Історія справи

Постанова

Іменем України

05 грудня 2018 року

м. Київ

справа № 212/4799/17

провадження № 61-36931св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), ХоптиС.Ф.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_2,

відповідач - управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області в особі Криворізького відділення на рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області, у складі судді Козлова Ю. В., від 14 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області, у складі колегії суддів: Барильської А. П., Бондар Я. М., Зубакової В. П., від 25 квітня 2018 року,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Кривому Розі Дніпропетровської області (після зміни назви - управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області) (далі по тексту - Фонд) про відшкодування моральної шкоди, заподіяної ушкодженням здоров'я внаслідок виконання трудових обов'язків.

Свої вимоги ОСОБА_2 обґрунтовував тим, що з 02 липня 1980 року по 20 вересня 1985 року та з 03 травня 1995 року по 23 жовтня 1997 року він працював на підставі трудового договору за професією обрубника на Ленінському рудоремонтному заводі (з 31 липня 1995 року був перейменований у ЗАТ «Лемкар»). З 30 жовтня 1997 року по 07 червня 2001 року виконував роботу відповідно до трудового договору (працював) за спеціальністю обрубник у ВАТ «Криворізький центральний рудоремонтний завод» (далі - ВАТ «КЦРЗ»). Тобто, тривалий час працював у шкідливих умовах, внаслідок чого погіршився стан його здоров'я. Рішенням клініки державного підприємства «Український НДІ промислової медицини» (м. Кривий Ріг) від 29 березня 2001 року позивачу було встановлене професійне захворювання, його визнано непридатним до роботи за своєю спеціальністю за станом здоров'я, у зв'язку з цим він був вимушений перевестися працювати за іншою спеціальністю. При проходженні в подальшому медичного обстеження ОСОБА_2 було встановлено діагноз: вібраційна хвороба другого ступеня: синдром периферичної ангіодистонії з частими акроангіоспазмами рук, вегетативно-сенсорної поліневропатії з нейродистрофією у вигляді правобічного плечолопаткового періартрозу (ПФС першого-другого ступеня), остеоартроза ліктьових у поєднані з періартрозом (ПФ першого ступеня), остеоартроза променево-зап'ясткових і дрібних суглобів кистей. ОСОБА_2 вказав, що під час чергового огляду медико-соціальної експертної комісії (далі - МСЕК) йому було встановлено з 15 червня 2009 року третю групу інвалідності безстроково, пов'язану з професійним захворюванням - вібраційна хвороба.

Із урахуванням зазначеного, позивач просив суд позов задовольнити, стягнути з Фонду рахунок відшкодування моральної шкоди 460 800 грн.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 14 листопада 2017 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково. Стягнуто з управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області на користь ОСОБА_2 в рахунок відшкодування моральної шкоди 82 200 грн без урахування утримання податку з доходів фізичних осіб. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що спори про відшкодування шкоди повинні вирішуватися за законодавством, яке було чинним на момент виникнення у потерпілого права на відшкодування шкоди. Право на звернення з позовом у ОСОБА_2 виникло у 2001 році, а Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов'язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці» набрав чинності 01 січня 2015 року, тому положення статей 7 та 8 Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» не підлягають застосуванню до спірних правовідносин. Визначаючи розмір завданої моральної шкоди (82 200 грн), районний суд виходив з тяжкості наслідків, які настали для здоров'я позивача, незворотності таких наслідків, розміру втрати працездатності, відсутності динаміки покращення стану здоров'я позивача, настання негативних змін у його житті, неможливість відновлення стану, який мав потерпілий до професійного захворювання, з урахуванням ступеню вини відповідача, часу роботи на підприємстві відповідача в умовах дії шкідливих факторів, стабільності характеру страждань позивача, який переносить постійний фізичний біль, обмежений в можливості працювати в домашньому господарстві, звичайних повсякденних заняттях та активному спілкуванні з сім'єю, що вносить істотні вимушені зміни у життєвих стосунках, а також засад розумності та справедливості.

Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 квітня 2018 року апеляційну скаргу управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області задоволено частково. Рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 14 листопада 2017 року змінено у частині визначення розміру моральної шкоди, стягнутої з управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області на користь ОСОБА_2, зменшено цей розмір з 82 200 грн до 20 000 грн. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що спори про відшкодування шкоди повинні вирішуватися за законодавством, яке було чинним на момент виникнення у потерпілого права на відшкодування шкоди. Право на відшкодування шкоди настає з дня встановлення потерпілому МСЕК стійкої втрати професійної працездатності, тому районний суд дійшов правильного висновку щодо наявності підстав для стягнення моральної шкоди саме із Фонду. Враховуючи характер і тривалість фізичних і моральних страждань позивача, істотність вимушених змін у його життєвих стосунках внаслідок отриманої травми, стабілізації стану здоров'я, що не призводить до зменшення ступеня втрати професійної працездатності, апеляційний суд дійшов висновку про зменшення стягнутої судом першої інстанції суми у рахунок відшкодування моральної шкоди з 82 200 грн до 20 000 грн.

У касаційній скарзі управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області в особі Криворізького відділення просить скасувати рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 14 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 квітня 2018 року і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що незалежно від дати встановлення потерпілому відсотку втрати працездатності згідно довідки МСЕК (дата настання права на відшкодування моральної шкоди), моральну шкоду повинна відшкодовувати винна особа, тобто підприємство, на якому стався нещасний випадок або професійне захворювання, а не Фонд. Конституційний Суд України, визнаючи конституційними норми Закону України від 23 лютого 2007 року, зазначив, що право на відшкодування моральної шкоди за рахунок Фонду скасовано для всіх застрахованих громадян, незалежно від дати встановлення втрати працездатності. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов'язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці», який набрав чинності з 01 січня 2015 року, визначено, що відшкодування моральної шкоди потерпілим на виробництві не є страховою виплатою, у зв'язку з чим заявник вважає, що Фонд є неналежним відповідачем. Окрім того, оскаржувані рішення ґрунтуються на припущеннях, позивачем не доведено в повній мірі факту наявності у нього моральних страждань.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої та другої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду не відповідають.

Судами встановлено, що ОСОБА_2 з 02 липня 1980 року по 20 вересня 1985 року та з 03 травня 1995 року по 23 жовтня 1997 року працював за спеціальністю обрубник, всього 7 років 8 місяців, на Ленінському рудоремонтному заводі, який 31 липня 1995 був перейменований у закрите акціонерне товариство «ЛЕМКАР». З 30 жовтня 1997 року по 07 червня 2001 року позивач працював за спеціальністю обрубник, всього 3 роки 7 місяців, у ВАТ «КЦРЗ».

Загальний стаж роботи ОСОБА_2 за спеціальністю обрубник становить 11 років 3 місяці у шкідливих умовах праці (3 клас) відповідно до Гігієнічної класифікації праці за показниками шкідливості та небезпечності факторів виробничого середовища, важкості та напруженості трудового процесу, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров'я України від 27 грудня 2001 року N 528 (далі - Гігієнічна класифікація праці). Внаслідок погіршення стану здоров'я ОСОБА_2 було направлено на обстеження до клініки державного підприємства «Український НДІ промислової медицини» м. Кривий Ріг. Рішенням клініки державного підприємства «Український НДІ промислової медицини» м. Кривий Ріг від 29 березня 2001 року позивачу було встановлене професійне захворювання та позивач був визнаний непридатним до роботи за своєю спеціальністю внаслідок стану здоров'я, який перешкоджав продовженню такої роботи.

Відповідно до акту розслідування професійного захворювання (отруєння) № 3 від 12 квітня 2001 року позивач ОСОБА_2 10 років працював у шкідливих умовах праці. Причиною виникнення професійного захворювання у ОСОБА_2 було перевищення гранично допустимого рівня небезпечних та шкідливих факторів виробничого середовища та трудового процесу.

Висновком МСЕК від 18 червня 2001 року ОСОБА_2 була первинно встановлена втрата професійної працездатності у розмірі 30 % та 3 група інвалідності з переоглядом 01 червня 2002 року.

Відповідно до довідки МСЕК від 25 травня 2002 року при повторному огляді ОСОБА_2 була встановлена втрата професійної працездатності у розмірі 30 % та 3 група інвалідності з переоглядом 01 червня 2004 року.

Висновком МСЕК від 15 червня 2009 року при черговому повторному огляді ОСОБА_2 була встановлена втрата професійної працездатності в розмірі 35 % та 3 група інвалідності безстроково.

Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з того, що належною особою, на яку покладається обов'язок з відшкодування завданої позивачу моральної шкоди, є відділення Фонду.

Однак із такими висновками судів попередніх інстанцій погодитися не можна, виходячи із наступного.

Відповідно до частин першої та другої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.

Відповідно до частини першої статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, є одним із видів загальнообов'язкового державного соціального страхування (стаття 4 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 року № 16/98-ВР), правове регулювання якого здійснювалося, зокрема, прийнятим відповідно до цих Основ Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» № 1105-ХІV.

Норми вказаного Закону України від 23 вересня 1999 року (у редакції, чинній з моменту прийняття цього Закону і до внесення змін Законом України від 23 лютого 2007 року № 717-V «Про внесення змін до Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності»), передбачали, що: відшкодування моральної шкоди застрахованим особам і членам їх сімей є завданням страхування від нещасного випадку (абзац четвертий статті 1); у разі настання страхового випадку Фонд зобов'язаний у встановленому законодавством порядку своєчасно та в повному обсязі відшкодувати шкоду, заподіяну працівникові внаслідок ушкодження його здоров'я або в разі його смерті, виплачуючи йому або особам, які перебували на його утриманні, грошову суму за моральну шкоду за наявності факту заподіяння цієї шкоди потерпілому (підпункт «е» пункту 1 частини першої статті 21); за наявності факту заподіяння моральної шкоди потерпілому Фондом провадиться страхова виплата за моральну шкоду (частина третя статті 28); моральна (немайнова) шкода, заподіяна умовами виробництва, яка не спричинила втрати потерпілим професійної працездатності, відшкодовується Фондом за заявою потерпілого з викладом характеру заподіяної моральної (немайнової) шкоди та за поданням відповідного висновку медичних органів. Відшкодування здійснюється у вигляді одноразової страхової виплати незалежно від інших видів страхових виплат (частина третя статті 34).

З огляду на положення статей 21, 28, 30, 34, 35 Закону України № 1105-ХІV право на отримання потерпілим страхових виплат у разі настання стійкої втрати працездатності, у тому числі виплати за завдану моральну шкоду, виникає в особи з дня встановлення їй такої стійкої втрати працездатності вперше висновком МСЕК.

Пунктом 27 статті 77 Закону України від 20 грудня 2005 року № 3235-ІУ «Про Державний бюджет України на 2006 рік» та пунктом 22 статті 71 Закону України № 489-V від 19 грудня 2006 року «Про Державний бюджет України на 2007 рік» дію вказаних норм Закону України № 1105-ХІV, які передбачали виплату Фондом потерпілому страхової виплати за моральну шкоду, було зупинено на 2006 та 2007 роки.

Законом України від 23 лютого 2007 року, що набрав чинності з 20 березня 2007 року, до Закону України № 1105-ХІV внесено зміни, згідно з якими були виключені норми про здійснення Фондом потерпілому страхової виплати за моральну шкоду.

Законом України від 28 грудня 2014 року № 77-VІІІ Закон України № 1105-ХІV було викладено у новій редакції, у тому числі було змінено назву вказаного Закону на Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування».

Закон України № 1105-ХІV у новій редакції зі зміненою назвою Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» набрав чинності з 01 січня 2015 року.

Відповідно до частини восьмої статті 36 Закону України № 1105-ХІV відшкодування моральної (немайнової) шкоди потерпілим від нещасних випадків на виробництві або професійних захворювань і членам їхніх сімей не є страховою виплатою та здійснюється незалежно від часу настання страхового випадку відповідно до положень Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

Закріплений у статті 58 Конституції України принцип незворотності дії законів та інших нормативно-правових актів у часі є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта.

Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював Конституційний Суд України. Так, згідно з висновками Конституційного Суду України закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом (Рішення Конституційного Суду України: від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012).

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Зазначені положення частини восьмої статті 36 Закону України № 1105-ХІV (у редакції Закону України № 77-VІІІ) відносно того, що відшкодування моральної (немайнової) шкоди потерпілим від нещасних випадків на виробництві або професійних захворювань і членам їхніх сімей не є страховою виплатою та здійснюється незалежно від часу настання страхового випадку відповідно до положень ЦК України та КЗпП України, не містять вказівку на зворотну дію закону в часі, а отже, не суперечать змісту частини першої статті 58 Конституції України та статті 5 ЦК України. Вказаними положеннями Закону право громадян, що потерпіли на виробництві від нещасного випадку або професійного захворювання, на відшкодування моральної шкоди не порушено, оскільки статтею 1167 ЦК України та статтею 237-1 КЗпП України їм надано право відшкодовувати моральну шкоду за рахунок власника або уповноваженого ним органу (роботодавця).

