Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 29.07.2018 року у справі №530/765/17

Постанова

Іменем України

06 травня 2020 року

м. Київ

справа № 530/765/17

провадження № 61-38704св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Зіньківська державна нотаріальна контора Полтавської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Апеляційного суду Полтавської області, у складі колегії суддів: Карпушина Г. Г., Хіль Л. М., Абрамова П. С.,

від 22 травня 2018 року.

Короткий зміст позовної заяви та її обґрунтування

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Зіньківська державна нотаріальна контора Полтавської області, про визнання недійсним договору дарування житла, визнання недійним свідоцтва про право на спадщину за заповітом на частину житлового будинку.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що вона є спадкоємицею після смерті рідного дядька ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 та на день смерті постійно проживав у будинку АДРЕСА_1 . Факт її родинних відносин з ОСОБА_4 підтверджується рішенням Лисичанського міського суду Луганської області від 14 вересня 2016 року у справі № 415/3928/16-ц. Вказувала, що після смерті дядька відкрилась спадщина на будинок

АДРЕСА_1 , яку вона прийняла у встановлений законом строк. При оформленні спадкових прав стало відомо, що спадковий будинок був об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_5 та ОСОБА_6 Зінківською державною нотаріальною конторою Полтавської області 26 вересня 1992 року було посвідчено договір дарування, відповідно до якого ОСОБА_6 передала у власність ОСОБА_3 належну їй 1/2 частину спірного житлового будинку. На думку позивача, під час нотаріального посвідчення договору дарування нотаріус не витребував від дарувальника документи, які підтверджують право власності на нерухоме майно. Вказаний у договорі дарування документ - угода про розірвання договору, не є правовстановчим документом, отже договір дарування не відповідає вимогам закону, а саме: посвідчений нотаріусом з порушенням вимог статей 21, 35 Закону УРСР «Про державний нотаріат» і тому відповідно до статті 48 ЦК УРСР є підстави для визнання його недійсним. Позовні вимоги щодо визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом позивач обґрунтовувала тим, що

ОСОБА_2 не мав права на спадкування після смерті його матері - ОСОБА_6 , оскільки він не прийняв спадщину, а заповіт, складений ОСОБА_6 19 серпня 1965 року, відповідно до якого йому заповідано все майно, скасовано заповітом, складеним ОСОБА_6 05 грудня

1987 року, яким 1/2 частину житлового будинку

АДРЕСА_1 заповідано ОСОБА_3 .

Посилаючись на зазначені обставини, позивач просила суд визнати недійсним договір дарування 1/2 частини житлового будинку, посвідчений Зіньківською державною нотаріальною конторою Полтавської області

26 вересня 1992 року за реєстровим № 2092, відповідно до якого

ОСОБА_6 подарувала ОСОБА_3 1/2 частину житлового будинку

АДРЕСА_1 та визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане Зіньківською державною нотаріальною конторою Полтавської області

30 травня 2014 року за реєстровим № 643, на ім`я ОСОБА_2 на 3/8 частин вказаного житлового будинку.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Котелевського районного суду Полтавської області, у складі судді Якименко Т. О., від 18 січня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не доведено, що під час укладення договору дарування від 26 вересня 1992 року сторонами не було досягнуто усіх істотних умов договору, воля дарувальника не була вільною, або дарувальник помилялася щодо обставин вчиненого правочину, що правочин вчинений внаслідок обману, насильства, погрози і воля дарувальника не була спрямована на відчуження майна. Належність права власності на житловий будинок ОСОБА_6 на час укладення договору дарування від 26 вересня 1992 року позивачем не заперечувалась. Відмовляючи у задоволенні позову про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, суд першої інстанції виходив із того, що державний нотаріус Зіньківської державної нотаріальної контори Полтавської області, який здійснював підготовку документів спадкової справи на спадкове майно після смерті ОСОБА_6 та видавав свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 30 травня 2014 року на ім`я ОСОБА_2 в силу своєї компетентності та службових обов`язків відповідно до вимог Закону України «Про нотаріат» та ЦК України несе відповідальність за видані ним документи, а доказів про оскарження його дій та рішень або їх недійсність на момент розгляду цієї цивільної справи позивачем не надано. Оскільки ОСОБА_4 був чоловіком ОСОБА_6 , на час її смерті був непрацездатним, він мав право на обов`язкову частку у спадщині в порядку статті 535 ЦК УРСР.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Полтавської області від 22 травня

2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення суду першої інстанції у частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення, яким позов задоволено. Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане Зінківською нотаріальною конторою Полтавської області 30 травня 2014 року за реєстровим № 643 на ім`я ОСОБА_2 на 3/8 частин житлового будинку

АДРЕСА_1 . В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ОСОБА_2 з моменту відкриття спадщини після смерті ОСОБА_6 протягом шести місяців не подав до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини, доказів на підтвердження факту вступу в управління майном не надавав, а на підставі рішення суду (яке в подальшому було скасовано) прийняв спадщину шляхом подачі заяви протягом визначеного судом додаткового строку. З огляду на зазначене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що на момент розгляду справи останній не може вважатись таким, що прийняв спадщину у встановленому законом порядку та має право на її оформлення.Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції виходив із того, що станом на 05 грудня 1987 року ОСОБА_6 належала саме 1/2 частина спірного будинку, щодо якого остання зробила відповідне розпорядження та власником якого залишалася на момент своєї смерті. Інша частина у 1992 році була подарована ОСОБА_6 онукові ОСОБА_3 Видача ОСОБА_2 30 травня 2014 року спірного свідоцтва про право на спадщину була проведена з порушенням встановленого порядку, у зв`язку з чим допущено порушення прав інших осіб.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції у частині задоволення позовних вимог та залишити в силі рішення суду першої інстанції в цій частині, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції помилково застосував до спірних правовідносин положення статті 1301 ЦК України, оскільки на момент відкриття спадщини діяли норми ЦК УРСР. На думку заявника, суд апеляційної інстанції помилково не взяв до уваги рішення Апеляційного суду Полтавської області від 12 жовтня 2015 року у справі

№ 1607/3109/2012, відповідно до якого встановлено, що ОСОБА_2 був зареєстрований та проживав за місцем відкриття спадщини, що підтверджує фактичне прийняття ним спадщини після смерті матері. Заявник зазначав, що суд апеляційної інстанції безпідставно поклав на нього обов`язок щодо відшкодування судових витрат.

Судове рішення оскаржується лише у частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, отже в іншій частині касаційному перегляду не підлягає в силу вимог статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги).

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просить залишити касаційну скаргу ОСОБА_2 без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін, посилаючись на її законність та обґрунтованість.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 13 липня 2018 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою.

16 квітня 2020 року на підставі протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду справу № 530/765/17 розподілено судді-доповідачеві.

Ухвалою Верховного Суду від 28 квітня 2020 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

10 квітня 1979 року на підставі договору купівлі-продажу від 10 червня

1976 року № 697 на ім`я ОСОБА_6 було видано свідоцтво про право особистої власності на домоволодіння АДРЕСА_1 .

18 травня 1979 року ОСОБА_6 відповідно до договору дарування подарувала ОСОБА_2 (своєму синові) 1/2 частину будинку літера А-1, загальною площею 63, 50 кв. м, 1/2 частину сараю літера В, що знаходяться по АДРЕСА_1 . Цей договір посвідчено 18 травня 1979 року державним нотаріусом Зіньківської державної нотаріальної контори Полтавської області Герман П. Й. та зареєстровано в реєстрі за № 730.

07 серпня 1992 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 було укладено угоду про розірвання договору дарування, посвідченого Зіньківською державною нотаріальною конторою Полтавської області 18 травня 1979 року за реєстровим № 730, зареєстрованим Полтавським міським бюро технічної інвентаризації в реєстрову книгу № 4 під №114.

26 вересня 1992 року за реєстраційним № 2092 у Зіньківській державній нотаріальній конторі Полтавської області було посвідчено договір дарування, за яким ОСОБА_6 передала у власність ОСОБА_3 (своєму онуку) належну їй 1/2 частину житлового будинку (згідно угоди про розірвання договору дарування) по АДРЕСА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 померла. За життя нею було складено два заповіти.

19 серпня 1965 року Тростянецькою державною нотаріальною конторою Сумської області було посвідчено заповіт за реєстраційним № 1219, яким ОСОБА_6 все своє майно, яке буде їй належати на момент смерті, заповідала своєму синові ОСОБА_2 в повній мірі.

05 грудня 1987 року Зінківською державною нотаріальною конторою Полтавської області було посвідчено заповіт за реєстраційним № 1842, яким ОСОБА_6 належну їй на підставі свідоцтва про право особистої власності на домоволодіння від 10 квітня 1979 року 1/2 частину житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель, які знаходяться по АДРЕСА_1 , заповіла своєму онукові ОСОБА_3 .

Рішенням Зіньківського районного суду Полтавської області від 24 грудня 2012 року у справі № 1607/3109/2012 позов ОСОБА_2 до Зіньківської міської ради Полтавської області про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини задоволено. Визначено ОСОБА_2 додатковий строк в один місяць з часу набрання рішенням суду законної сили для подання заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , останнім постійним місцем проживання якої було: АДРЕСА_1 .

Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 12 жовтня 2015 року у справі № 1607/3109/2012 рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

Під час розгляду справи № 1607/3109/2012 судом апеляційної інстанції встановлено, що згідно повідомлення Зіньківської державної нотаріальної контори Полтавської області від 18 грудня 2012 року № 1149/01-16 після померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 заведена спадкова справа

№ 351/1996 та 12 грудня 1996 року видано свідоцтво про право на спадщину за законом на ім`я ОСОБА_4 . Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що оскільки спадщина була прийнята ОСОБА_4 до 01 січня

2004 року - набрання чинності ЦК України, суд першої інстанції безпідставно застосував до спірних правовідносин положення статті 1272 ЦК України.

До спірних правовідносин необхідно застосовувати положення

статті 550 ЦК УРСР, проте позивач таких вимог не заявляв.

Заочним рішенням Котелевського районного суду Полтавської області

від 19 грудня 2013 року у справі № 530/1762/13-ц позов ОСОБА_2 до Зіньківської державної нотаріальної контори Полтавської області,

ОСОБА_4 , Зіньківської міської ради Полтавської області про скасування свідоцтва про право на спадщину за законом та визнання права власності на нерухоме майно задоволено частково. Скасовано свідоцтво про право на спадщину за законом серія НОМЕР_1 , видане на ім`я ОСОБА_4 від 12 грудня 1996 року у спадковій справі № 351, зареєстроване в реєстрі за № 2137. В решті позовних вимог відмовлено.

Розглядаючи спір у справі № 530/1762/13-ц, суд дійшов висновку, що спадкоємець за законом ОСОБА_4 не мав права на спадкування

1/2 частини спадкового майна, оскільки на час отримання ним спірного свідоцтва про право на спадщину за законом існував заповіт ОСОБА_6 , відповідно до якого спадкодавець все своє майно, на яке вона матиме право на час смерті, заповідала своєму синові ОСОБА_2 . У той же час ОСОБА_4 відповідно до вимог статті 535 ЦК УРСР та статті 1241 ЦК України мав право лише на обов`язкову частку у спадщині.

30 травня 2014 року державним нотаріусом Зіньківської державної нотаріальної контори Полтавської області на ім`я ОСОБА_2 видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом № 643. Свідоцтво видано на підставі заповіту від 19 серпня 1965 року на 3/8 частини житлового будинку АДРЕСА_1 .

ОСОБА_2 з 05 липня 1996 року по 19 червня 2003 року був зареєстрований по АДРЕСА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 . За місцем постійного його проживання: АДРЕСА_1 відкрилася спадщина. Спадщину прийняла ОСОБА_1 як племінниця за правом представлення щодо частки, яка належала її батьку ОСОБА_8 , рідному брату ОСОБА_4 .

Позиція Верховного Суду

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Відповідно до частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (тут і далі у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, частини першої

статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК Українивизначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року . У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила ЦК УРСР 1963 року, у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом.

Відповідно до статті 524 ЦК УРСРспадкоємство здійснюється за законом і за заповітом.

За змістом статті 525 ЦК УРСР часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця.

Згідно з частиною першою статті 529 ЦК УРСР при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є в рівних частках діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого.

Відповідно до статті 534 ЦК УРСР кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або його частину (не включаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям.

Статтею 548 ЦК УРСР встановлено, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Відповідно до статті 549 ЦК УРСРвизнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

За змістом статті 544 ЦК УРСР заповідач вправі в будь-який час змінити або скасувати зроблений ним заповіт, склавши новий заповіт.

Заповіт , складений пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або в частині, в якій він йому суперечить.

Заповідач може скасувати або змінити заповіт, подавши про це заяву нотаріусу, завідуючому державним нотаріальним архівом, а в населених пунктах, де немає нотаріусів, - посадовій особі виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради народних депутатів, яка вчиняє нотаріальні дії.

Згідно зі статтею 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

Згідно положень статті 76 ЦПК Українидоказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами, висновками експертів, показаннями свідків.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Встановивши фактичні обставини справи, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог та визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого на ім`я ОСОБА_2 , оскільки заповіт ОСОБА_6 від 19 серпня 1965 року, відповідно до якого спадкодавець заповіла все належне їй майно своєму синову ОСОБА_2 , було частково скасовано заповітом від 05 грудня 1987 року, згідно з яким ОСОБА_6 заповіла належну їй 1/2 частину спірного будинку своєму онукові ОСОБА_3 . У той же час ОСОБА_2 не надав доказів на підтвердження того, що він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном після смерті ОСОБА_6 . Посилання відповідача на рішення Апеляційного суду Полтавської області від 12 жовтня 2015 року у справі № 1607/3109/2012, яким ОСОБА_2 було відмовлено у задоволенні позову про визначення додаткового строку для прийняття спадщини після смерті матері

ОСОБА_6 , є безпідставним, оскільки зазначеним судовим рішенням не було встановлено фактичне прийняття ним спадщини після смерті матері, а лише зазначено, що відповідно до довідки виконавчого комітету Зіньківської міської ради Полтавської області від 14 серпня 2012 року № 2797

ОСОБА_2 з 05 липня 1996 року по 19 червня 2003 року був зареєстрований у спірному будинку, що не може свідчити про те, що спадкодавець фактично вступив в управління або володіння спадковим майном і має на право на спадкування за законом майна, щодо якого спадкодавцем 05 грудня 1987 року складено заповіт. Доказів на підтвердження правомірності видачі державним нотаріусом 30 травня 2014 року свідоцтва про право на спадщину за заповітом 19 серпня 1965 року ОСОБА_2 не надав.

Разом із цим Верховний Суд не погоджується із постановою суду апеляційної інстанції у частині стягнення із ОСОБА_2 судового збору у розмірі

1 600 грн з огляду на наступне.

Відповідно до пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються інваліди І та ІІ груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів І та ІІ груп.

ОСОБА_2 є інвалідом ІІ групи довічно, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_5 , виданим 25 вересня 2006 року.

Згідно з частиною шостою статті 141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Таким чином, сплачений позивачем судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 1 600 грн компенсується їй за рахунок держави.

Суд апеляційної інстанцій безпідставно стягнув судовий збір із позивача, який є інвалідом ІІ групи і відповідно до Закону України «Про судовий збір» звільнений від його сплати.

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Керуючись статтями 400, 402, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Апеляційного суду Полтавської області від 22 травня 2018 року у частині вирішення питання про розподіл судових витрат змінити.

Компенсувати ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податку НОМЕР_4 ) сплачений судовий за подання апеляційної скарги у розмірі 1 600 (одна тисяча шістсот) грн за рахунок держави в порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.

В іншій частині постанову Апеляційного суду Полтавської області

від 22 травня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович