Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 23.07.2019 року у справі №302/613/18

Постанова

Іменем України

29 червня 2021 року

м. Київ

справа № 302/613/18

провадження № 61-12047св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач -ОСОБА_1,

відповідачі: Сектор охорони здоров'я Міжгірської районної державної адміністрації Закарпатської області, Міжгірська районна лікарня,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Міжгірського районного суду від 24 вересня 2018 року у складі судді Цімботи В. І. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 15 травня 2019 року у складі колегії суддів: Кондора Р. Ю., Джуги С.

Д., Собослоя Г. Г.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Сектору охорони здоров'я Міжгірської районної державної адміністрації Закарпатської області (далі - Сектор охорони здоров'я), Міжгірської районної лікарні (далі - Міжгірська райлікарня), про скасування наказів, попередження, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Зазначав, що 17 лютого 2005 року його призначено на посаду головного лікаря Міжгірської районної лікарні. У листопаді та грудні 2011 року йому оголошено догани, а 02 грудня 2011 року незаконно звільнено з посади, у зв'язку з чим рішенням Міжгірського районного суду від 26 грудня 2011 року поновлено на посаді головного лікаря. Одразу після поновлення на роботі голова Міжгірської районної державної адміністрації (далі -Міжгірська РДА) видав нове розпорядження від 04 січня 2012 року про його звільнення. Рішенням Воловецького районного суду від 27 березня 2012 року його знову поновлено на роботі, у подальшому повторно звільнено та рішенням Міжгірського районного суду від 30 серпня 2012 року поновлено на роботі, а рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 09 квітня 2013 року стягнено з відповідача 20 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

Останнє рішення суду про поновлення на роботі тривалий час не виконувалося, тому рішенням Міжгірського районного суду від 02 вересня 2013 року, з урахуванням його зміни рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 13 лютого 2014 року, на користь позивача стягнено з відповідача 91 603,82 грн відшкодування заробітку за час вимушеного прогулу та 10 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. Рішенням Міжгірського районного суду від 13 лютого 2015 року стягнуто на його користь середній заробіток за час затримки виконання судового рішення в сумі 89 929,47 грн.

Фактично рішення Міжгірського районного суду від 30 серпня 2012 року виконане лише після видачі наказу від 05 червня 2014 року № 428-к. Його поновлено на посаді головного лікаря Міжгірської районної лікарні, проте на той момент ця посада вже не була посадою керівника лікарні, а відповідала посаді заступника керівника. Тому його не було поновлено на посаді з відповідними функціональними обов'язками і правами керівника, з якої звільнено. Уведення посади директора лікарні є незаконним і потрібне лише для того, щоб формально виконати рішення суду, поновивши його на посаді головного лікаря тільки за назвою посади, але фактично відсторонивши від управління лікарнею.

Чинною ухвалою Міжгірського районного суду від 12 січня 2015 року роз'яснено рішення цього суду від 30 серпня 2012 року, зазначено, що поновлення на попередній посаді означає наділення керівника установи тими самими повноваженнями, які він мав до звільнення з роботи, а зміна назви посади не повинна впливати на процедуру поновлення на роботі, поновлений на роботі працівник повинен отримати ті самі функціональні права та обов'язки, які мав до звільнення. Попри це роз'яснення його не було поновлено на роботі з тими самими функціональними правами та обов'язками, які він мав до звільнення, позивач продовжував працювати на посаді головного лікаря як на посаді заступника керівника лікарні. Рішенням Воловецького районного суду від 11 лютого 2016 року встановлено, що поновлення його на посаді головного лікаря, яка не відповідає посаді керівника Міжгірської районної лікарні, не є виконанням рішення суду повною мірою та не відновлює порушені трудові права позивача. Цим рішенням суду стягнено на користь позивача 10 000,00 грн у зв'язку з тривалим невиконанням рішення суду про поновлення на роботі.

Таким чином, судовими рішеннями неодноразово встановлено незаконність його звільнення з посади та протиправність бездіяльності відповідачів щодо виконання рішення суду, реального поновлення його трудових прав. Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини право, спір щодо якого вирішено в судовому порядку, не набуває свого практичного змісту доти, доки рішення не буде виконано.

05 лютого 2018 року він отримав від Сектору охорони здоров'я чергове попередження про наступне вивільнення. Наказом Сектору охорони здоров'я від 31 січня 2018 року № 16-о "Про внесення змін до штатного розпису та скорочення чисельності працівників Міжгірської районної лікарні" визначено, що посада головного лікаря підлягає скороченню. Проте ця посада зазначена в статуті лікарні, і її ліквідація без внесення змін до статуту є порушенням цивільного і трудового законодавства.

Із зазначеним наказом та з правовими підставами його прийняття позивача не ознайомлено. Пропозиція переведення на посаду лікаря-хірурга хірургічно-травматологічного відділення лікарні без надання можливості пересвідчитися в реальному існуванні такої посади в штатному розписі лікарні, зважаючи на довготривалі судові розгляди, є черговою спробою звільнення позивача з посади.

Згідно зі статутом лікарні головний лікар приймається на посаду та звільняється з посади начальником відділу охорони здоров'я державної адміністрації за поданням директора лікарні, але жодного подання про його звільнення з посади не було.

Двомісячний строк попередження про звільнення сплив 05 квітня 2018 року, проте з цієї дати і до початку перебування з 16 квітня 2018 року на лікарняному наказ про звільнення виданий не був.

Зміни в організації роботи лікарні є надуманими, оскільки не були дотримані вимоги статті 22 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" щодо завчасного (не менш ніж за три місяці) сповіщення виборного органу профспілки про наступне звільнення працівників та щодо погодження з профспілкою техніко-економічного обґрунтування скорочення штату працівників. Всупереч статті 43 КЗпП України відповідач не отримав попередньої згоди виборного органу первинної профспілкової організації на його звільнення з роботи.

Його звільнено з роботи 27 квітня 2018 року, спочатку виданий наказ від 17 квітня 2018 року № 91-к "Про надання частини невикористаної відпустки та звільнення ОСОБА_1", потім наказ від 18 квітня 2018 року № 92-к "Про внесення змін до наказу від 17 квітня 2018 року № 91-к", відповідно до якого днем звільнення його з роботи є останній день його відпустки - 27 квітня 2018 року.

Ці накази незаконні, оскільки не допускається звільнення працівника з ініціативи роботодавця у період тимчасової непрацездатності працівника та в період перебування його у відпустці (за винятком випадку повної ліквідації установи).

При звільненні порушені норми статті 42 КЗпП України щодо переважного права на залишення на роботі, зокрема не враховані його висока кваліфікація і великий досвід як хірурга та організатора роботи закладу охорони здоров'я, нагородження Почесною грамотою Верховної Ради України, присвоєння почесного звання "Заслужений лікар України", діяльність як депутата Міжгірської районної та Закарпатської обласної рад.

Не були дотримані й норми статті 49-2 КЗпП України щодо пропозиції вакантних посад у лікарні, оскільки пропонування посади хірурга не може вважатися виконанням цих вимог закону.

Роботодавець порушив статті 47, 116 КЗпП України щодо проведення розрахунку в день звільнення та про письмове повідомлення працівника, який у день звільнення не працював, про нараховану суму до моменту її виплати.

Чергове, четверте, звільнення з роботи є доказом небажання роботодавця виконати судові рішення про поновлення його на попередній посаді керівника лікарні.

Звільнення з роботи позбавило його можливості заробляти на життя, порушило його право на працю. Він тривалий час позбавлений можливості практикувати, надавати кваліфіковану медичну допомогу людям, оперувати. У нього погіршився стан здоров'я. Також незаконним звільненням принижено його гідність і ділову репутацію, завдано моральної шкоди, розмір якої він оцінює у 500 000,00 грн.

Посилаючись на ці обставини, позивач остаточно просив: визнати незаконними та скасувати накази Сектору охорони здоров'я від 31 січня 2018 року № 16-о "Про внесення змін до штатного розпису та скорочення чисельності працівників Міжгірської районної лікарні"; від 17 квітня 2018 року № 91-к "Про надання частини невикористаної відпустки та звільнення ОСОБА_1"; від 18 квітня 2018 року № 92-к "Про внесення змін до наказу від 17 квітня 2018 року № 91-к "Про надання частини невикористаної відпустки та звільнення ОСОБА_1"; попередження про наступне вивільнення Сектору охорони здоров'я від 01 лютого 2018 року про скорочення посади головного лікаря Міжгірської райлікарні; поновити його на посаді головного лікаря Міжгірської райлікарні; стягнути із Сектору охорони здоров'я на його користь середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу починаючи з 28 квітня 2018 року і до дня набрання законної сили рішенням у справі; 500 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Міжгірського районного суду від 24 вересня 2018 року позов задоволено частково. Визнано протиправним і скасовано пункт 2 наказу Сектору охорони здоров'я від 17 квітня 2018 року № 91-к про звільнення ОСОБА_1 з займаної посади у зв'язку із скороченням чисельності штату працівників; постановлено поновити ОСОБА_1 на посаді головного лікаря Міжгірської райлікарні та оплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу з 28 квітня 2018 року до 24 вересня 2018 року включно в сумі 44 613,00 грн; стягнено із Сектору охорони здоров'я на користь ОСОБА_1 понесені витрати на правову допомогу в розмірі 9 350,00 грн; у решті вимог ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про судові витрати.

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив із того, що роботодавець незаконно звільнив позивача з роботи у період перебування того у відпустці та не врахував його переважного права на залишення на роботі. У частині, в якій відмовлено в позові, рішення суду ґрунтується на тому, що наказ про зміни в організації праці лікарні та попередження про звільнення не порушують прав позивача, згода профспілкового органу на звільнення позивача не вимагалася, оскільки він обіймав керівну посаду, вимога про відшкодування моральної шкоди є необґрунтованою, а посилання на раніше ухвалені рішення судів та їх виконання не можуть бути предметом розгляду в цій справі.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 15 травня 2019 року рішення суду першої інстанції у частині задоволення позову скасовано, у задоволенні вимог позову ОСОБА_1 до Сектору охорони здоров'я та Міжгірської райлікарні про скасування наказів, попередження, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди відмовлено.

В частині відмови в позові рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що, після звільнення з посади головного лікаря Міжгірської райлікарні, яка була посадою керівника лікарні, ОСОБА_1 був поновлений на посаді, яка за назвою відповідає посаді, з якої його було звільнено, проте за статусом, повноваженнями та функціями є посадою не керівника лікарні, а посадою рівня заступника керівника (директора) лікарні. Ці обставини, окрім судових рішень та статуту лікарні, підтверджуються змістом посадових інструкцій головного лікаря та заступників директора лікарні, отриманих на стадії апеляційного розгляду справи, іншими матеріалами справи та визнаються учасниками процесу. Позивач реалізував своє право на судовий захист від незаконного звільнення та відшкодування шкоди, завданої таким звільненням і невиконанням (неналежним виконанням) рішення суду про поновлення на роботі.

Судовими рішеннями неодноразово підтверджено незаконність звільнення ОСОБА_1 з посади головного лікаря Міжгірської райлікарні як з посади керівника цього закладу охорони здоров'я. ОСОБА_1 поновлено судом саме на такій керівній посаді та роз'яснено відповідне рішення суду, вказано на неналежне виконання рішення суду, оскільки працівника було поновлено фактично на посаді, яка за назвою відповідає попередній посаді та рішенню суду, але по суті є іншою посадою з іншим (меншим) обсягом повноважень, іншими функціями - посадою рівня заступника керівника лікарні, що не поновлює в повній мірі порушені трудові права працівника.

Отже, спір про захист порушених трудових прав ОСОБА_1 вирішений, рішення про поновлення ОСОБА_1 на посаді головного лікаря Міжгірської райлікарні як на посаді керівника лікарні ухвалене судом, є чинним, проте не виконане. Захист законних прав та інтересів ОСОБА_1 щодо реального поновлення відповідно до рішення суду його трудових прав, поновлення на посаді керівника лікарні зумовлений належним, повним виконанням рішення суду. За умови компетентної реалізації своїх прав ОСОБА_1 не позбавлений можливості вживати, зокрема в судовому порядку, й інших законних заходів, спрямованих на відновлення й захист своїх трудових прав як працівника, поновленого судом на посаді керівника лікарні, на усунення перешкод у здійсненні цих прав. Водночас, ОСОБА_1 наказом від 05 червня 2014 року № 428-к поновлений на роботі фактично, обійняв посаду головного лікаря Міжгірської районної лікарні як посаду рівня заступника керівника (директора) лікарні та працював на цій посаді до звільнення. Позивач 27 квітня 2018 року звільнений з посади не керівника лікарні, а з посади головного лікаря рівня заступника керівника лікарні, з посади з іншими, порівняно з керівником лікарні, функціональними обов'язками та з меншим обсягом повноважень. Предметом позову є поновлення ОСОБА_1 на посаді рівня заступника директора лікарні.

На час поновлення ОСОБА_1 на посаді головного лікаря посада директора лікарні вже була запроваджена розділом 4 статуту лікарні, і доказів оспорювання позивачем положень статуту щодо посади директора лікарні у справі немає.

Роботодавець мав право увести посаду директора як керівника закладу охорони здоров'я, такі дії узгоджуються з вимогами законодавства. Запровадження змін в організації виробництва і праці установи (закладу охорони здоров'я) включно з визначенням організаційної структури установи, визначенням, скороченням чисельності, штату працівників, зміною структури посад, персоналу тощо є правом роботодавця.

Про наступне скорочення посад працівників Міжгірської районної лікарні Сектор охорони здоров'я листом від 08 січня 2018 року № 1-проф повідомив профспілкову організацію медичних працівників Міжгірського району, надав перелік планованих до скорочення посад. Профспілкова організація на засіданні від 16 лютого 2018 року сформулювала відповідні пропозиції у зв'язку з скороченням чисельності та штату працівників лікарні, зокрема, щодо мінімізації вивільнення працівників, належного їх попередження про наступне вивільнення, пропонування вакантних посад. Цим вимоги статті 22 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" щодо завчасного (не менш ніж за три місяці до планованих звільнень) надання виборному органу профспілки інформації про плановані заходи та про наступне звільнення працівників були виконані, так само, як і профспілкова організація реалізувала своє право на внесення пропозицій щодо пом'якшення несприятливих наслідків звільнень.

Вимоги закону щодо попередження ОСОБА_1 про наступне звільнення та щодо його працевлаштування в лікарні роботодавець виконав. 01 лютого 2018 року було складено попередження про наступне вивільнення, яким Сектор охорони здоров'я повідомив головного лікаря Міжгірської райлікарні ОСОБА_1 про те, що посада головного лікаря лікарні підлягає скороченню, через що його буде вивільнено через два місяці з моменту повідомлення; ОСОБА_1 запропоновано переведення на посаду лікаря-хірурга хірургічно-травматологічного відділення лікарні та повідомлено, що в разі відмови від цього переведення його буде вивільнено відповідно до законодавства. ОСОБА_1 05 лютого 2018 року отримавце попередження, що засвідчив своїм підписом на ньому. Отже, зміни в організаційно-штатній структурі Міжгірської райлікарні справді відбулися, посада головного лікаря лікарні реально була скорочена, а посада лікаря-хірурга хірургічно-травматологічного відділення, що пропонувалася позивачу, зважаючи на скорочення його посади, була наявна, і ОСОБА_1 мав можливість обійняти цю посаду.

Необґрунтованим є і твердження позивача про те, що наказ від 31 січня 2018 року № 16-о є незаконним, оскільки згідно зі статутом лікарні головний лікар приймається на посаду та звільняється з посади начальником відділу охорони здоров'я державної адміністрації за поданням директора лікарні, але жодного подання про звільнення позивача з посади не було. Позивач залишив поза увагою те, що мало місце скорочення чисельності та штату працівників лікарні, під час якого посада головного лікаря рівня заступника директора лікарні теж підлягала скороченню і була ліквідована реально. На момент звільнення позивача з роботи така посада вже не була передбачена затвердженим 10 квітня 2018 року, чинним і обов'язковим для виконання штатним розписом лікарні, не було її і в статуті лікарні, що був затверджений чинним розпорядженням голови Міжгірської РДА від 12 квітня 2018 року. Тобто звільнення відбувалося за обставин і з підстав, коли відповідна посада з визначеного часу перестала існувати, що само по собі виключає можливість перебування на посаді та не вимагає подання про звільнення з посади, як це може мати місце за звичайних обставин звільнення, переведення працівника виходячи з наявності посади.

ОСОБА_1 обіймав одну з керівних посад рівня заступника директора лікарні, призначення на яку та звільнення з якої здійснювалося державним органом.

Звільнення позивача з цієї посади допускалося без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

У справі встановлено, що з уведенням з 10 квітня 2018 року нового штатного розпису Міжгірської районної лікарні передбачалося і реально відбулося скорочення (виключення зі штатного розпису) посади головного лікаря, яка була єдиною такою посадою в лікарні. На період, протягом якого тривала процедура звільнення позивача з посади головного лікаря, інші посади рівня заступника директора лікарні (посади заступників директора з лікувальної роботі та з амбулаторно-поліклінічної роботи) не були вакантними, не скорочувалися, усі ці три посади не були однаковими, ситуація конкуренції щодо залишення працівника на посаді в разі скорочення кількох однакових посад не виникала.

Працівника було звільнено в останній день відпустки і не в період його тимчасової непрацездатності, дата звільнення була відтермінована з огляду на необхідність дотримання права працівника на відпустку та зважаючи на його тимчасову непрацездатність. Отже, вимоги щодо недопустимості звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності, а також у період перебування працівника у відпустці були дотримані. Заперечення позивача з цього приводу та рішення суду першої інстанції в цій частині не ґрунтуються на законі та суперечать обставинам справи.

Роботодавець вжив заходів для своєчасного повідомлення працівника про накази, якими позивачу надано відпустку за його заявою з наступним звільненням, та для доведення до відома працівника наказів при виході на роботу після відпустки.

Позивач мав можливість отримати копії наказів принаймні 30 квітня 2018 року і не мав перешкод для цього, неотримання (несвоєчасне отримання) ним документів не може за вказаних обставин свідчити про вину роботодавця.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив скасувати судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що відповідно до чинних судових рішень, прецедентної практики Європейського суду з прав людини його має бути поновлено на посаді керівника Міжгірської районної лікарні, тому до повного виконання рішення всі спроби звільнити його, будь-які накази, повідомлення, попередження чи розпорядження є незаконними і підлягають скасуванню судом. Не було враховано, що це вже четверте звільнення, яке апріорі не може бути законним, тому що доводить відмову адміністрації сектору охорони здоров'я та лікарні виконати судові рішення про поновлення на посаді керівника лікарні із тими повноваженнями, які він мав до звільнення. Крім того, попередження про наступне вивільнення від 05 лютого 2018 року не містить вихідного номера. З попередження стало відомо про скорочення посади головного лікаря, що є незаконним, оскільки цю посаду не можна скоротити без внесення відповідних змін до статуту лікарні. Відповідачі не виконали вимог закону щодо врахування його переважного права на залишення на роботі та належного його працевлаштування в разі звільнення за скороченням чисельності штату. Згідно зі статутом лікарні головний лікар приймається на посаду та звільняється з посади начальником ВОЗ державної адміністрації за поданням директора лікарні, але жодного подання про його звільнення з посади не було. Змін в організації праці не відбулося. Крім того, він не надавав згоди на отримання відпустки перед звільненням.

Аргументи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу Сектор охорони здоров'я Міжгірської РДА Закарпатської області зазначає, що, скорочуючи посаду головного лікаря Міжгірської райлікарні, Сектор охорони здоров'я діяв у межах повноважень, визначених статутом лікарні. Позивача попереджено про наступне вивільнення та запропоновано вакантні посади. На момент фактичного звільнення позивача посаду головного лікаря було виключено із статуту лікарні. Необхідність відповідного подання директора лікарні за статутом в редакції від 01 жовтня 2013 року пов'язується із звільненням особи з посади головного лікаря та прийняття на цю посаду іншого працівника, тобто за умови збереження штатної одиниці. Разом з тим, посаду головного лікаря повністю скорочено, тому подання не потребувалося.

Установа має право самостійно визначати організаційну структуру, а також встановлювати чисельність працівників і штатний розпис. Згода профспілкового органу при звільненні ОСОБА_1 не потрібна. Переважне право на залишення на роботі враховується при рівнозначності посад. Відпустка перед звільненням надана позивачу за його заявою.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Рішенням Міжгірського районного суду від 26 грудня 2011 року у справі № 2-449/11, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 23 лютого 2012 року, ОСОБА_1 поновлено на посаді головного лікаря Міжгірської райлікарні, яку він обіймав з 17 лютого 2005 року.

Рішенням Воловецького районного суду від 27 березня 2012 року у справі № 704/116/2012, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 13 червня 2012 року, ОСОБА_1 поновлено на посаді головного лікаря Міжгірської райлікарні, вирішено питання про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнено з Міжгірської РДА на користь позивача 20
000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Міжгірського районного суду від 30 серпня 2012 року у справі № 706/769/2012, зміненим рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 09 квітня 2013 року, ОСОБА_1 поновлено на посаді головного лікаря Міжгірської районної лікарні, вирішено питання про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнено з Міжгірської райдержадміністрації на користь позивача 20 000,00 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Міжгірського районного суду від 02 вересня 2013 року у справі № 302/842/13-ц, зміненим рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 13 лютого 2014 року, стягнено з Міжгірської РДА на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 31 серпня 2012 року до 02 вересня 2013 року у сумі 56 708,29 грн. Судовими рішеннями встановлено, що ОСОБА_1 не було поновлено на роботі відповідно до рішення Міжгірського районного суду від 30 серпня 2012 року, рішення суду не було виконане.

Наказом відділу охорони здоров'я Міжгірської РДА від 05 червня 2014 року № 428-к на виконання рішення Міжгірського районного суду від 30 серпня 2012 року та розпорядження голови Міжгірської РДА від 05 червня 2014 року № 40 ОСОБА_1 поновлено на посаді головного лікаря Міжгірської райлікарні з 30 серпня 2012 року та вирішено питання про розрахунок заробітної плати за вимушений прогул.

На момент поновлення ОСОБА_1 наказом відділу охорони здоров'я Міжгірської РДА від 05 червня 2014 року № 428-к на роботі чинним був статут Міжгірської райлікарні в редакції, затвердженій головою Міжгірської РДА 01 жовтня 2013 року і зареєстрованій 15 жовтня 2013 року, відповідно до якої керівником лікарні був директор, а посада головного лікаря належала до керівних посад (адміністрації управління лікарні) і за статусом відповідала посаді заступника директора лікарні, як це випливає з розділу 4 статуту та інших матеріалів справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 02 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

У вересні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - ~law32~) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності ~law33~, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності ~law34~ (08 лютого 2020 року).

Касаційну скаргу у цій справі подана у вересні 2019 року, тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності ~law35~.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 43 Конституції Україникожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною 2 статті 40 КЗпП України встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у підпунктах 1,2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника за його згодою на іншу роботу.

Згідно із статтею 49-2 КЗпП України про вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Водночас із попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці власник або вповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.

Власник є таким, що належно виконав указані вимоги КЗпП України стосовно працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які є на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Оскільки обов'язок із працевлаштування працівника покладається на власника із дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду та які існували на день звільнення.

Апеляційний суд повно та всебічно дослідив обставини щодо наявності на підприємстві у період із 05 лютого 2018 року року до 27 квітня 2018 року вакантних посад, які підлягали пропозиції вивільнюваному працівнику ОСОБА_1; перевірив вказані обставини доказами, які оцінено на предмет належності, достатності та достовірності кожен окремо й у взаємозв'язку. На підставі встановленого суд дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 запропоновано переведення на вакантну посаду лікаря-хірурга хірургічно-травматологічного відділення лікарні, чим він не скористався.

З урахуванням викладеного апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що при звільненні роботодавець дотримав вимоги частини 3 статті 49-2 КЗпП України.

Щодо посилань заявника на відсутність змін в організації виробництва праці як на підставу для поновлення його на роботі, необхідно зазначити таке.

Апеляційний суд встановив, що 31 січня 2018 року Сектором охорони здоров'я видав наказ № 16-о "Про внесення змін до штатного розпису та скорочення штатної чисельності працівників Міжгірської РЛ" на реалізацію актів законодавства з питань організації діяльності закладів охорони здоров'я у зв'язку зі змінами в організації виробництва, праці, зменшенням фінансування та на виконання повноважень Сектору охорони здоров'я. Наказом, зокрема, вирішено: внести зміни до штатного розкладу Міжгірської районної лікарні з 01 лютого 2018 року; скоротити посади та виключити їх із штатного розпису (за переліком 12 лікарських посад (повна ставка або половина ставки), серед яких посада головного лікаря); попередити про можливе наступне вивільнення працівників лікарні, профспілковий комітет, районний центр зайнятості; запропонувати працівникам, посади яких скорочуються, переведення за їх згодою на інші посади; штатний розпис зі змінами ввести в дію з 10 квітня 2018 року.

Процедура звільнення працівника у разі скорочення має відбуватися на підставі пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України, відповідно до якого скорочення чисельності або штату працівників одна з підстав для розірвання трудового договору.

Розірвання трудового договору за цією підставою відбувається в разі реорганізації підприємства (через злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення), зміни його власника, ухвалення власником або уповноваженим ним органом рішення про скорочення чисельності або штату у зв'язку з перепрофілюванням, а також з інших причин, які супроводжуються змінами у складі працівників за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професією.

При виникненні спору між працівником і роботодавцем суд не вирішує питання про доцільність скорочення чисельності або штату працівників, а перевіряє наявність підстав для звільнення (чи відбувалося реальне скорочення штату або чисельності працівників) та дотримання відповідної процедури.

Відповідно до статті 64 ГК України підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис.

Частиною 2 статті 65 ГК України передбачено, що власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства.

Згідно з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 16 січня 2018 року у справі № 519/160/16-ц (провадження № 61-312св17), від 06 лютого 2018 року у справі № 696/985/15-ц (провадження № 61-1214св18), від 12 червня 2019 року у справі № 297/868/18 (провадження № 61-393св19), від 28 квітня 2021 року у справі № 373/2133/17 (провадження № 61-8393св20), суд не може вдаватися до обговорення та оцінки питання про доцільність і правомірність скорочення штату та чисельності працівників. Право визначати чисельність і штат працівників належить винятково власнику або уповноваженому ним органу, суд зобов'язаний тільки з'ясувати наявність підстав для звільнення.

Таким чином, запровадження змін в організації виробництва і праці установи (закладу охорони здоров'я), включно з визначенням організаційної структури установи, визначенням та скороченням чисельності штату працівників, зміною структури посад, персоналу тощо, є правом роботодавця. Сектор охорони здоров'я Міжгірської РДА як уповноважений орган управління у сфері охорони здоров'я, до сфери управління якого належить лікарня, реалізує це право самостійно, що узгоджується також із положеннями розділів 1,4 статуту Міжгірської райлікарні, затвердженого 01 жовтня 2013 року, згідно з якими до компетенції Сектору охорони здоров'я належить визначення основних напрямів діяльності лікарні, затвердження кошторисів, штатного розпису, затвердження структури лікарні, її фінансування, призначення та звільнення працівників лікарні.

У зв'язку з наведеним доводи касаційної скарги про відсутність змін в організації виробництва і праці є необгрунтованими.

Незаконність свого звільнення заявник пов'язує також із порушеним правом на переважне залишення на роботі, проте такі доводи касаційної скарги необґрунтовані з огляду на таке.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством (частина 2 статті 49-2 КЗпП України).

Коло суб'єктів, серед яких визначаються особи, які мають переважне право на залишення на роботі, стосується працівників, які займають таку ж посаду.

Проте у справі, яка переглядається, суди встановили, що посада головного лікаря, яку обіймав позивач, була єдиною в установі, а тому колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про відсутність порушень роботодавцем вимог статті 49-2 КЗпП України.

Верховний Суд погоджується також із висновками апеляційного суду про те, що вимоги частини 3 статті 40 КЗпП України щодо недопустимості звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності, а також у період перебування працівника у відпустці роботодавцем дотримані. Заперечення позивача з цього приводу та рішення суду першої інстанції в цій частині не ґрунтуються на законі та суперечать обставинам справи.

Позивач подав 13 квітня 2018 року начальнику Сектору охорони здоров'я Міжгірської РДА заяву про надання відпустки за 2017 рік з 18 квітня 2018 року до 27 квітня 2018 року.

Наказом Сектору охорони здоров'я Міжгірської РДА від 17 квітня 2018 року № 91-к "Про надання частини невикористаної відпустки та звільнення ОСОБА_1" позивачу була надана частина невикористаної щорічної додаткової відпустки за період роботи з 17 лютого 2016 року до 16 лютого 2017 року та з 17 лютого 2017 року до 16 лютого 2018 року тривалістю 9 календарних днів терміном з 18 квітня 2018 року до 26 квітня 2018 року; пунктом 2 наказу ОСОБА_1 звільнено з посади головного лікаря Міжгірської районної лікарні у зв'язку із скороченням штатної чисельності працівників лікарні; встановлено днем звільнення ОСОБА_1 26 квітня 2018 року; наказано відповідним підрозділам провести з ОСОБА_1 повний розрахунок, видати йому документи та повідомити районний центр зайнятості про звільнення працівника.

Наказ від 17 квітня 2018 року № 91-к про надання відпустки ОСОБА_1 за його заявою був виданий, як зазначено в ньому, у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці лікарні та скороченням чисельності працівників, скороченням посади головного лікаря, яку обіймає ОСОБА_1, згідно з наказом від 31 січня 2018 року № 16-о, внаслідок чого ОСОБА_1 підлягає звільненню на підставі пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України.

Із 16 квітня 2018 року до 18 квітня 2018 року ОСОБА_1 перебував у стані тимчасової непрацездатності.

Зважаючи на тимчасову непрацездатність ОСОБА_1 у зазначений період був виданий наказ від 18 квітня 2018 року № 92-к "Про внесення змін до наказу від 17 квітня 2018 року № 91-к", відповідно до якого період відпустки був визначений з 19 квітня 2018 року до 27 квітня 2018 року, а днем звільнення позивача з роботи встановлено останній день відпустки - 27 квітня 2018 року.

Відповідно до частини 1 статті 3 Закону України "Про відпустки" за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки.

ОСОБА_1 звільнено в останній день відпустки і не в період його тимчасової непрацездатності, дата звільнення була відтермінована з огляду на необхідність дотримання права працівника на відпустку та зважаючи на його тимчасову непрацездатність. Датою звільнення правильно визначено останній день відпустки, як передбачено частиною 1 статті 3 Закону України "Про відпустки".

Відповідно до частини 1 статті 43-1 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) допускається у випадках звільнення керівника підприємства, установи, організації (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступників, керівних працівників, які обираються, затверджуються або призначаються на посади державними органами, органами місцевого самоврядування.

Згідно зі статутом Міжгірської райлікарні, затвердженим 01 жовтня 2013 року, головний лікар ОСОБА_1 обіймав одну з керівних посад рівня заступника директора лікарні, призначення на яку та звільнення з якої здійснювалося державним органом. Таким чином, звільнення позивача з цієї посади допускалося без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника), що спростовує доводи касаційної скарги в цій частині.

Стосовно доводів касаційної скарги про те, що згідно зі статутом лікарні головний лікар приймається на посаду та звільняється з посади начальником ВОЗ державної адміністрації за поданням директора лікарні, але жодного подання про звільнення позивача з посади не було, необхідно зазначити, що на момент звільнення позивача з роботи посада головного лікаря виключена із штатного розпису лікарні, затвердженого 12 квітня 2018 року, що звільняє роботодавця від обов'язку формувати подання про звільнення з посади.

Крім того, необхідність відповідного подання директора лікарні за статутом в редакції від 01 жовтня 2013 року пов'язувалася із звільненням особи з посади головного лікаря та прийняттям на цю посаду іншого працівника, тобто за умови збереження штатної одиниці. Водночас, посаду головного лікаря повністю скорочено.

Верховний Суд не досліджує питання про те, на яку саме посаду необхідно поновити ОСОБА_1 - головного лікаря рівня заступника керівника лікарні чи головного лікаря з функціональними обов'язками керівника лікарні, зважаючи на те, що працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір, у разі звільнення без законної підстави (частина 1 статті 235 КЗпП України), а в цій справі підстав для поновлення позивача на роботі не встановлено.

Розглядаючи зазначений позов, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Інші доводи, викладені у касаційній скарзі, висновків суду не спростовують, на законність ухваленого ним рішення не впливають, фактично зводяться до необхідності переоцінки доказів та незгоди з оцінкою доказів, наданою судом, а також пов'язуються з необхідністю встановлення обставин, які, на думку заявника, встановлені судом неповно і неправильно.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи ("Проніна проти України", № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваного судового рішення - без змін.

Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки в цьому випадку оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

З огляду на те що касаційну скаргу залишено без задоволення, розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Закарпатського апеляційного суду від 15 травня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. С. Олійник

І. Ю. Гулейков

В. В. Яремко