Відповідно до ухвали Конституційного Суду України від 10 липня 2018 року № 43-у/2018 (справа № 1-59/2018 (3452/17) про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини восьмої статті 36 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов'язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці», Конституційний Суд України зазначив, що він вже розглядав питання про відповідність статтям 1, 3, 8, частинам другій, третій статті 22, статтям 46, 48 Конституції України (конституційність) положень пункту 1, абзацу третього пункту 5, пункту 9, абзацу третього пункту 10, пункту 11 розділу I Закону № 717, якими було скасовано право потерпілих на виробництві застрахованих громадян та членів їхніх сімей на відшкодування їм моральної (немайнової) шкоди за рахунок Фонду, встановлене Законом № 1105 у первинній редакції.

У Рішенні від 08 жовтня 2008 року № 20-рп/2008 Конституційний Суд України встановив, що таким скасуванням право зазначених категорій громадян на відшкодування моральної шкоди не порушено, оскільки статтею 1167 ЦК України та статтею 237-1 КЗпП України їм надано право відшкодовувати моральну шкоду за рахунок власника або уповноваженого ним органу (роботодавця) (абзац дев'ятий пункту 5 мотивувальної частини). Конституційний Суд України у вказаному рішенні також констатував, що такий розподіл обов'язків щодо відшкодування моральної шкоди потерпілим на виробництві від нещасного випадку та професійного захворювання не суперечить вимогам статті 22 Конституції України. З огляду на викладене Конституційний Суд України дійшов висновку про відсутність підстав для визнання неконституційними положень Закону № 717, якими було скасовано право застрахованих громадян, які потерпіли на виробництві від нещасного випадку або професійного захворювання, на відшкодування моральної шкоди за рахунок Фонду, гарантоване приписами Закону № 1105 у первинній редакції (абзац дев'ятий пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 08 жовтня 2008 року № 20-рп/2008).

Таким чином, Фонд на час набрання чинності Законом № 77-VІІІ не був суб'єктом, за рахунок коштів якого здійснювалося відшкодування моральної шкоди потерпілим від нещасних випадків на виробництві або професійних захворювань. Таким суб'єктом з 01 січня 2006 року є роботодавець. Положення Закону № 717, якими скасовано право потерпілих на виробництві громадян на відшкодування їм моральної (немайнової) шкоди за рахунок Фонду, визнані Конституційним Судом України такими, що відповідають Конституції України (пункт 1 резолютивної частини Рішення від 08 жовтня 2008 року № 20-рп/2008).

У постанові від 25 квітня 2018 року у справі № 215/3118/16-ц (провадження 61-8783зпв18) Верховний Суд дійшов висновку, що Законом № 1105-ХІV саме на роботодавця покладено обов'язок з відшкодування моральної шкоди незалежно від часу настання страхового випадку.

Задовольняючи частково позов ОСОБА_2, суд першої інстанції, з висновком якого частково погодився й апеляційний суд, виходив з того, що спірні правовідносини щодо відшкодування моральної шкоди працівнику виникли з моменту встановлення вперше факту стійкої втрати професійної працездатності (з 18 червня 2001 року), і до них необхідно застосовувати закон, що діяв на момент виникнення правовідносин - встановлення стійкої втрати працездатності, а тому дійшов неправильного висновку про стягнення коштів на відшкодування моральної шкоди з відділення Фонду.

Як вбачається з матеріалів справи, з позовом до відділення Фонду про відшкодування моральної шкоди, спричиненої ушкодженням здоров'я, ОСОБА_2 звернувся 10 серпня 2017 року. На правовідносини сторін поширює свою дію Закон України № 1105-ХІV (у редакції, чинній з 01 січня 2015 року). Вказаний Закон покладав відповідальність за відшкодування моральної шкоди на роботодавця і не передбачав можливості такого відшкодування Фондом, а тому правові підстави для задоволення позову про стягнення коштів у рахунок відшкодування завданої моральної шкоди з Фонду відсутні.

Суди першої і апеляційної інстанцій помилково застосували до спірних правовідносин положення законодавства, чинного на час встановлення позивачу стійкої втрати працездатності, а не на час вирішення питання про відшкодування завданої моральної шкоди, що призвело до неправильного вирішення справи.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області в особі Криворізького відділення задовольнити.

Рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 14 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 квітня 2018 року скасувати.

Відмовити ОСОБА_2у задоволенні позову до управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області про відшкодування моральної шкоди, заподіяної ушкодженням здоров'я внаслідок виконання трудових обов'язків.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник Судді О. В. Білоконь Б. І. Гулько Є. В. Синельников С. Ф. Хопта