Історія справи

Постанова КЦС ВП від 04.06.2025 року у справі №756/1749/22
Постанова КЦС ВП від 09.07.2025 року у справі №756/1749/22

04 червня 2025 року

м. Київ

справа № 756/1749/22

провадження № 61-11802св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Київський міський центр зайнятості,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 17 липня 2024 року у складі колегії суддів: Слюсар Т. А., Голуб О. А., Таргоній Д. О.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2022 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Київського міського центру зайнятості про визнання незаконним та скасування наказу, стягнення середнього заробітку за час відсторонення.

Позов мотивований тим, що ОСОБА_1 з 06 листопада 2019 року працює у юридичному відділі Київського міського центру зайнятості на посаді провідного юрисконсульта.

19 листопада 2021 року їй було вручено повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19. В повідомленні йшлося про те, що з 09 грудня 2021 року на період дії карантину щеплення від C0VID-19 обов`язкове для працівників державної служби зайнятості. З посиланням на наказ МОЗ № 2393 від 01 листопада 2021 року та постанову Кабінету Міністрів України № 1236 від 09 грудня 2020 року, просили до 08 грудня 2021 року надати документ, який підтверджуватиме наявність профілактичного щеплення від COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень. Попередили, що у випадку ненадання цих документів, 09 грудня 2021 року позивача буде відсторонено від роботи без збереження заробітної плати на підставі статей 46 94 КЗпП України, статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», постанови Кабінету Міністрів України № 1236 від 09 грудня 2020 року та наказу МОЗ № 2393 від 01 листопада 2021 року.

З 08 грудня 2021 року по 13 грудня 2021 року позивач перебувала у відпустці.

13 грудня 2021 року Київським міським центром зайнятості видано наказ № 800, яким ОСОБА_1 з 14 грудня 2021 року відсторонено від роботи на час відсутності щеплення від COVID-19 без збереження заробітної плати.

Вважає наказ про її відсторонення незаконним та таким, що підлягає скасуванню.

Так, статтею 12 Закону України «Про захист від інфекційних хвороб» не передбачено щеплення від COVID-19 як обов`язкове.

Відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому, відповідно до пункту 1 статті 92 Конституції України, таке втручання дозволено, виключно, законами України, а не підзаконним актами, до яких належать постанова Кабінету Міністрів України та наказ МОЗ.

Крім того, зазначені дії відповідача призвели до її душевних страждань та загрози нормального перебігу вагітності, про що було відомо відповідачеві.

Позивач просила:

визнати незаконним та скасувати наказ Київського міського центру зайнятості від 13 грудня 2021 року № 800 «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 »;

стягнути з Київського міського центру зайнятості на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час відсторонення за період з 14 грудня 2021 року до фактичного виконання судового рішення.

Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Справа переглядалась судами неодноразово.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 03 березня 2023 року у складі судді Плахотнюк К. Г. позовні вимоги ОСОБА_1 до Київського міського центру зайнятості про визнання незаконним та скасування наказу, стягнення середнього заробітку за час відсторонення задоволено.

Визнано незаконним та скасовано наказ № 800 виданий 13 грудня 2021 року директора Київського міського центру зайнятості Білич Віктором «Про відсторонення з 14 грудня 2021 року ОСОБА_1 від виконання посадових обов`язків провідного юрисконсульта юридичного відділу Київського міського центру зайнятості без збереження заробітної плати».

Стягнено з Київського міського центру зайнятості на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу за період з 14 грудня 2021 року по 28 лютого 2022 року включно у розмірі 39 746,82 грн (сума зазначена без вирахування податків та обов`язкових платежів, що підлягають відрахуванню із заробітної плати).

Стягнено з Київського міського центру зайнятості на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати по сплаті судового збору при зверненні до суду з позовом у розмірі 992,40 грн.

Рішення суду мотивоване тим, що:

позивач працює в юридичному відділі Київського міського центру зайнятості, що перебуває у державній власності, на посаді провідного юрисконсульта. У грудні 2021 року роботодавець відсторонив її від роботи до надання підтверджувального документу про обов`язкове профілактичне щеплення від COVID-19 або копії медичного висновку про наявність протипоказань до такої вакцинації. Однак, застосування приписів законодавства України не має призводити до незаконного та непропорційного втручання у права учасників цивільних, зокрема трудових, правовідносин;

застосування до позивача, передбачених Переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням та Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб», заходів, не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних позивачем трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми. Відповідач не встановив жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивача від роботи. Відповідач не стверджував, що, обіймаючи посаду провідного юрисконсульта, позивач могла спричинити поширення коронавірусної інфекції серед працівників Київського міського центру зайнятості. ОСОБА_1 відсторонили від роботи, позбавивши на час відсторонення заробітку, лише тому, що вона працювала у Київському міському центрі зайнятості, всі працівники якого підлягали обов`язковому щепленню проти COVID-19 (тоді як для працівників підприємств багатьох інших галузей таке щеплення було добровільним);

відповідачем також не було враховано, що позивач на той час була вагітною, про що було відомо відповідачеві. Таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самої позивача. Відповідач не обґрунтовував необхідність відсторонення позивача тим, що вона, працюючи провідним юрисконсультом, створювала загрози, які б вимагали вжиття такого суворого заходу втручання у право на повагу до приватного життя, який позбавляв позивача заробітку. Таким чином, суд вважав, що відсторонення позивача від роботи було незаконним, а виданий з цього приводу наказ підлягає скасуванню;

оскільки суд встановив незаконність відсторонення позивача від роботи, відповідно до статті 235 КЗпП України, суд стягнув з відповідача середню заробітну плату за час вимушеного прогулу з часу відсторонення 14 грудня 2021 року до 28 лютого 2022 року включно, обраховану відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року. При розрахунку розміру середньоденної зарплати суд взяв два місяці, що передували відстороненню ОСОБА_1 , середньомісячну кількість робочих днів (у жовтні 20 робочих днів + у листопаді 22 робочих дні, кількість робочих днів у спірному періоді (53 дні), та визначив суму до стягнення у розмірі 39 746, 82 грн.

Постановою Київського апеляційного суду від 26 жовтня 2023 року апеляційну скаргу Київського міського центру зайнятості задоволено.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 03 березня 2023 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

Відшкодовано з Державного бюджету України на користь Київського міського центру зайнятості 1 488,60 грн судового збору.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 травня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 26 жовтня 2023 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, оскільки позивач не була належним чином повідомлена апеляційним судом про час та місце розгляду справи, призначеного на 26 жовтня 2023 року.

Короткий зміст оскарженої постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 17 липня 2024 року апеляційну скаргу Київського міського центру зайнятості задоволено.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 03 березня 2023 року скасовано.

Ухвалено по справі нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Стягнено з Державного бюджету України на користь Київського міського центру зайнятості 1 488,60 грн судового збору.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

відповідно до долученої до апеляційної скарги посадової інструкції, провідний юрисконсульт юридичного відділу Київського міського центру зайнятості представляє та відстоює інтереси центру в судах, органах виконавчої служби, правоохоронних органах, органах державної влади та місцевого самоврядування, підприємствах, установах, організаціях. Відповідно до Положення про Київський міський центр зайнятості, його основними завданнями є забезпечення надання соціальних послуг, пов`язаних в тому числі з працевлаштуванням безробітних громадян, які звертаються до центру за допомогою. Матеріалами справи не доведено, що контакти ОСОБА_1 з працівниками центру та відвідувачами, а також представниками інших органів та установ мали характер, який не здатен впливати на широке розповсюдження гострої респіраторної хвороби COVID-19. Посилання на те, що у відповідача діяв наказ про дистанційну форму роботи не заслуговує на увагу, остільки відповідно до справи, прийом відвідувачів не припинявся, а усі інші працівники центру зайнятості, які провели відповідні щеплення, мають право на безпечні та нешкідливі умови праці, а також на охорону власного здоров`я.

Щодо посилання позивача на порушення її конституційного права на працю апеляційний суд зазначив, що відсторонення від роботи не є дисциплінарним стягненням, за позивачем зберігається її робоче місце, а таке обмеження є тимчасовим. Матеріалами справи доведено, що ОСОБА_1 не бажала виконувати наказ керівника Київського міського центру зайнятості. Про це свідчить зміст заявлених вимог позову, а також характер дій позивача, яка заперечувала проти вакцинації, не надала доказів виконання наказу чи відповідної довідки медичного закладу про наявність за станом здоров`я протипоказань. Даючи пояснення в суді апеляційної інстанції, позивач твердила про небажання проходити щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 з підстав безпеки для здоров`я та відсутності такого обов`язку в Законі України «Про захист населення від інфекційних хвороб». Між тим, такі твердження апеляційний суд відхилив за необґрунтованістю, остільки положеннями частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» зобов`язано роботодавця відсторонити працівника у разі відсутності (відмови, ухилення) від щеплення або надання доказів протипоказань й одночасно зобов`язано працівника при умові, якщо він не бажає бути відстороненим, довести наявність відповідного щеплення або протипоказань до нього.

З огляду на викладене, апеляційний суд вважав, що втручання у вигляді обов`язковості певних щеплень ґрунтується на законодавстві, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети та цілком необхідним у демократичному суспільстві. Оскільки позивач не виконала розпорядження керівника центру зайнятості, відмовилася від обов`язкової вакцинації, роботодавець правомірно відсторонив її від роботи.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У серпні 2024 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 17 липня 2024 року, залишити в силі рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 03 березня 2023 року, вирішити питання про розподіл судових витрат.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що:

апеляційний суд не врахував висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, зазначений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21;

в повному тексті постанови апеляційного суду міститься некоректна інформація щодо пояснень позивача. Під час судового засідання позивач наголошувала на тому, що відповідачем не дотримано вимоги статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» в частині отримання письмового підтвердження лікаря про відмову від обов`язкового профілактичного щеплення, а також вимоги частини другої статті 27 «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» (чинний на момент виникнення спірних правовідносин) щодо не допуску ОСОБА_1 до роботи саме на підставі подання відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби. За відсутності у відповідача належно оформленого подання відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби відсторонення від роботи (виконання робіт) працівника, який відмовляється або ухиляється від профілактичних щеплень, є незаконним;

апеляційний суд проігнорував доводи позивача щодо факту дискримінації відносно неї. Відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому, в силу положень статті 92 Конституції України, таке втручання дозволено виключно законами України. В Україні відсутній закон, яким би встановлювалась обов`язковість щеплення від гострої респіраторної хвороби COVID-19;

відповідачем відносно неї були вчинені дискримінаційні дії, оскільки спершу відповідач фактично зобов`язав позивача вчинити дії, які не визначені державою як примусові за законом та в подальшому під час перебування у відпустці Київським міським центром зайнятості 13 грудня 2021 року видано наказ № 800 «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 ». Однак, право на вирішення питання щодо відсторонення від роботи (винесення відповідного наказу) не може виникнути раніше 14 грудня 2021 року після виходу працівника з відпустки. Відтак, оспорюваний наказ є передчасним. Згодом будучи відстороненою від виконання посадових обов`язків, відповідач у телефонному режимі запропонував написати заяву про звільнення, оскільки позивач надала відділу по роботі з персоналом довідку про перебування на обліку по вагітності. Такі дії свідчать про небажання роботодавця продовжувати трудові відносини з позивачем попри заборону звільнення вагітних жінок, яке передбачено нормою статті 184 КЗпП України;

колегія суддів апеляційного суду не взяла до уваги наказ про дистанційний режим роботи для працівників Київського міського центру зайнятості, в тому числі ОСОБА_1 , оскільки прийом, відвідувачів не припинявся. Вказувала, що такий висновок є помилковим, та звернула увагу вагу, що на момент виникнення спірних правовідносин позивач перебувала на обліку по вагітності, про що було відомо відповідачу, а отже ОСОБА_1 мала право перейти на дистанційний режим роботи (абзац 11 статті 60-2 КЗпП України);

поза увагою апеляційного суду залишилося те, що в переліку основних завдань та функцій, зазначених в посадовій інструкції провідного юрисконсульта юридичного відділу Київського міського центру зайнятості, відсутнє формулювання щодо проведення юридичних, консультацій та взаємодія з людиною особисто.

Позиція інших учасників справи

У вересні 2024 року Київський міський центр зайнятості подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, постанову апеляційного суду - без змін.

Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що Київський міський центр зайнятості є надавачем соціальних послуг, а отже, всі працівники центру підлягали обов`язковому профілактичному щепленню проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (за винятком осіб, яким щеплення протипоказані за висновком лікаря). Перелік підстав для відсторонення, передбачений статтею 46 КЗпП України, не є вичерпним, оскільки законодавець у цій нормі вжив сполучення «в інших випадках, передбачених законодавством», що означає можливість визначення таких підстав і в інших нормативно-правових актах. До інших, передбачених законодавством, випадків належить, зокрема відмова або ухилення від профілактичних щеплень працівників професій, виробництв та організацій, для яких таке щеплення є обов`язковим. Вказує, що обов`язки провідного юрисконсульта, зокрема представлення інтересів центру зайнятості не може виконуватись дистанційно або надому. Позивач як провідний юрисконсульт представляла інтереси Київського міського центру зайнятості, зокрема відвідувала суди, органи виконавчої служби, правоохоронні органи, органи державної влади та місцевого самоврядування, а, отже, контактувала з незлічимою кількістю людей. Крім того, у осіб, які за певних життєвих обставин залитись без роботи, заробітку та відвідують центр зайнятості, виникають питання юридичного характеру, і саме юрисконсульт проводить консультацію та взаємодіє з людиною особисто. Особливий режим роботи стосувався виключно кар`єрних радників в районних філіях Київського міського центру зайнятості. Таким чином, оскільки позивача не надала документ про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 або медичний висновок про абсолютні протипоказання до вакцинації проти гострої респіраторної хвороби C0VID-19, ОСОБА_1 відсторонено з 14 грудня 2021 року від виконання посадових обов`язків за посадою провідного юрисконсульта без збереження заробітної плати до усунення причин, що зумовили відсторонення. У зв`язку із зупиненням дії наказу Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим щепленням наказом відповідача з 01 березня 2022 року ОСОБА_1 допущено до роботи. Щодо начебто факту дискримінації з боку відповідача, то такі твердження є хибними, оскільки не підтвердженими належними та допустимими доказами. Посилання позивача на те, що на момент виникнення спірних правовідносин вона перебувала на обліку по вагітності, а отже мала право перейти на дистанційний режим роботи, на думку відповідача, є необґрунтованими, оскільки на момент виникнення спірних правовідносин законодавство не передбачало зазначене право позивача. Також розрахунок заробітної плати за час вимушеного прогулу за період з 14 грудня 2021 року по 28 лютого 2022 року, викладений у рішенні суду першої інстанції не відповідає нормам чинного законодавства та є помилковим.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 03 вересня 2024 року у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку на касаційне оскарження постанови Київського апеляційного суду від 17 липня 2024 року відмовлено. Відкрито касаційне провадження у справі та витребувано справу з суду першої інстанції.

У листопаді 2024 року матеріали цивільної справи № 756/1749/22 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 28 травня 2025 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 03 вересня 2024 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).

Фактичні обставини

Суди встановили, що ОСОБА_1 з 06 листопада 2019 року працює у юридичному відділі Київського міського центру зайнятості на посаді провідного юрисконсульта.

19 листопада 2021 року ОСОБА_1 вручено повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19. В повідомленні йшлося про те, що з 09 грудня 2021 року на період дії карантину щеплення від COVID-19 обов`язкове для працівників державної служби зайнятості. З посиланням на наказ МОЗ № 2393 від 01 листопада 2021 року та постанову Кабінету Міністрів України № 1236 від 09 грудня 2020 року, просили до 08 грудня 2021 року надати документ, який підтверджуватиме наявність профілактичного щеплення від COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень. Попередили, що у випадку ненадання цих документів, 09 грудня 2021 року ОСОБА_1 буде відсторонено від роботи без збереження заробітної плати на підставі статей 46 94 КЗпП України, статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», постанови Кабінету Міністрів України № 1236 від 09 грудня 2020 року та наказу МОЗ № 2393 від 01 листопада 2021 року.

З 08 грудня 2021 року по 13 грудня 2021 року ОСОБА_1 перебувала у відпустці.

13 грудня 2021 року Київським міським центром зайнятості видано наказ № 800, яким ОСОБА_1 з 14 грудня 2021 року відсторонено від роботи на час відсутності щеплення від COVID-19 без збереження заробітної плати.

01 березня 2022 року Київським міським центром зайнятості видано наказ № 54-к «Про допуск до роботи ОСОБА_1 », яким ОСОБА_1 з 01 березня 2022 року допущено до роботи провідного юрисконсульта юридичного відділу Київського міського центру зайнятості.

Позиція Верховного Суду

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю (стаття 43 Конституції України).

Забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, тендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції», а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання (стаття 21 КЗпП України).

Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 51 КЗпП України).

Відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством (частина перша статті 46 КЗпП України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), на яку посилається позивач у касаційній скарзі, зазначено, що:

«нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивача від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

За змістом Переліку № 2153 обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 595. Отже, Перелік № 2153 передбачав низку винятків, пов`язаних зі станом здоров`я конкретної людини, із загального правила про обов`язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об`єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню. Критеріїв вибору підприємств, установ та організацій для включення до Переліку № 2153 останній не містить.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо».

[…]

«застосування до позивачки передбачених Переліком № 2153 та Законом № 1645-111 заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних нею трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми. Суди не встановили жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивачки від роботи. Відповідач не стверджував, що, обіймаючи посаду чергової по переїзду, позивачка могла спричинити поширення коронавірусної інфекції серед працівників AT «Укрзалізниця», учасників дорожнього руху тощо. Її відсторонили від роботи, позбавивши на час відсторонення заробітку, лише тому, що вона працювала в AT «Укрзалізниця», всі працівники якого підлягали обов`язковому щепленню проти COVID-19 (тоді як для працівників підприємств багатьох інших галузей економіки України таке щеплення було добровільним). Таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самої позивачки.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як:

- кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);

- форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;

- умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;

- контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з`ясовувати наявність наведених вище та інших факторів. Однак апеляційний суд залишив указані обставини поза увагою та не врахував, що відповідач не обґрунтовував необхідність відсторонення позивачки тим, що вона, працюючи черговою по переїзду, створювала загрози, які б вимагали вжиття такого суворого заходу втручання у право на повагу до приватного життя, який позбавляв позивачку заробітку.

[…]

При розгляді подібних справ суди повинні враховувати, що суспільні інтереси превалюють над особистими, однак лише тоді, коли втручання у відповідні права особи має об`єктивні підстави (передбачене законом, переслідує легітимну мету, є нагально необхідним і пропорційним такій меті)».

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу (частина друга статті 235 КЗпП України).

Якщо буде встановлено, що на порушення статті 46 КЗпП України роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Таким чином, у разі незаконного відсторонення працівника від роботи, він має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 квітня 2020 року у справі № 761/12073/18 (провадження № 61-13444св19.)

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), на яку посилається позивач у касаційній скарзі, зазначено, що: «чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. [...] У разі, якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати».

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

при зверненні із позовом ОСОБА_1 посилалась на те, що її відсторонення від роботи з 14 грудня 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати, є незаконним та таким, що порушує її право на працю;

суди встановили, що ОСОБА_1 працює у юридичному відділі Київського міського центру зайнятості на посаді провідного юрисконсульта;

13 грудня 2021 року Київським міським центром зайнятості видано наказ № 800, яким ОСОБА_1 з 14 грудня 2021 року відсторонено від роботи на час відсутності щеплення від COVID-19 без збереження заробітної плати;

при задоволенні позову суд першої інстанції вказав, що відповідач не встановив жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивача від роботи, не стверджував, що, обіймаючи посаду провідного юрисконсульта, позивач могла спричинити поширення коронавірусної інфекції серед працівників Київського міського центру зайнятості, не обґрунтовував необхідність відсторонення позивача тим, що вона, працюючи провідним юрисконсультом, створювала загрози, які б вимагали вжиття такого суворого заходу втручання у право на повагу до приватного життя, який позбавляв позивача заробітку. Суд вважав, що відсторонення позивача не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самого позивача. Таким чином, суд вважав, що відсторонення позивача від роботи було незаконним, а виданий з цього приводу наказ підлягає скасуванню;

суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 з 14 грудня 2021 до 28 лютого 2022 року (день, який передує дню винесення наказу про допуск позивача до роботи), була незаконно відсторонена від виконання її посадових обов`язків із зупиненням виплати їй заробітної плати;

оскільки відповідач не звільнив ОСОБА_1 з роботи, вона перебувала у вимушеному прогулі, тому суд першої інстанції стягнув з відповідача на користь позивача середній заробіток за час її вимушеного прогулу;

апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та при відмові у задоволенні позову вказав, що з урахуванням посадової інструкції провідного юрисконсульта юридичного відділу Київського міського центру зайнятості, який покладає на цю особу обов`язок представляти та відстоювати інтереси центру в судах, органах виконавчої служби, правоохоронних органах, органах державної влади та місцевого самоврядування, підприємствах, установах, організаціях, та відповідно до Положення про Київський міський центр зайнятості, зміст якого свідчить про те, що його основними завданнями є забезпечення надання соціальних послуг, пов`язаних в тому числі й працевлаштуванням безробітних громадян, які звертаються до центру за допомогою, оспорюваний наказ відповідача є законним. Апеляційний суд відхилив посилання на те, що у відповідача діяв наказ про дистанційну форму робот, оскільки відповідно до справи, прийом відвідувачів не припинявся, а усі інші працівники центру зайнятості, які провели відповідні щеплення, мають право на безпечні та нешкідливі умови праці, а також на охорону власного здоров`я;

апеляційний суд залишив поза увагою, що відповідач не обґрунтовував необхідність відсторонення позивача тим, що вона, працюючи на посаді провідного юрисконсульта юридичного відділу Київського міського центру зайнятості, створювала загрози, які б вимагали вжиття такого суворого заходу втручання у право на повагу до приватного життя, який позбавляв позивача заробітку. Відповідачем не надано доказів на підтвердження факту, що дії роботодавця були пропорційними переслідуваній легітимній меті - охороні здоров`я населення, працівників чи самого позивача;

за таких обставин, суд апеляційної інстанції помилково скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції, тому постанову апеляційного суду слід скасувати, рішення суду залишити в силі;

аргументи відзиву на касаційну скаргу про те, що судом першої інстанції було неправильно визначено кількість робочих днів у період вимушеного прогулу позивача, колегія суддів відхиляє, оскільки з касаційною скаргою у цій справі звернулась позивач, яка не може потрапити в гірше становище, порівняно із тим, що вона досягнула в попередній інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги з урахуванням висновків, викладених в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 березня 2025 року у справі № 947/3496/23 (провадження № 61-6073св24), дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права, рішення суду першої інстанції частково без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити, постанову апеляційного суду скасувати, рішення суду першої інстанції в залишити в силі.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За подання касаційних скарг (у січні 2024 року та серпні 2024 року) позивач сплатила 3 969,60 грн. Тому за результатами касаційного перегляду справи судовий збір у розмірі 3 969,60 грн слід стягнути з відповідача на користь позивача.

Керуючись статтями 400 409 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Київського апеляційного суду від 17 липня 2024 року скасувати.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 03 березня 2023 року залишити в силі.

З моменту ухвалення постанови суду касаційної інстанції постанова Київського апеляційного суду від 17 липня 2024 року втрачає законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко