Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 17.03.2019 року у справі №759/8999/15

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 липня 2020 року

м. Київ

справа № 759/8999/15

провадження № 61-4560 св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Русинчука М. М., Дундар І. О., Краснощокова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1, який є правонаступником ОСОБА_2,

відповідачі - ОСОБА_3, ОСОБА_4,

треті особи - реєстраційна служба Головного управління юстиції в м. Києві, комунальне підприємство "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна",

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги адвоката Олійника Олександра Володимировича, який діє в інтересах ОСОБА_1, та ОСОБА_3 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 26 вересня 2018 року в складі судді Ул'яновської О. В. та на постанову Київського апеляційного суду від 29 січня 2019 року в складі колегії суддів Яворського М. А., Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2015 року ОСОБА_2 звернулася в суд із позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 і просила визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 05 травня 2010 року, укладений між відповідачами, та скасувати рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на вказану квартиру.

В обґрунтування своїх вимог позивач указувала, що 01 лютого 2006 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 укладений договір позики, відповідно до умов якого останній отримав 80 000 доларів США позики для придбання квартири АДРЕСА_1 зі строком повернення до 31 грудня 2012 року, та передбачено, що в разі неможливості такого повернення ОСОБА_3 зобов'язується укласти зі ОСОБА_2 договір про передачу вказаної квартири їй в іпотеку.

12 травня 2015 року ОСОБА_3 повідомив про відсутність коштів для повернення договору та неможливість укласти з позивачем договір іпотеки квартири, оскільки він подарував її своїй дружині ОСОБА_4 за договором дарування від 05 травня 2010 року.

Посилаючись на те, що договір дарування квартири був укладений із метою уникнення ризику накладення слідчим арешту на квартиру в межах кримінального провадження, розпочатого стосовно ОСОБА_3 як директора ДП "Дніпровський круг", позивач просила задовольнити позов.

Відповідно до договору від 06 квітня 2017 року ОСОБА_2 відступила право вимоги за договором позики від 01 лютого 2006 року ОСОБА_1, якого ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 29 січня 2018 року до участі в справі залучено як правонаступника.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 26 вересня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції виходив із того, що позивач не довів у встановленому законом порядку, що даний договір порушує права позивача та укладений без мети настання реальних наслідків, оскільки матеріалами справи підтверджується виконання умов договору дарування та передача квартири у власність обдарованої, а тому відсутні підстави для висновку, що такий договір є фіктивним і укладений з метою уникнення звернення стягнення на цю квартиру.

Короткий зміст судового рішення апеляційного суду

Постановою Київського апеляційного суду від 29 січня 2019 року апеляційні скарги ОСОБА_1, ОСОБА_3 залишено без задоволення, рішення Святошинського районного суду міста Києва від 26 вересня 2018 року - без змін.

Апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції повно та всебічно з'ясував обставини справи та на підставі належних і допустимих доказів дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову, а доводи апеляційних скарг правильності висновків суду не спростовують.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У березні 2019 року представник позивача та ОСОБА_3 подали до Верховного Суду касаційні скарги на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 26 вересня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 січня 2019 року.

Ухвалами Верховного Суду від 15 та 21 березня 2019 року відкрито касаційні провадження в даній справі.

Ухвалою Верховного Суду від 28 травня 2020 року дана справа призначена до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 вказує, що договір дарування квартири укладений із метою уникнення передачі такої квартири в іпотеку ОСОБА_1 та звернення стягнення на неї в рахунок неповернутих позичених коштів.

Уважає, що така поведінка позичальника є недобросовісною, порушує законне право позивача на повернення боргу чи можливості звернути стягнення на квартиру як предмет іпотеки.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 указує, що суди не врахували надані ним у судовому засіданні суду першої інстанції пояснення, що він уклав договір дарування квартири без мети настання його справжніх наслідків, а з метою уникнення звернення стягнення на дану квартиру в зв'язку з можливим арештом майна в кримінальній справі.

Зазначає, що аналогічні обставини він виклав і в апеляційній скарзі, проте апеляційний суд не взяв їх до уваги та не з'ясував справжню мету укладення договору дарування квартири.

У вересні 2019 року до Верховного Суду надійшли пояснення ОСОБА_1, в яких зазначено, що при вирішенні спору в подібних правовідносинах ОСОБА_5 ата Верховного Суду зробила висновок, що "позивач вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина 3 статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України".

