Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 21.10.2018 року у справі №752/16688/17

Постанова

Іменем України

06 травня 2020 року

м. Київ

справа № 752/16688/17

провадження № 61-45413 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_3 ,

третя особа - служба у справах дітей Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Апеляційного суду міста Києва від 11 вересня 2018 року у складі колегії суддів: Болотова Є. В., Кирилюк Г. М., Рейнарт І. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , третя особа - служба у справах дітей Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації, про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення, відшкодування майнової та моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 23 травня 2013 року після смерті своєї матері - ОСОБА_5 , є власником квартири АДРЕСА_1 .

У вказаній квартирі без законних підстав проживає колишня дружина її брата - ОСОБА_6 разом із дітьми, які були вселені у житлове приміщення за життя ОСОБА_5 та з її дозволу як власника житлового приміщення.

Позивач зазначала, що її брат розлучився зі ОСОБА_2 у 2010 році та переїхав проживати з новою сім'єю у житловий будинок.

Відповідачі зареєстровані за іншою адресою, однак після розлучення з її братом, ОСОБА_2 разом із дітьми залишилась проживати у спірній квартирі і мешкають там по теперішній час.

Позивач указувала, що відповідачі не є членами її сім`ї, спільним побутом, взаємними правами та обов`язками із нею не пов`язані, між ними відсутні будь-які письмові домовленості щодо проживання у спірній квартирі, тому вони підлягають виселенню.

ОСОБА_2 разом із дітьми в добровільному порядку відмовляються звільнити квартиру.

Окрім того, відповідачі перестали сплачувати комунальні платежі за отримані житлово-комунальні послуги, що призвело до утворення заборгованості в розмірі 4 331,10 грн.

Порушення відповідачами її права власності, перешкоджання у праві володіння, користування та розпорядження майном призвело до її душевних переживань, що завдало їй моральної шкоди.

Ураховуючи вищевикладене, ОСОБА_1 просила суд усунути перешкоди у користуванні її власністю, шляхом виселення відповідачів з квартири АДРЕСА_1 , стягнути витрати зі сплати житлово-комунальних послуг в розмірі 4 331,10 грн, відшкодувати моральну шкоду в розмірі 240 000,00 грн, а також судові витрати.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 15 травня 2018 року у складі судді Колдіної О. О. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції обґрунтоване тим, що відповідачі набули право користування спірним жилим приміщенням за згодою колишнього власника житла, а тому не є особами, що самоправно зайняли жиле приміщення на підставі частини третьої статті 116 ЖК Української РСР.

Виселення відповідачів можливе лише після визнання їх такими, що втратили право користування жилим приміщення, оскільки вони вселились в спірне житло на згодою колишнього власника, після зміни власника житла продовжували в ньому проживати, вимог про виселення до них не пред'являлось.

Оскільки вимоги про визнання відповідачів такими, що втратили право користування жилим приміщенням позивачем заявлено не було, позов про виселення з квартири є передчасними. Тому й вимоги позивачки на підставі захисту права власності теж є передчасними, так як вона стала власником ще у 2013 році й вимог до відповідачів не заявляла.

Позивач не довела належними та допустимими доказами наявності заборгованості за отримані житлово-комунальні послуги, факту заподіяння їй діями відповідачів моральних страждань, а також розміру моральної шкоди, що є її процесуальним обов`язком.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду міста Києва від 11 вересня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 15 травня 2018 року скасовано.

Позов ОСОБА_1 задоволено частково. Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у користуванні власністю шляхом виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з квартири АДРЕСА_1 .

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що права відповідачів були похідними від прав власника, який помер, оскільки відповідачі вселились та проживали у спірній квартирі зі згоди колишнього власника.

Із припиненням права власності на спірну квартиру ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , права на проживання у будинку у відповідачів припинилися, так як вони проживають у спірній квартирі, чим порушують права позивача як єдиного власника цього майна на володіння, користування і розпорядженням своїм майном.

Позивач довела належними та допустимими доказами, що відповідачі без правових підстав проживають у її квартирі, не є членами її сім`ї, спільним побутом, взаємними правами та обов`язками із нею не пов`язані, між ними відсутні будь-які письмові домовленості щодо проживання у спірній квартирі, зареєстровані за іншою адресою.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Апеляційного суду міста Києва від 11 вересня 2018 року у частині задоволених позовних вимог та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

ОСОБА_1 судові рішення не оскаржує, тому у силу положень частини другої статті 400 ЦПК України в цій частині не переглядаються.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 19 жовтня 2018 року відкрито касаційне провадження у вищевказаній справі та витребувано цивільну справу № 752/16688/17 з Голосіївського районного суду м. Києва. У задоволенні заяви ОСОБА_2 про зупинення виконання постанови Апеляційного суду міста Києва від 11 вересня 2018 року відмовлено. Надіслано учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї матеріалів, роз`яснено їм право подати відзив на касаційну скаргу.

У жовтні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

13 квітня 2020 року на підставі протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями щодо повторного розподілу справ, які надійшли у 2017-2018 роках, справу передано судді - доповідачеві.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 квітня 2020 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах ОСОБА_3 та неповнолітньої ОСОБА_4 , третя особа - служба у справах дітей Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації, про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення, відшкодування майнової та моральної шкоди, призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_2 разомз дітьми проживає в квартирі з дозволу власника житла ОСОБА_5 , яка померла, - матері її колишнього чоловіка - ОСОБА_6 , та бабусі неповнолітньої ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , а тому вони не є особами, які самоправно вселилися у вказане житлове приміщення.

ОСОБА_1 у порядку спадкування набула право власності на спірну квартиру після смерті матері, однак вона тривалий час не заявляла вимог про виселення, погодилась на їх проживання.

Апеляційний суд виселив її з дітьми із житлового приміщення без надання іншого житлового приміщення, хоча вони не чинять перешкод позивачу у користуванні квартирою, таких доказів позивачем не надано.

Смерть колишнього власника квартири не є підставою для їх виселення, оскільки вони зберігають за собою право користування жилим приміщенням навіть після припинення сімейних відносин із колишнім власником квартири.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що доводи скарги є безпідставними та необґрунтованими.

Апеляційний суд дійшов правильного висновку про виселення відповідачів зі спірної квартири, оскільки вона, як власник майна, може розпоряджатися ним на власний розсуд, а відповідачі безпідставно там проживають, оскільки не являються членами її сім`ї та вселилися туди самовільно.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 23 травня 2013 року, виданого державним нотаріусом Другої Київської державної нотаріальної контори Абісовою Т. Ф. (а.с. 8-9, 23).

У вказаній квартирі проживають ОСОБА_2 , її син - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , її неповнолітня донька - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 10).

Відповідачі вселились і проживали в зазначеній квартирі за згодою колишнього власника - ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .

ОСОБА_2 вселилась в квартиру АДРЕСА_1 , як дружина ОСОБА_6 , з яким вона перебувала у шлюбі з 1996 року по 2010 рік, і проживає у квартирі по теперішній час.

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ,ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є дітьми ОСОБА_6 , який є братом позивачки та внуками колишнього власника квартири - ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Після розірвання шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 , останній переїхав проживати у власний житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 , де зареєстрована неповнолітня ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а відповідачі залишились проживати в спірній квартирі.

2 . Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду в оскаржуваній частині не відповідає.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до положень статей 316, 317 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно зі статтею 65 ЖК Української РСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

У статті 116 ЖК Української РСР встановлено, що якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення. Осіб, які підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення за неможливістю спільного проживання, може бути зобов`язано судом замість виселення провести обмін займаного приміщення на інше жиле приміщення, вказане заінтересованою в обміні стороною. Осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Відповідно до статті 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.

Члени сім`ї власника будинку (квартири) зобов`язані дбайливо ставитися до жилого будинку (квартири). Повнолітні члени сім`ї власника зобов`язані брати участь у витратах по утриманню будинку (квартири) і придомової території та проведенню ремонту. Спори між власником та членами його сім`ї про розмір участі в витратах вирішуються в судовому порядку.

До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

За змістом зазначених приписів правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до пункту 11 частини першої статті 346 ЦК України право власності припиняється у разі смерті власника.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позов ОСОБА_1 , апеляційний суд виходив із того, що права відповідачів були похідними від прав попереднього власника квартири, тому з припиненням права власності на спірну кваритиру у зв`язку зі смертю ОСОБА_5 , припинилися й право на користування житлом у відповідачів.

По суті апеляційний суд застосував правову позицію Верховного Суду України, висловлену ще в 2014 році у постанові від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14.

Проте не врахував таке.

Відповідно до частин першої та третьої статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК Української РСР).

У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

За змістом статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Як встановлено судами, відповідачі набули право користування спірним житлом згідно із законом, оскільки вселилися до нього за згодою колишнього власника майна, тобто набули охоронюване законом право на мирне володіння майном.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У § 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у частині першій статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа -добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19), переглядаючи справу у порядку відступлення від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14,на який по суті послався апеляційний суд, підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, дійшла висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що не є підставою для виселення членів сім'ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ «Кривіцька та Кривіцький проти України» в ід 02 грудня 2010 року зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (пункти 42, 43). Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування (пункт 44 та рішення від 17 жовтня 2013 року у справі «Вінтерстайн та інші проти Франції», заява № 27013/07, підпункт «?» пункту 148 та пункт 155).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Аналогічні норми містилися й у статтях 10, 60 ЦПК України 2004 року.

Ухвалюючи судове рішення про виселення відповідачів із спірного житлового приміщення без надання іншого житла, апеляційний суд не врахував, що ОСОБА_2 з дітьми була вселена до квартири як член сім`ї власника будинку, а позивач не надала доказів на підтвердження обставин, передбачених положеннями статті 116 ЖК Української РСР, для виселення відповідачів без надання іншого житлового приміщення.

Враховуючи наведене, Верховний Суд вважає, що апеляційний суд, ухваливши рішення про виселення відповідачів зі спірної квартири без надання іншого житла, не врахував пропорційність їх виселення, на важливості врахування якої наголошував ЄСПЛ (рішення від 24 квітня 2012 року у справі «Йорданова та інші проти Болгарії», заява № 25446/06, пункт 123, та рішення від 17 жовтня 2013 року у справі «Вінтерстайн та інші проти Франції», заява № 27013/07, пункт 156).

Верховний Суд зазначає, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі і колишніх, з урахуванням проживання у спірній квартирі неповнолітньої на час розгляду судами справи дитини - ОСОБА_4 , без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Аналогічний принцип закріплено у національному законодавстві, а саме статті 1 ЦПК України 2004 року, згідно з якою завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Аналогічна норма міститься у частині другій статті 2 ЦПК України, згідно із якої суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Здійснюючи правосуддя, суд, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України 2004 року; стаття 5 ЦПК України).

Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Отже, законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.

Апеляційний суд наведеного не врахував, не перевірив доводів про порушення інтересів дітей та не спростував їх належним чином, не визначився з характером спірних правовідносин і правовою нормою, яка підлягає застосуванню до них, не перевірив наявність підстав у відповідачів для користування квартирою та дійшов передчасного висновку про доцільність усунення перешкод у користування житловим приміщенням шляхом виселення.

Верховий Суд вважає, що прохання касаційної скарги ОСОБА_2 про залишення рішення суду першої інстанції без змін, передчасне, так як районний суд, по суті, обґрунтував своє судове рішення виключно з посиланням на статтю 116 ЖК Української РСР і наведених вище обставин, принципів права не досліджував і не врахував.

При новому розгляді справи суду необхідно дати належну оцінку доводам і поданим сторонами доказам в обґрунтування своїх вимог та заперечень, як в цілому, так і кожному доказу окремо, встановити, чи має ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_3 неповнолітньої ОСОБА_4 , інше місце проживання та на якій правовій підставі вона користується таким житловим приміщенням, пропорційність виселення.

Відповідно до пунктів 1, 2 і 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

З урахуванням вказаного ухвалене у справі судове рішення апеляційного суду в оскаржуваній частині не може бути визнане законним і обґрунтованим, оскільки апеляційний суд не встановив фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, та не перевірив доводів сторін і надані на їх підтвердження докази, усунути ці недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду з урахуванням повноважень суду касаційної інстанції неможливо, тому рішення апеляційного суду в оскаржуваній частині відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Апеляційного суду міста Києва від 11 вересня 2018 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 та усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Б. І. Гулько

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк