Історія справи

Постанова КЦС ВП від 25.03.2019 року у справі №450/1886/14

Постанова

Іменем України

06 березня 2019 року

місто Київ

справа № 450/1886/14-ц

провадження № 61-19888св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), СтупакО.В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_2,

відповідач - Колективне сільськогосподарське підприємство «Гряда»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Колективного сільськогосподарського підприємства «Гряда» на рішення Апеляційного суду Львівської області від 10 березня 2017 року у складі колегії суддів: Шеремети Н. О., Ванівського О. М., Цяцяка Р. П.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_2 10 липня 2014 року звернувся до суду з позовом до Колективного сільськогосподарського підприємства «Гряда» (далі - КСГП «Гряда») про визнання незаконним наказу КСГП «Гряда» від 17 березня 2014 року № 1 «Про звільнення за прогул без поважних причин ОСОБА_2», поновлення на роботі на посаді заступника голови правління КСПГ «Гряда», стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що оскаржуваний наказ є незаконним з тих підстав, що не підтверджено факт відсутності ОСОБА_2 на роботі більше трьох годин протягом робочого дня; не з'ясовано причин відсутності його на роботі (оскільки звільнення на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України можливе лише у випадку прогулу без поважних причин); не отримано письмових пояснень від позивача щодо причин та поважності відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня; не видано належно оформлену трудову книжку та не проведено розрахунок під час звільнення; не ознайомлено позивача з наказом про звільнення з роботи та не видано копії цього наказу; після звільнення позивачеві не видано трудової книжки.

Позивач робочого місця в КСГП «Гряда» не мав, офіс за місцем знаходження відповідача відсутній. Своїх функціональних обов'язків не знає, під час обрання його на зборах правління КСГП «Гряда» як заступника голови правління його функціональні обов'язки не визначалися, посадову інструкцію посади заступника голови правління КСГП «Гряда» позивач не підписував, заробітної плати не отримував. На його думку, він повинен був перевіряти діяльність підприємства. У період з 17 до 20 лютого 2014 року позивач перебував у КСГП «Гряда» за місцем знаходження, в с. Гряда Жовківського району, перевіряв стан майна, оскільки попри те, що був заступником голови правління, він є одним із засновників підприємства. Будь-яких поштових відправлень від КСГП «Гряда» не отримував. Про звільнення позивач дізнався від свого представника 11 червня 2014 року.

Стислий виклад заперечень відповідача

КСГП «Гряда» заявлені позовні вимоги не визнало, зазначило, що під час звільнення позивача дотримано вимоги трудового законодавства. Відповідач подав суду письмову заяву про застосування позовної давності, оскільки 17 березня 2014 року позивачеві скеровано лист про необхідність з'явитися для отримання трудової книжки, а також копії оскаржуваного наказу. Враховуючи те, що позивач звернувся до суду 10 липня 2014 року, він пропустив місячний строк позовної давності звернення з такими вимогами до суду.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 20 вересня 2016 року у складі судді Данилів Є. О. у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що позивач не довів обставини, на які він посилався на обґрунтування вимог позову. Враховуючи висновки суду про законність оскаржуваного наказу, у позивача відсутні правові підстави для поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Суд першої інстанції також зазначив, що довідка від 07 липня 2016 року № 16, видана Товариством з обмеженою відповідальністю «Ната Дент» підтверджує, що ОСОБА_2 з 17 лютого до 21 лютого 2014 року перебував на прийомі у лікаря-стоматолога, що підтверджує його відсутність на місці роботи, а також суперечить особистим поясненням позивача, що у спірний період він перебував на місці роботи.

Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 10 березня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 20 вересня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено. Визнано незаконним наказ голови правління КСГП «Гряда» від 17 березня 2014 року № 1 «Про звільнення за прогул без поважних причин ОСОБА_2». Поновлено ОСОБА_2 на посаді заступника голови правління КСГП «Гряда» з 17 лютого 2014 року. Стягнуто з КСГП «Гряда» на користь ОСОБА_2 45 500, 00 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення апеляційного суду обґрунтовувалось тим, що, відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції не з'ясував та не перевірив, чи проведено звільнення ОСОБА_2 відповідно до положень пункту 10.3 Статуту КСГП «Гряда», чи був він звільнений уповноваженим на це органом, яким відповідно до Статуту КСГП «Гряда» є загальні збори членів КСГП «Гряда», не перевірив наявності рішення загальних зборів членів КСГП «Гряда» про звільнення заступника голови товариства.

Апеляційний суд зазначив, що протокол загальних зборів членів КСГП «Гряда» від 17 березня 2014 року долучений відповідачами лише в суді апеляційної інстанції, він не був предметом дослідження в суді першої інстанції, а відтак ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції дійшов висновку про правомірність звільнення ОСОБА_2 з посади заступника голови КСГП «Гряда» за відсутності рішення органу, уповноваженого приймати рішення про звільнення заступника голови підприємства.

Проаналізувавши трудові обов'язки, виконання яких було покладено на ОСОБА_2, апеляційний суд зробив висновок, що робоче місце позивача не могло обмежуватись лише робочим кабінетом в офісі КСГП «Гряда». Акти про відсутність ОСОБА_2 на території господарства КСГП «Гряда» не складалися. На думку апеляційного суду, безпідставними та необґрунтованими є посилання відповідача на те, що позивач не з'являвся на роботу, у визначене керівником КСГП «Гряда» місце, зважаючи на те, що робоче місце позивачу роботодавцем при прийнятті на роботу не було визначене.

Встановивши фактичні обставини справи, апеляційний суд зробив висновок, що ОСОБА_2 прогулу не вчинив, а відтак звільнення ОСОБА_2 на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України є незаконним.

Доводи відповідача про те, що позивач був повідомлений про звільнення, оскільки копія наказу була направлена КСГП «Гряда» поштою, що підтверджується описом до поштового відправлення, про отримання якого ОСОБА_2 розписався, апеляційний суд визнав неприйнятними, оскільки моментом, з якого починається перебіг строку звернення до суду у справах про звільнення в законі чітко визначено, і таким є день вручення наказу про звільнення або день видачі трудової книжки.

Враховуючи висновки апеляційного суду про незаконне звільнення ОСОБА_2 та наявності підстав для поновлення його на роботі, апеляційний суд також зробив висновки про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій засобами поштового зв'язку у березні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, КСГП «Гряда» просить скасувати рішення Апеляційного суду Львівської області від 10 березня 2017 року, залишити в силі рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 20 вересня 2016 року.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що під час звільнення ОСОБА_2 КСГП «Гряда» дотримано вимоги пункту 4 статті 40 КЗпП України. Висновки апеляційного суду про те, що суд першої інстанції не з'ясував та не перевірив, чи уповноваженим органом звільнений ОСОБА_2 не відповідають фактичним обставинам справи, такі докази надавались до суду першої інстанції та досліджувались судом. Позивач не надав письмових пояснень щодо відсутності на роботі протягом 17 лютого - 21 лютого 2014 року, не підтвердив належними та допустимими доказами свою присутність на роботі у зазначений період. Враховуючи, що ОСОБА_2 обіймав адміністративну посаду, то його робоче місце було розташовано в адміністративній будівлі КСГП «Гряда». Висновки апеляційного суду про те, що до повноважень позивача входив огляд територій та земель КСГП «Гряда» не відповідають фактичним обставинам справи. Висновки про значну територію КСГП «Гряда» не підтверджені належними та допустимими доказами. Також заявник зазначає, що апеляційний суд не дав належної оцінки заяві про застосування позовної давності, враховуючи, що ОСОБА_2 особисто засобами поштового зв'язку отримав копію наказу про звільнення 20 березня 2014 року, то позивач пропустив місячний строк на його оскарження, звернувшись до суду 10 липня 2014 року.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 09 листопада 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно з підпунктом 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України (у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України), касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Зазначену цивільну справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у травні 2018 року.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначено за правилами статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-ІV, далі - ЦПК України 2004 року), згідно з якими рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд вислухав суддю-доповідача, перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_2 з 10 вересня 2012 року до 17 лютого 2014 року перебував у трудових відносинах з КСГП «Гряда» на посаді заступника голови правління КСГП «Гряда».