Відзив на касаційну скаргу

У квітні 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_4 на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому вона просила залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Указувала, що укладенням договору дарування квартири не були порушені жодні права ОСОБА_1, оскільки він не є власником квартири чи стороною даного договору, а тому суди обґрунтовано відмовили в задоволенні позову.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 01 лютого 2006 року ОСОБА_2 і ОСОБА_3 уклали договір позики, згідно з умовами якого позикодавець передала ОСОБА_3 у власність 80 000 доларів США для купівлі квартири АДРЕСА_1, а позичальник зобов'язався повернути позику з процентами в строк до 31 грудня 2012 року.

Пунктом 2.2.2 договору визначено право позикодавця вимагати укладення договору іпотеки квартири, яку має намір придбати позичальник, у випадку неможливості повернення повної суми позики. Позичальник зобов'язується повідомити позикодавця про неможливість повернення позики та передати позикодавцю в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 у випадку неспроможності повернути позику в повному обсязі.

01 лютого 2006 року та 08 вересня 2006 року ОСОБА_3 на підставі розписок підтвердив отримання коштів від ОСОБА_2 на загальну суму 80 000 доларів США.

05 травня 2010 року ОСОБА_3 і ОСОБА_4 уклали нотаріально посвідчений договір дарування квартири, відповідно до умов якого остання прийняла в дар від дарувальника безоплатно квартиру АДРЕСА_1.

09 серпня 2010 року право власності на вказану квартиру зареєстроване за ОСОБА_4, разом із якою з 23 листопада 2007 року в ній зареєстровані її сини ОСОБА_6 і ОСОБА_7.

Після закінчення строку дії договору позики ОСОБА_2 звернулась до ОСОБА_3 із вимогою про повернення позики, а в разі неможливості повернення укласти договір іпотеки квартири.

12 травня 2015 року ОСОБА_3 повідомив її про відсутність можливості повернення коштів та укладення договору іпотеки квартири АДРЕСА_1 в зв'язку з тим, що ця квартира подарована його дружині ОСОБА_4.

Згідно з договором відступлення права вимоги від 06 квітня 2017 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, первісний кредитор відступає на користь нового кредитора усі свої права і обов'язки позикодавця за договором позики від 01 лютого 2006 року, укладеним між ОСОБА_2 і ОСОБА_3.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Касаційні скарги подані до набрання чинності Закону України № 460-IX від 15 січня 2020 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", тому відповідно до пункту 2 прикінцевих та перехідних положень вищеЗакону України № 460-IX від 15 січня 2020 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" розглядається у порядку, що діяв до набрання чинності Закону України № 460-IX від 15 січня 2020 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Згідно з положеннями статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній до 08 лютого 2020 року) підставами касаційного оскарження є неправильне

застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За результатами розгляду касаційної скарги колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Оскаржувані судові рішення не відповідають зазначеним вимогам закону.

Згідно з частиною 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому частиною 1 статті 4 ЦПК України, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваний прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до статті 15, частини пешої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права.

Аналіз статей 13, 15, 16, 203, 215 ЦК України дозволяє зробити висновок, що недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

У частині 1 та 2 статті 2 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання постановлення оскарженої ухвали апеляційного суду) завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

У частині 1 статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених частині 1 статті 11 ЦПК України, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов'язків, звільнення майна з під арешту в публічних відносинах або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин.

Такий висновок викладений у постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).

Установивши, що обставини, на які позивач посилається як на підставу своїх позовних вимог, не дають підстав для висновку, що укладенням договору дарування квартири порушені його права та інтереси як сторони за договором позики, суди зробили правильний висновок про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Аргументи касаційної скарги представника позивача про недобросовісність дій ОСОБА_3, який відчужив квартиру з метою уникнення передачі її в іпотеку ОСОБА_1 в рахунок повернення боргу за договором позики, колегія відхиляє, оскільки договором позики визначений обов'язок позичальника передати позикодавцю в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 у випадку неспроможності повернути позику в повному обсязі, а строк виконання зобов'язання з повернення позики не настав на момент відчуження квартири позичальником.

Інші доводи касаційних скарг зводяться до переоцінки встановлених судами обставин і незгоди з оскаржуваними судовими рішеннями, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться за межами повноважень касаційного суду.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

У контексті вказаної практики Верховний Суд уважає наведене обґрунтування цієї постанови достатнім.

Ураховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про наявність передбачених ЦПК України підстав для залишення касаційних скарг без задоволення, а оскаржуваних судових рішень - без змін.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги адвоката Олійника Олександра Володимировича, який діє в інтересах ОСОБА_1, та ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 26 вересня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 січня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді Н. О. Антоненко

М. М. Русинчук

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков