 ЦПК України 2004 року суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до вимог статті 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно зі статтею 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За приписами статті 179 ЦПК України 2004 року предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у частині першій цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.

Звертаючись до суду з цим позовом, ПАТ КБ «ПриватБанк» на обґрунтування своїх позовних вимог посилалося на факт укладення 02 березня 2016 року між ним та відповідачем кредитного договору у вигляді підписаної останнім анкети-заяви про приєднання до Умов і Правил надання банківських послуг у ПАТ КБ «ПриватБанк», що в сукупності, на його думку, складає кредитний договір. Також банк посилався на те, що відповідно до умов указаного договору відповідачу видається кредитна картка з кредитним лімітом. Також банк нараховує відповідачу комісії, а також штраф та пеню у разі несвоєчасного повернення кредиту. При цьому банк посилався на те, що підстави для здійснення таких нарахувань передбачені Умовами та Правилами надання банківських послуг, Правилами користування платіжною карткою та Тарифами банку, які викладені на сайті банку, вимоги яких відповідач зобов'язався виконувати при підписанні відповідної анкети-заяви.

Проте як правильно установив суд на підставі наявних у справі доказів, 02 березня 2016 року відповідачем підписано лише анкету-заяву про приєднання до Умов і Правил надання банківських послуг у ПАТ КБ «ПриватБанк», в якій відповідні графи про оформлення платіжної картки взагалі не заповнені. Так, указана анкета-заява не містить відомостей щодо домовленості сторін про встановлення розміру кредиту, терміну його повернення, розміру та підстав для нарахування відсотків, комісій, штрафу та пені.

У зв'язку з цим суд дійшов обґрунтованого висновку про недоведення позивачем факту видачі банком і отримання позичальником указаної в позовній заяві кредитної картки, тобто отримання відповідачем від позивача кредитних коштів.

Дослідивши зібрані у справі докази окремо й в їх сукупності, суд правильно вважав, що жоден із наданих позивачем доказів не містить ні підтвердження факту надання кредитних коштів відповідачу (у готівковій або безготівковій формі), ні факту видачі відповідачу відповідного платіжно-кредитного інструменту (платіжної картки), про що стверджував позивач.

Разом із цим суд правильно вважав, що не можуть свідчити про отримання відповідачем кредитних коштів і посилання банку на факт погашення заборгованості за кредитом, оскільки здійснення таких операції відображено лише у довідці, зробленій самим банком, без надання належних доказів взагалі факту їх здійснення, як і доказів того, що вказані операції проводилися відповідачем у справі.

За таких обставин правильним є висновок місцевого суду, із яким обґрунтовано погодився й апеляційний суд, про недоведеність та необґрунтованість заявлених позовних вимог, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів у розумінні вимог статей 58, 59 ЦПК України 2004 року на підтвердження факту отримання відповідачем кредитних коштів у розмірі 5 000 грн, видачу позивачем і отримання відповідачем кредитної картки з указаним кредитним лімітом і строку дії цієї картки.

Вказаний висновок суду у взаємозв'язку з установленими судом вищевказаними обставинами відповідає одному з основних завдань цивільного судочинства, регламентованому статтею 1 ЦПК України 2004 року (у редакції, чинній станом на час розгляду справи в суді), - справедливому розгляду і вирішенню цивільних справ.

Статтею 212 ЦПК України 2004 року (у редакції, чинній станом на час розгляду справи в суді) установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Оскаржувані судові рішення містять висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів, відповідають вимогам статей 213-215,315 ЦПК України 2004 року щодо законності й обґрунтованості.

Помилковими є доводи касаційної скарги про те, що суди в достатньому обсязі не визначилися із характером спірних правовідносин та правовою нормою, яка їх регулює, оскільки, вирішуючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212, 303, 304 ЦПК України 2004 року, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Висновки судів по суті вирішеного спору є правильними, законними та обґрунтованими, підтверджуються матеріалами справи та не спростовані позивачем належним чином.

Доводи касаційної скарги банку полягають у тому, що ним надано суду належні докази на підтвердження зазначених у позові обставин, які підтверджують наявність договірних відносин між сторонами та невиконання відповідачем взятих за договором зобов'язань, однак ці доводи були предметом детального дослідження й ретельної оцінки судами попередніх інстанцій, які їх обґрунтовано спростували, про що свідчить зміст оскаржуваних судових рішень, таким чином, ці доводи зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Наведені в касаційній скарзі позивача доводи про те, що суди порушили вимоги статей 10, 11 ЦПК України та не сприяли всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, не уточнили підстав заявленого позову та меж позовних вимог, є необґрунтованими, зважаючи на те, що позивачем є юридична особа - банківська установа, яка має в своєму підпорядкуванні юридичний відділ, що вказує на те, що представники позивача були обізнані із нормами процесуального права, які регламентують принципи цивільного судочинства, в тому числі й такий принцип як змагальність сторін, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (стаття 10 ЦПК України 2004 року), та диспозитивність цивільного судочинства, за яким суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі; особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Аналогічні засади (принципи) цивільного судочинства містить і ЦПК України у редакції Закону від 03 жовтня 2017 року.

Так, за приписами частин третьої, четвертої статті 12 ЦПК України (змагальність сторін) кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

За змістом статті 13 ЦПК України (диспозитивність цивільного судочинства) суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Питання обов'язку доказування і подання доказів розкрито у статті 81 ЦПК України у редакції Закону від 03 жовтня 2017 року, яка містить аналогічні положення, передбачені статтею 60 ЦПК України 2004 року, стосовно того, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Неподання стороною позивача належних і допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог стало підставою для вмотивованого висновку суду про недоведеність та необґрунтованість позовних вимог, адже саме зазначені позивачем обставини, а не висновки суду, про що зазначено в касаційній скарзі, ґрунтуються на припущеннях.

Крім того, судом першої інстанції з метою виконання вимог статті 10 ЦПК України 2004 року ухвалою від 27 червня 2017 року зобов'язано позивача надати для огляду в судовому засіданні оригінал кредитної справи ОСОБА_3, проте ПАТ КБ «ПриватБанк» вказаних вимог суду не виконало. Суд апеляційної інстанції переглядаючи справу в апеляційному порядку визнав явку позивача обов'язковою та зобов'язав надати оригінал кредитної справи ОСОБА_3, але позивач вимог суду не виконав.

Узагальнюючи викладене, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції прийшов до правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення суду першої інстанції без - змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника Публічного акціонерного товариства «ПриватБанк» - Сокуренка Євгена Сергійовича залишити без задоволення.

Заочне рішення Володарського районного суду Київської області від 11 вересня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 07 листопада 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:О. В. Ступак С. О. Погрібний Г. І. Усик