Відповідно до пункту 10.2 Статуту КСГП «Гряда» вищим органом управління підприємством є загальні збори членів підприємства або збори уповноважених. У період між зборами справами підприємства керує правління підприємства. Згідно з пунктом 10.10 Статуту правління підприємства обирає зі свого складу заступника голови підприємства, вносить пропозиції загальним зборам членів підприємства про затвердження заступника голови, про призначення головного бухгалтера і інших головних спеціалістів підприємства та про звільнення їх із займаної посади.

Пункт 10.3 Статуту КСГП «Гряда» передбачає, що загальні збори членів підприємства, крім іншого, розглядають пропозиції правління і приймають рішення про затвердження заступників голови підприємства, про призначення головних спеціалістів і головного бухгалтера та про звільнення їх від займаних посад, приймають рішення про звільнення заступників голови підприємства.

Правління КСГП «Гряда» одноголосно вирішило подати на затвердження загальним зборам членів КСГП «Гряда» рішення правління КСГП «Гряда» від 07 березня 2014 року про звільнення ОСОБА_2 з посади заступника голови правління КСП «Гряда» на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України за прогул без поважних причин з 17 лютого 2014 року, що підтверджується протоколом засідання правління КСГП «Гряда» від 07 березня 2014 року

До суду апеляційної інстанції надано протокол загальних зборів членів КСГП «Гряда» від 17 березня 2014 року.

Наказом № 1 від 17 березня 2014 року «Про звільнення за прогул без поважних причин ОСОБА_2» заступника голови правління КСГП «Гряда» ОСОБА_2 звільнено з 17 лютого 2014 року у зв'язку з прогулом без поважних причин на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України.

Відповідно до довідки від 01 жовтня 2015 року № 8, виданої КСГП «Гряда», ОСОБА_2 працював заступником голови правління КСГП «Гряда» за основним місцем роботи з 10 вересня 2012 року до 17 лютого 2014 року з місячним окладом 1 300, 00 грн.

Актами від 17 лютого 2014 року № 11, від 18 лютого 2014 року № 12, від 19 лютого 2014 року № 13, від 20 лютого 2014 року № 14, від 21 лютого 2014 року № 15 встановлено відсутність позивача протягом 17-21 лютого 2014 року з 08:00 год. до 17:00 год. в офісі КСГП «Гряда».

Як встановив апеляційний суд, акти про відсутність ОСОБА_2 на території господарства КСГП «Гряда», тобто за межами офісу, не складалися, в матеріалах справи відсутні.

КСГП «Гряда» 24 лютого 2014 року на адресу позивача направлено лист щодо надання пояснень причин відсутності на роботі, а 07 березня 2014 року - повідомлення про дату та час скликання загальних зборів членів КСГП «Гряда».

17 березня 2014 року на адресу ОСОБА_2 направлено лист про необхідність з'явитися на підприємство за отриманням трудової книжки, розрахунку та направлено наказ про звільнення, який отримано ОСОБА_2 20 березня 2014 року.

Апеляційний суд встановив, що відсутні належні та допустимі докази запровадження на території КСГП «Гряда» пропускного режиму, ведення журналу обліку приходу на роботу та виходу з роботи. В матеріалах справи відсутні докази ознайомлення ОСОБА_2 з посадовою інструкцією, що би мало підтверджуватися його підписом на посадовій інструкції, така в матеріалах справи відсутня, а відтак функціональні обов'язки ОСОБА_2 чітко визначені не були. В суді апеляційної інстанції ОСОБА_4 як керівник КСГП «Гряда», представники КСГП «Гряда» повідомили про те, що посадова інструкція заступника голови правління з підписом ОСОБА_2 викрадена.

Як стверджував позивач і це не заперечувалось ОСОБА_4 та представниками КСГП «Гряда», у коло обов'язків ОСОБА_2 входив огляд усієї території КСГП «Гряда», огляд об'єктів, що знаходяться на належних КСГП «Гряда» земельних ділянках значної площі, перевірка збереження товарно-матеріальних цінностей на території господарства.

Таким чином, апеляційним судом встановлено, що у зв'язку із особливістю посадових обов'язків позивача він не повинен був перебувати протягом усього робочого часу в офісі відповідача, зобов'язаний був здійснювати огляд усіх територій КСГП «Гряда», а тому його відсутність у офісі не можна вважати прогулом без поважних причин.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Згідно з пунктом 4 частини першої статі 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадках прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Передбаченим пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов'язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).

У справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни, судам необхідно з'ясовувати, в чому конкретно виявилось порушення, що стало приводом до звільнення, чи могло це бути підставою для розірвання трудового договору за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147-1, 148, 149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, чи не закінчився встановлений для цього строк, чи не застосовувалось вже за цей проступок дисциплінарне стягнення, чи враховувались при звільненні ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяна ним шкода, обставини, за яких вчинено проступок, і попередня робота працівника.

За правилами частин першої та третьої статті 147-1 КЗпП України дисциплінарні стягнення застосовуються органом, якому надано право прийняття на роботу (обрання, затвердження і призначення на посаду) даного працівника. Працівники, які займають виборні посади, можуть бути звільнені тільки за рішенням органу, який їх обрав, і лише з підстав, передбачених законодавством.

Дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку (стаття 148 КЗпП України).

Відповідно до статті 149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення.

Зробивши висновок про наявність підстав для задоволення позову, апеляційний суд, дослідивши зібрані у справі докази, заслухавши пояснення сторін, зробив висновок про те, що доводи позивача, що він перебував на роботі протягом 17 лютого-21 лютого 2014 року не спростовані відповідачем, а тому звільнення у зв'язку з прогулом є необґрунтованим.

В оцінці наведеного Верховний Суд врахував, що під час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій відповідачем не доведено, що єдиним визначеним робочим місцем позивача є офісне приміщення організації, коло посадових обов'язків позивача чітко не визначене.

Перелік прав та посадових обов'язків ОСОБА_2 на займаній посаді судами першої та апеляційної інстанцій не встановлено, що зумовлено неподанням на підтвердження наведеного належних та допустимих доказів відповідачем.

У визначенні розподілу тягаря доведення Верховний Суд врахував, що саме відповідач як роботодавець зобов'язаний надати суду такі докази, оскільки вони знаходяться у його розпорядженні.

Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Таким актом національного законодавства України є зокрема Конвенція Міжнародної Організації Праці № 158 про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця 1982 року, яку ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 04 лютого 1994 року N 3933-XII (далі - Конвенція). Згідно із статтею 4 Конвенції трудові відносини з працівниками не припиняються, якщо тільки немає законних підстав для такого припинення, пов'язаного із здібностями чи поведінкою працівника або викликаного виробничою потребою підприємства, установи чи служби.

За змістом статті 4 цієї Конвенції тягар доведення законності підстави для звільнення лежить на роботодавцеві.

Також Верховний Суд врахував, що оскаржуваний наказ про звільнення не відповідає іншим вимогам трудового законодавства. Зокрема, КСГП «Гряда», встановивши, на його переконання, порушення трудової дисципліни позивачем у справі, ухвалив наказ від 17 березня 2014 року про звільнення ОСОБА_2 з 17 лютого 2014 року.

В оцінці наведеного Верховний Суд врахував, що строки виникнення і припинення трудових прав та обов'язків обчислюються роками, місяцями, тижнями і днями. Коли строки визначаються днями, то їх обчислюють з дня, наступного після того дня, з якого починається строк. Якщо останній день строку припадає на святковий, вихідний або неробочий день, то днем закінчення строку вважається найближчий робочий день (частини перша та п'ята статті 241-1 КЗпП України).

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно із пунктом 2.26 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої спільним наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року № 58, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 17 серпня 1993 року за № 110 (далі - Інструкція), записи про причини звільнення у трудовій книжці повинні провадитись у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства із посиланням на відповідну статтю, пункт закону.

Відповідно до пункту 2.27 Інструкції запис про звільнення у трудовій книжці працівника провадиться з додержанням таких правил: у графі 1 ставиться порядковий номер запису; у графі 2 дата звільнення; у графі 3 - причина звільнення; у графі 4 зазначається на підставі чого внесено запис, наказ (розпорядження), його дата і номер. Днем звільнення вважається останній день роботи.

Відповідно до пункту 4.1 Інструкції власник або уповноважений ним орган зобов'язаний видати працівнику його трудову книжку в день звільнення з внесеним до неї записом про звільнення. Днем звільнення в такому разі вважається день видачі трудової книжки. Про новий день звільнення видається наказ і вноситься запис до трудової книжки працівника. Раніше внесений запис про день звільнення визнається недійсним у порядку, встановленому пунктом 2.10 цієї Інструкції.

Враховуючи, що датою звільнення у оскаржуваному наказі зазначено 17 лютого 2014 року, а днем видання наказу є 17 березня 2014 року, відповідач не дотримався правил визначення дати звільнення працівника, чим порушив процедуру його звільнення.

Працівник не може бути звільнений у день, який передує дню видання роботодавцем наказу про звільнення. Працівник може бути звільнений з підстав, передбачених КЗпП України, у день видання наказу роботодавцем, або у будь-який наступний день за днем видання наказу про звільнення у межах строків для застосування дисциплінарного стягнення, визначених у статті 148 КЗпП України.

Зважаючи на наведене, апеляційний суд, встановивши відсутність належних та допустимих доказів на підтвердження прогулу позивача без поважних причин, дійшов обґрунтованого висновку про незаконне звільнення ОСОБА_2

Одночасно Верховний Суд врахував, що судом першої інстанції встановлено, що наказ про звільнення ОСОБА_2 направлено засобами поштового зв'язку 17 березня 2014 року, отримано його 20 березня 2014 року. Саме з цього часу починається відлік місячного строку на оскарження позивачем звільнення, передбачений статтею 233 КЗпП України.

Вважаючи, що строк на звернення до суду з цим позовом ОСОБА_2 не пропустив, апеляційний суд зазначив, що позивач не отримав трудову книжку, а статтею 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Отже, для встановлення початку перебігу строку у справах про звільнення визначальними є такі юридично значимі обставини, як вручення копії наказу про звільнення або день видачі трудової книжки, тобто з моменту, коли працівник дізнався або за всіма обставинами повинен був дізнатися про порушення свого права.

В оцінці наведеного Верховний Суд врахував, що строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору як складова механізму реалізації права на судовий захист є однією з гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин.

Констатувавши загальне правило про те, що строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права, норма статті 233 КЗпП України деталізує це правило щодо звільнення працівника. У такому разі строк обчислюється з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки: в залежності від того, яка з цих подій відбулася раніше.

Позивачем під час розгляду справи не наведено обґрунтованих підстав для поновлення строку на оскарження його звільнення, а доводи про те, що він дізнався про його звільнення від свого представника під час розгляду іншої судової справи спростовані письмовими доказами у цій справі.

Вирішуючи питання про поновлення строку, суд дає оцінку обставинам, які слугували перешкодою для своєчасного звернення до суду, у взаємозв'язку інтервалів часу: з моменту закінчення встановленого спеціальним законом строку звернення до суду із позовом до дати подання такого позову.

Підстави пропуску строку можуть бути визнані поважними у разі, якщо вони пов'язані з непереборними та об'єктивними перешкодами, труднощами, які не залежать від волі особи та унеможливили своєчасне, тобто у встановлений законом строк подання позову. Тільки наявність об'єктивних перешкод для своєчасної реалізації прав щодо оскарження рішення роботодавця про звільнення у строк, встановлений процесуальним законом, може бути підставою для висновку про пропуск строку на звернення до суду з позовом про поновлення на роботі з поважних причин.

Обґрунтовуючи висновки про обов'язок сторони належним чином використовувати процесуальні права, у § 35 рішення від 07 липня 1989 року у справі «Union Alimentaria Sanders S.A. v. Spain» Європейський суд з прав людини зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, пов'язаних зі зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Поважними причинами пропуску строку є обставини, що позбавили особу можливості подати заяву у визначений законом строк, вони об'єктивно є непереборними, тобто не залежать від волі заявника і пов'язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами, що унеможливили або суттєво ускладнили можливість своєчасного звернення до суду у визначений законом строк. Ці обставини мають бути підтверджені належними та допустимими доказами. Вирішуючи, чи з поважних причин пропущено певний процесуальний строк, суд у кожному конкретному випадку оцінює сукупність обставин на свій розсуд.

Судовий розгляд визнається справедливим за умови забезпечення рівного процесуального становища сторін, які беруть участь у справі. Поновлення строку на оскарження рішення роботодавця про звільнення без доведеності поважності причин пропуску такого строку не забезпечило б рівноваги між інтересами сторін та правової визначеності у цивільних відносинах, які є складовими принципу верховенства права, проголошеного статтею 8 Конституції України.

Апеляційний суд наведеного не врахував та необґрунтовано відхилив доводи відповідача про пропуск ОСОБА_2 строку на оскарження його звільнення. Наявність поважних причин пропуску позивачем зазначеного строку судами не встановлена, позивачем не доведена, при тому що тягар доведення цієї обставини покладається на позивача.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Встановивши, що відповідачем при звільненні позивача допущено порушення норм трудового права, проте останній, отримавши 20 березня 2014 року копію наказу про звільнення, з відповідним позовом до суду звернувся лише 10 липня 2014 року, Верховний Суд зробив висновок про скасування рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду з ухваленням нового про відмову у задоволенні позову з підстав того, що ОСОБА_2 пропустив встановлений трудовим законодавством місячний строк для звернення до суду за захистом своїх прав, не навів достатніх та обґрунтованих підстав об'єктивної неможливості звернення до суду з позовом у передбачений статтею 233 КЗпП України строк.

Врахувавши конструкції статті 233 КЗпП України, застосування судом зазначених строків звернення відбувається без окремої заяви сторони.

У справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права щодо застосування статті 233 КЗпП України.

За приписами пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

За змістом частин першої-третьої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина шоста статті 141 ЦПК України).

Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про задоволення вимог касаційної скарги КСГП «Гряда», судові витрати, понесені у зв'язку із розглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій, підлягають компенсації за рахунок держави.

Витрати у зв'язку з переглядом справи у суді першої інстанції покладаються на державу.

Вирішення питання про поновлення виконання (дії) оскаржуваних судових рішень

За правилами статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Про зупинення виконання або зупинення дії судового рішення постановляється ухвала. Суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2017 року зупинено виконання рішення Апеляційного суду Львівської області від 10 березня 2017 року в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу до закінчення касаційного провадження.

Відповідно до частини другої статті 419 ЦПК України з моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані або визнані нечинними рішення, постанови та ухвали суду першої або апеляційної інстанції втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Керуючись статтями 400, 409, 413, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу Колективного сільськогосподарського підприємства «Гряда» задовольнити.

Рішення Апеляційного суду Львівської області від 10 березня 2017 року та рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 20 вересня 2016 року скасувати, ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_2 до Колективного сільськогосподарського підприємства «Гряда» про визнання незаконним наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовити.

Судові витрати, понесені Колективним сільськогосподарським підприємством «Гряда» у зв'язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції, у розмірі 768, 46 грн компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Судові витрати, понесені Колективним сільськогосподарським підприємством «Гряда» у зв'язку з розглядом справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 838, 32 грн компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді В. О. Кузнєцов

А.С.Олійник

С.О.Погрібний

О.В.Ступак